Наталя Дзюбенко-Мейс: ПРО ВИБІРКОВУ ПАМ'ЯТЬ
Останніми роками основна увага учених, дослідників була прикута до найстрашнішої української трагедії України у 20 ст – Голодомору 32-33 років. Для цього були свої вагомі підстави, українські гуманітарії добивалися його визнання актом геноциду, виокремивши його з трьох, які прокотилися нашими теренами. Звісно – ні за масштабами, ні за задіяними технологіями виголодження, йому аналогів немає, стверджують українські учені.
Чи усе ж є?
В цьому році виповнюється сімдесят років іншої, не менш кривавої трагедії - Голодомору 1946-47 років. Про ці події менше пишуть, і ще менше аналізують. Минулого року пішла з життя найвидатніша дослідниця цієї теми доктор історичних наук Олександра Веселова. Їй ми завдячуємо збором унікальних свідчень про це лихоліття, ґрунтовними дослідженнями. Тож не можна сказати, що ця тема залишилася поза увагою. І все ж
я поки що не бачу, ані в державних, ані в видавничих планах, як Україна збирається відзначати цей скорботний ювілей.
А те, що Головний Меморіал перейменовано в Меморіал пам'яті жертв Голодомору, а не Голодоморів, як було раніше, лише внесло свою лепту до попелу забуття. А між тим про події цих років українці ще добре пам'ятають, ще живі свідки, ще кровить пам'ять. Джеймс Мейс не займався окремо цим питанням. Та все ж він розглядав лиховісні події 1946-47 років у контексті геноцидної політики Сталіна щодо України.
ДЖЕЙМС МЕЙС «Роль голодоморів в історії підрадянської України»
Декілька років тому румунський професор Павел Кампуанг інтерпретував сталінізм як своєрідний статичний суспільний лад, заснований на тотальній експропріації суспільства державою. У такій системі такі окремі сфери соціального організму як література, сільське господарство, національна політика зникають як окремі об’єкти дослідження. Інакше кажучи не можна розуміти, наприклад, політику Кагановича щодо інститутів літератури та історії після Другої Світової війни поза контекстом війни з ОУН–УПА в Західній Україні. Політичні діячі не вирішують окремі проблеми в ізоляції одна від одної. Вони завжди дивляться на окремі проблеми під кутом зору їх впливу на загальну мету. І коли держава намагається контролювати буквально все в суспільстві, буквально все стає політикою від генетики, насіннєводства до сфери медицини і проблем мовознавства.
Перший голодомор 1921-23 р.р. відбувся в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних причин: засуха, продрозверстки тощо. Але в Україні Ленін не хотів навіть визнати, що голод був, і коли він звернувся за міжнародною допомогою для голодуючих, то просив її тільки для Поволжя. І лише завдяки вимозі Американського Рельєфного Управління, яке поставило допомогу Поволжю в залежність від гарантій отримання допомоги Україною, більше того в залежність від доступу американських допомогових загонів до голодуючих українців, таку допомогу Україна отримала. Але перший голодомор мав місце в контексті смертельної агонії воєнного комунізму. Врешті-решт українське село після голодомору почало відроджуватися завдяки відкиданню політики воєнного комунізму і змозі в результаті політики НЕПу працювати саме на себе.
Голодомор 1932-33 р.р. спричинявся набагато суб’єктивнішими факторами. Очевидно були економічні причини, які ми добре знаємо, переважно державна потреба продати хліб за кордон для закупки імпортних технологій і завершити першу п’ятирічку, але на моє глибоке переконання цей голодомор також мав дуже політичний характер, як один з аспектів політики Сталіна припинення національної і територіальної, культурної і політичної самодіяльності і забезпечення для себе повного прямого тотального контролю над Україною. Іншими словами, завершення повної експропріації суспільства і націй тодішнього СРСР.
Третій голодомор 1946-47 р.р. мав місце в контексті післявоєнної реставрації систем викачок від селянства. Після війни в народу прокинулися сподівання на те, що система не буде такою жорстокою як у 30-х роках. Під час війни радянські партизани навіть розповсюджували чутки, що після перемоги колгоспи будуть знищені. Академія наук УРСР в Уфі і українська інтелігенція взагалі мали набагато більше автономії, ніж у другій половині 30-х років. Коли ми дивимось не лише на сільське господарство, а й на культурну, ідеологічну та інтелектуальну політику цих років, загальна мета Сталіна та його оточення стає ясною. Звинувачення українських істориків і літературознавців в буржуазному націоналізмі за те, що було абсолютно дозволено під час війни та деякий період після війни і навіть схвалювалося, свідчить, що система різко повернула назад до того, що Сталін створив у 30-х роках без змін. Так само як у 1932-33 рр., коли відповідальні робітники були звинувачені і репресовані, коли вони не виконали хлібозаготівель навіть коштом людських життів, ми можемо побачити в результаті аналізу прекрасного збірника “Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали”, упорядкованому О.М. Веселовською та ін. знову ту саму схему виголоджування українського села. Якщо хліба немає, це не означає, що його насправді немає, винні у цьому шкідники, злочинно недбалі несумлінні працівники.
В тому сенсі можна сказати, що перший голодомор був наслідком невдалої спроби раптового втілення в життя моделї воєнного комунізму і фактично майбутньої сталінської системи, в тому числі абсолютного підпорядкування Москві неросійських радянських республік. Другий голодомор був чинником завершення цієї системи, а третій – реставрації цієї системи після війни. 2006 р.
Наталя Дзюбенко-Мейс, українська письменниця, громадський діяч, дружина найвідомішого дослідника Голодомору 32-33 років Джеймса Мейса
Інф. із сторінки авторки у FacebookКоментарі
