Олексій ШИРОПАЄВ

Про два різні народи

Відома думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна. Щось в цьому ж дусі говорив Бжезинський, та і не тільки він. Ця думка вірна. Але справа навіть не стільки в економічному і геополітичному значенні України для Москви. Справа передусім в тому, що на традиційному русскому ставленні до України, по суті, тримається русска імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, хай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України - не до Балтії, не до Кавказу - є визначальним для русскої імперської свідомості. Як тільки русскіє відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ - русскій імперський міф рухне, а з ним неминуче сконає і імперія.

Слід сказати, що на словах русскіє завжди готові визнати, що українці - народ, але - увага! - "братський народ". За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - русскіє і українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі із столицею в Москві. Говорячи про "братський український народ", більшість русскіх сприймають українську мову і саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки шкідливому впливу Литви і Польщі. І при цьому русскіє не ставлять питання: а може, вивихом-то є вони самі?

Історично вивихнуті як раз-то ми, русскіє. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті намітилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українського і русского народів. Перший вектор - боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий, - боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особах Данила Галицького і Олександра Нєвского. Перший вектор - природний і логічний в культурно-історичному плані. Другий вектор - якнайглибше збочення з далекосяжними наслідками: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило - знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Нєвскій - знакова фігура Росії, її " ім'я". Такий витік нинішніх русско-українських відносин. Вже після цього говорити про "два братські народи" не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами.

Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невского, настільки українці несхожі на русскіх - у своєму відношенні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна русска самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотною стороною якої виступає месіанська чванливість і викривальний пафос відносно "прогнилого Заходу". Європа для русскіх - це "втрачений рай", звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між первинною європейською природою і нав'язаним азіатизмом історії і державності визначив русский психотип, усі його комплекси і фобії. Усі русскі неврози - від пияцтва до більшовизму - звідси. Втративши Європу, русскі захотіли її не просто забути - вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, увесь цей нав'язаний їм долею азіатизм. Це психологічне і розумове збочення називається русскім патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і - так, так!- Речі Посполитій, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь в справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши одвічну цивілізаційну ідентичність. І ось це-то і є предметом наших русскіх, точніше московитських ревнощів, що визначають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді(1654), на горезвісному " воз'єднанні", слід сказати, дуже вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили на мовах різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам в дотриманні їх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, що заявила, що "у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть". Видно, віри Москві у козаків особливої не було: чотири полки царю в Переяславі так і не присягнули.

Як Росія " дотрималася" козачих вольностей, добре відомо: усіма силами вона намагалася усунути українське "історичне непорозуміння". Вже незабаром після Переяславської ради почалася московизація України: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносительства і так далі. У 1662 році був створений Малоросійський приказ, що знаходився у безпосередньому підпорядкуванні у царя. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, саджав воєвод по українських містах, будував фортеці в Україні, направляв дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало усі контакти українців з Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже і не згадували.

Потім був показовий геноцид у Батурині (1708) - відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Потім послідували два знищення Запорізької Січі - Петром і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України на набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім нещодавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським "історичним непорозумінням" шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками.

Звичайно, козакам в ХVII столітті не варто було вступати в таку гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, незважаючи на їх православ'я. У свою чергу і гордим полякам потрібно було розуміти, що від їх конфлікту з козацтвом виграє тільки Москва. Звичайно, була потрібна федеральна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб'єктів - Польщі і Литви. Вимагалося визнати третій суб'єкт – Україну (Русь). Так і сталося при укладанні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до " ляхів" була вже занадто велика, і проект провалився. Виникни він раніше - і в України були б усі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави. Та і наша, русска, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу цивілізованішого і сильнішого сусіда. І ми, русскі, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГа і іншого мерзотного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою…

Отже, "два братні народи". Але, як бачимо, кінець кінцем культурно-історичний генезис русскіх і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, русскі, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій неприємній мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться усі, хто живе західніше: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай привалюється до нас все щільніше.

Поряд з ідеєю "двох братніх народів", існує вже зовсім оскаженіла ура-патріотична "концепція" "триєдиного русского народу", що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї "триєдиного русского народу" не зможуть зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між русскими і українцями очевидні і значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж дуже споріднена з русскою мовою, проте нікому з нормальних людей не спадає на думку рахувати сербів і русскіх одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і таж, але народи ці, незважаючи на загальний слов'янський корінь, зовсім не братські, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців - одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між русскіми і українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження - не більше! - Чорногорія вважає себе окремим народом з власною історією і культурою. Тут не вдаватимуся до подробиць, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920-26 рр. Чорногорія вела партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братської допомоги. І якщо вже такі "близнюки-брати" як Сербія і Чорногорія врешті-решт розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію і Україну?!

На закінчення не можна не торкнутися ще одного моменту. Запекла русско-українська суперечка розгортається на історіософському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Йде він і на полі культури. Тут, мабуть, головною стратегічною "висоткою", за яку борються русскі, є ім'я і спадщина Гоголя. Аргументація русскіх ура-патріотів така: Гоголь писав русскою мовою, називав себе русскім - значить, ніякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про деяку "обласну" малороську своєрідність, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний прийом, покликаний виправдати імперську політику відносно України і саме існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не кажу про походження) суто український письменник, що мав ще і польські корені, так, що писав русскою мовою - через історичні і політичні обставини. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, потрібно було їхати в імперський центр, в Пітер, писати по-русски, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на "Тарасі Бульбі" - козирній карті наших ура-патріотів - лежить явна печатка політичного пристосовництва. Як відомо, були два варіанти повісті, і патетичні слова про "русского царя" в передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції - по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, внісши вагомий внесок в імперську міфологему "возз'єднання України з Росією". Але душевного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його "Вечори на хуторі біля Диканьки" - це втеча у вже неіснуючу Україну. По суті це плач про Україну, захований в сміх, в яскраві південні фарби, в казковість, в політ стилю. Згадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II у складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули в Петербург в надії вмилостивити "матінку государиню". Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні начала: крижаний імперський Петербург і вогняних посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу про загиблу козачу вольність, про Україну.

Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких "Росія, Петербург, сніги, негідники" йшли в один рядок, через кому. В Італії він "прокидався на батьківщині". І чим все закінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротко.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його погубило. Українсько-польську самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в ньому, він старанно, але марно давив надбудовною русскою самосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі признатися. Звідси і "Мертві душі" - ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і шарахнувся в покаяння, до попів, в моралізаторство, став проповідником і убив в собі художника. Гоголь - це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що заплутався у своїй русскій долі, як птах в тенетах…

Що ж, підсумуємо. Нам, русскім, пора усвідомити, що надбання Україною незалежності глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися, - нам потрібно її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон - ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової русскої ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, усе наше бачення історії і світу зміниться. Україна як би ставить перед нами, русскими, дзеркало. Потрібно чесно і безстрашно вглядітися в нього. І, як сказано в нашій же, русскій, приказці, "на дзеркало нічого нарікати…".

Переклад Володимира Богайчука за текстом: Алексей Широпаев – О двух разных народах
 

Коментарі