В історії "Динамо" семиразовими чемпіонами є тільки Володимир Мунтян і Олег Блохін
Володимирові Мунтяну - 70! Ніколи в це не повірю. З ним пройшло все життя вболівальників легендарного "Динамо". З ювілеєм, Володимире Федоровичу! Так тримати!
Пропоную главу з книжки про "Динамо", присвячену Володмирові Мунтяну.
ВОЛОДИМИР МУНТЯН, "МУНЯ", "МУНЕЧКА"
ВІЗИТІВКА:
Народився 14 вересня 1946 р. в Котовському Одеської області. У Києві – з 1947 року. Заслужений майстер спорту (1975), півзахисник. Грав у команді «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Срібний призер першостей 1962, 1972, 1973, 1976 (осінь) рр. Володар Кубка СРСР — 1966, 1974 рр. У чемпіонатах СРСР провів 302 гри, забив 57 голів. Кращий футболіст СРСР — 1969 р. Учасник чемпіонату світу 1970 р. За збірну СРСР провів 49 матчів, забив 7 голів. Учасник ЧС-1970. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р. Заслужений тренер України. Ще гравцем закінчив Інститу фізкультури і юридичний факультет університету, пізніше – аспірантуру факультету міжнародних відносин.

Пам’ятаю репліку в тодішньому популярному тижневику «Футбол» на початку 60-х. Після того як кияни вперше стали чемпіонами, московська преса не втрачала жодного приводу, щоб якось принизити чи покепкувати з гравців «Динамо». Ота репліка була присвячена 16-річному Володі Мунтяну, який, граючи за збірну школярів, за словами українського журналіста, «з льоту розстрілював воротарів суперника, бив з обох ніг, обводив по три-чотири захисники, віддавав точні передачі на метрів 30—40». «Ну й навіщо молодому футболісту приписувати якості, притаманні Пеле та Гаррінчі?» – запитував московський журналіст.

Та репліка зробила гарний, як зараз кажуть, «промоушн» Володимиру Мунтяну. На ігри юнаків збірної Києва, де грали Мунтян, Бишовець, Мірошин, Єськін, Остапенко, збиралися сотні, а то й тисячі глядачів. І це при тому, що афіш, звичайно ж, не було, користувалися «бездротовим телеграфом», чутки поширювалися блискавично. Хлопці першого повоєнного року народження влаштовували справжні футбольні спектаклі, публіка аплодувала стоячи. Ще й зараз пам’ятаю вирішальний гол у фіналі першості Києва, забитий з пенальті Мунтяном.

Прочитавши ту репліку, я подумав: а й справді, навіщо такими епітетами паморочити голову юнакові, який ще й до «дубля» не доріс? Побачивши ж Мунтяна на стадіоні СКА уперше, був уражений. Він творив дива на футбольному полі, і все, що писав про нього той журналіст, виявилося чистісінькою правдою. І це при скромних фізичних даних – зріст 168 см, вага – 69 кг.
Коли Володимир невдовзі з’явився на полі «Динамо», де грали дублери, його вітали як старого знайомого, слава випереджала юнака. Він помітно хвилювався, і коли йому довірили бити пенальті, влучив у бокову стійку. Віктор Олександрович Маслов, що сидів у динамівській ложі, посміхнувшись, сказав: «Він своє заб'є!».

Вражала техніка Мунтяна. А він якось розповідав, як на Нивках, ще хлопчаком, пробував жонглювати тенісним м»ячиком, та більше чотирьох разів не виходило. Коли м'яч вчергове відскочив на землю, його впіймав гравець тодішнього основного складу Георгій Граматикуполо. «Скільки тобі «набити», хлопчику?» - «Та хоч би з п'ять разів!». «Граматика» тоді, граючись, набив 50. «Тренуйся, хлопче!». Мунтян був у шоці.

«Дублерів» у Києві любили. Матчі на «Динамо» збирали, як правило, повний стадіон. У 1965-му ходили на Мунтяна, Бишовця, В. Кащея, С. Круликовського, В. Левченка, В. Назарова, В. Мірошника, А. Пузача, Є. Рудакова. А вже через три роки, коли кращі «дублери» закріпилися в «основі», — на нових київських «зірок»: Володимира Онищенка та Володимира Веремєєва. Тоді вони та їхні друзі-одноклубники в сезоні-68 накидали суперникам 94 (!) голи! А через рік на поле «Динамо» вже готувався ступити Олег Блохін, за ним – Олексій Михайличенко…

Минув рік, і Володимир Мунтян разом із Анатолієм Бишовцем вийшли в основному складі «Динамо», замінивши старших товаришів, які поїхали на чемпіонат світу-66 у складі збірної СРСР. У першому ж матчі з московським «Динамо» Мунтяну знову довірили бити пенальті. Він хвилювався, пробив на силу, по центру воріт. Добре, воротар москвичів Ракитський кинувся в кут.
До речі, про зв'язку Мунтян – Бишовець багато тоді говорили. Вони дружили з дитинства, Володимир Федорович розповідає:
- Ми з Толею розуміли один одного на полі дуже добре. Адже разом - з дитинства, з юнаків. Правда, спочатку грали один проти одного. Він - за «Юний динамівець», а я - за «міськвно», команду міського відділу народної освіти. Однак у юнацькій, молодіжній збірній міста, України були вже разом, на зборах жили в одній кімнаті. А потім кращі роки провели в «Динамо»…
У той свій перший сезон Володимир забив 8 м’ячів, поступившись лише Бишовцю й Бібі. Саме у капітана команди Андрія Біби вчився Володя Мунтян футбольної науки. І коли той попрощався з футболом, конструктором атак, їхнім диригентом став Володимир.

Разом із командою він тричі поспіль виборював звання чемпіону країни (1966—1968) під керівництвом легендарного Маслова, який любив його, як рідного сина і називав, як і весь Київ, Мунею. Він був одним із кращих у сезоні 1974—1975 рр., коли «Динамо» виграло Кубок Кубків і Суперкубок. Починаючи з серпня 1968 року, регулярно виступав у складі збірної, часто забивав голи, які ставали вирішальними, як це було в поєдинках чемпіонату Європи з Північною Ірландією 1971-го або Швейцарією 1975 року.
З 1966-го в «Динамо», а пізніше і в збірній з’явився тандем Мунтян—Бишовець, згодом вони передали естафету парі Буряк—Блохін.

Його любив увесь футбольний Союз. І коли в матчі з тбіліським «Динамо» в Києві він, вийшовши на ударну позицію, проскочив повз м’яч і впав, як підкошений, на зелену траву, воротар суперників Сергій Котрікадзе першим кинувся до нього і відніс на руках за межі поля.
1969-го року В. Мунтяна було названо кращим футболістом країни. За іронією долі, цей сезон склався для «Динамо» нещасливо — вони не змогли виграти чемпіонат вчетверте поспіль, поступившись «Спартаку». Володимир казав, що проміняв би, не замислюючись, свій високий титул на «золото» команди. «Спартак» же наступного сезону, не витримавши граничного напруження, «пірнув» у першу лігу...

До речі, як розповідає Володимир Федорович, перед матчем зі «Спартаком» на базі трапилася така подія:
- В Конча-Заспі раптом з'явився дивний чоловік. Варто сказати, що Маслов (як потім і Лобановський) на динамівську базу взагалі нікого зі сторонніх не допускав, а тут якийсь то чаклун, або, як зараз кажуть, екстрасенс. Ми так і не зрозуміли, що він робив на нашій базі. Ходив, розповідав, розпитував ... Після матчу ніхто з нас цього чоловічка вже не бачив - зник шаман. А потім з'ясувалося, що це засланий спартаківський козачок був. Не знаю, як Дід з його досвідом могла допустити таке. Але в цілому грали ми в тому сезоні здорово. Мабуть, і на тренерів збірної наша гра справила враження. Принаймні більше, ніж гра спартачі.

Чи заслужено став кращим гравцем у 1969 році? Мені тоді здавалося, що на звання кращого є і не менш гідні. Той же Серебреников, який чудово відіграв сезон - і в «Динамо», і в збірній. Цілком заслуговував цей титул і Алік Шестерньов ... Звичайно, був вдячний за визнання. Але в тому році в серпні на 57-му році життя помер мій батько, і мені, як розумієте, було не до святкувань…

1970-й – особливий рік в кар»єрі В. Мунтяна – чемпіонат світу в Мексиці, де збірна Союзу посіла перше місце в групі, чотири гола провів тоді Анатолій Бишовець, якому він асистував. У чвертьфіналі могли потрапити на бразильців, та жереб виявився милостивим, і грати випало з уругвайцями. Хоча, як згадують самі учасники (а від «Динамо» грали за збірну ще й В. Хмельницький, В. Серебреников і А. Пузач), атмосфера в команді стала напруженою:
-- Психологічна ситуація дійсно була не з простих розповідав Володимир Федорович, -, я б навіть сказав - напружена. Загострилися відносини через недотримання керівництвом своїх обіцянок. Згідно з ними, після кожної гри нам повинні були виплачувати преміальні. Цілком офіційно. Але граємо з Мексикою - не платять, виграємо у Бельгії та Сальвадора - те ж саме. Посіли перше місце в групі - те ж. Хлопці почали хвилюватися.

А перед чвертьфіналом нас зібрали і кажуть: ось виграєте в уругвайців - розрахуємося сповна. А там вже сума солідна назбиралася - майже три тисячі доларів на кожного. Неймовірні на той час гроші! Скажу про себе: перед матчем майже не спав. Все думав, що робити з тими доларами, куди їх витрачу, які подарунки привезу додому рідним? Думаю, таке було у кожного з хлопців. Наївні були. Можливо, це також відбилося на нашій грі. Виник конфлікт і між гравцями. Згідно спонсорським контрактом, грали в бутсах фірми «Пума». А тут деякі взувають на матч «Адідас». Зрозуміло, що не «за так» - вирішили, мабуть, і на конкурентах сотню заробити. Так би мовити, в індивідуальному порядку. А це порушення могло призвести до штрафних санкцій для всієї команди. Словом, і на цьому грунті були «розборки».

Як проходив поєдинок? На початку реальна можливість забити була у Віталія Хмельницького, думаю, саме стартове хвилювання і не дало Віталію реалізувати момент. Переконаний, що в іншій ситуації він не втратив би свого шансу. Мали ми й інші можливості для взяття воріт суперників. Ініціатива була за нами. Але поступово почали її втрачати. Суперники виявилися зовсім не «хлопчиками для биття». Уругвайці діяли жорстко і часто випереджали нас. Можливо, звичними для них були й умови гри - матч знову проходив у спеку, о12 дня. А в діях нашої команди не вистачало злагодженості, зникла якась іскра. Так і провозилися з уругвайцями весь матч.

А потім пропустили в «овертаймі» ... Навколо того гола Есперраго до сих пір киплять пристрасті. М'яч уругвайців в наші ворота зовсім не був обов'язковим. Матч мав свою логіку, і все йшло до того, що поєдинок повинен завершитися внічию. А там - знову жереб, і хто знає кому б пощастило далі. А щодо того - був чи не був гол, а точніше - вийшов або не вийшов перед цим м'яч за лінію воріт ... Знаєте, ми потім багато разів переглядали той епізод в запису, і швидше за все, по-моєму, м'яч все-таки залишався в полі. Головне - в іншому: не повинен був, не мав права досвідчений Афонін зупинятися і апелювати до судді замість того, щоб догравати епізод до кінця. І інші - Шестерньов, Хурцілава, Кавазашвілі зупинилися. Прикро, що таке сталося саме у вирішальному матчі на чемпіонаті світу.

Преміальних, обіцяних раніше грошей нам так і не виплатили. Видали тільки добові - десь по 120 доларів, і все. Наступного ж після матчу з уругвайцями дня за вказівкою з Москви нас відправили з чемпіонату. На перекладних опинилися в Нью-Йорку, де і просиділи, очікуючи рейсу, з тиждень. А могли бути і в Мексиці, спостерігати за виступами кращих команд. Несправедливим було те, що з чемпіонату відправили також і всіх фахівців футболу з радянської делегації, в тому числі, і нашого Віктора Маслова. З нами вчинили по-панськи зневажливо, як з відпрацьованим матеріалом.
Що стосується збірної СРСР зразка 1970-го року, вважаю, вона була однією з найсильніших на той час. У команді дійсно були кращі тогочасні гравці, а так не завжди буває, коли мова йде про збірну. Одним з лідерів тодішньої збірної був Анатолій Бишовець - виділявся індивідуальністю. Багато забивав, що є головним для нападника.

У 1966-му міг стати кращим бомбардиром союзного чемпіонату. Тоді його Датунашвілі з тбіліського «Динамо» обійшов. Не зовсім, скажімо так, по-футбольному. Для Іллі зробили все, щоб він зміг назабивали. Коли вирішувалося, хто ж переможе, Датунашвілі в матчі з дружнім для тбилисцев «Араратом» провів відразу п'ять м'ячів. За півгодини! Потім навіть анекдот ходив про те, як грузини вважали м'ячі: один, два, три, чотири, Датунашвілі, шість, сім ... Бишовець був, безперечно, футболістом від Бога. Блискуча техніка, блискуче розуміння гри. Якби не травми, він міг сказати ще не одне яскраве слово як гравець…

Футбол дарує не тільки радість перемог, а й біль поразок. І шлях до визнання, навіть у таких обдарованих і талановитих футболістів від Бога, як В. Мунтян, не завжди буває лише висхідним. Кілька гірких моментів довелося пережити і йому. Чи не найболючішим був конфлікт у команді 1976 року. Тоді група гравців, серед яких був і він, виступила проти тренерів В. Лобановського і О. Базилевича.
Про це багато писали. Але мало хто знає, що, домовившись різонути всю правду у вічі під час загальних зборів, ініціатори конфлікту за ніч передумали, говорили примирливо, показуючи, що готові до компромісу. Мунтяна ж «забули» попередити, і він виступив, як домовлялися. Відтак опинився в ролі ініціатора, хоча й не був до цього схильний. Його звинуватили у підбурюванні колективу, у помсті тренерам за те, що ті не взяли його на Олімпійські ігри до Монреалю. Хмари зійшлися над головою Володимира так щільно, що, йдучи на партзбори, де його мали виключити з партії, він подумав про завершення кар’єри.

Та все, на щастя, обійшлося. Товариші знайшли вихід, тренери вибачили, зрештою, 1977-го він отримав свою сьому чемпіонську медаль. «Ну й досить, — вирішив. — Пора відпочити».
В історії «Динамо» семиразовими чемпіонами є тільки Володимир Мунтян і Олег Блохін.
З якою б радістю поставив би крапку на цьому місці такого щасливого оповідання! На жаль, у житті щасливих закінчень значно менше, ніж у «мильних» серіалах. 1978-го Володимир Мунтян потрапляє в автокатастрофу. Багато днів провів у лікарні. А тут ще й моральна травма — порушено кримінальну справу. Із усіх, як здавалося, вірних друзів до нього в палату приходили тільки Володя Онищенко, Володя Трошкін, Вітя Колотов.

Як тільки трапилося лихо, його відразу виключили з партії, демобілізували, позбавивши капітанського звання. Хоча слідство тривало, й провину доведено не було. Уже потім, кілька років потому, йому повернули партквиток, визнали невинним. Але до великого футболу — зась! Працював інструктором зі спорту з окладом 115 карбованців...
Був у нього ще один випадок — ворогу не побажаєш. Коли тренував збірну Гвінеї, куди теж вирушив не від солодкого життя, — невідома хвороба вклала у ліжко, здавалося б, назавжди. Кілька місяців – повна нерухомість. Ледве вижив. І в Гвінеї, і на Мадагаскарі, де він працював у 1986-1988 роках і вивів клуб з Антананаріву в чемпіони, ним були задоволені. Ще б пак — спеціалістів такого класу там давно не бачили, а щодо майстерності, то й поготів. Чотири тисячі доларів США — це не 18 доларів, які він отримував на початку 90-х в Україні. І все ж не витримав. «Ностальгія з’їла, — каже Володимир Федорович. — Рахував дні до повернення в Київ». Київ, який він любить більше за життя.

Володимир Кулеба, журналіст
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі