Василь МАЛЯРЕНКО, доктор юридичних наук, професор 
ЩОДО МОВНИХ ПРОБЛЕМ
Свого часу видатний мовознавець Володимир Даль сказав, що народ створюється із спільності людей, об’єднаних не за походженням, не за назвою, віросповіданням. І навіть не за однією кров’ю. На його думку, хто якою мовою думає, той до того народу і належить.
Намагання спонукати до того,щоб люди думали на різних мовах – це значить спонукати до розколу народу, до того, щоб  вони не розуміли один одного. За біблією, коли Господь розгнівався на людей, він наділив їх різними мовами, щоб ті конфліктували та воювали між собою.
Тобто, мова – це надзвичайно важливий, надзвичайно чутливий та тонкий механізм, що ніколи не потерпить над собою будь-якої наруги. Образно кажучи, на нього, цей механізм, не можна залізати з ногами та ремонтувати за допомогою кувалди і лома.

Коли  людська спільнота  ділиться на народи природним шляхом, цей процес  можна зрозуміти. Але важко зрозуміти людей, які, не знаючи про наслідки своїх діянь, створюють умови для розколу та підштовхують до цього. А наслідки  таких діянь – досить трагічні.

Сьогодні мало хто знає, що в кінці 20-х та на початку 30 -х років минулого сторіччя в Україні вже намагалися  “влізти” в мовний механізм. Бажаючи  схилити національні меншини України на свій бік, радянська влада почала створювати національні райони, а також національні сільські та селищні ради. Було утворено 32 національні райони, в тому числі: 11 – німецьких, 10 – російських, 4 – болгарські, по 3 – єврейських та грецьких, 1 – польський. Крім того, було створено 1112  сільських та 65 селищних національних рад. Якби на той час західна частина  України та Крим були у складі Радянської України, то цих районів та рад було б набагато більше. А ще довелося б утворювати татарські, угорські, румунські, гагаузькі, молдавські (важко всі й перелічити) райони та ради. Треба було б перетворити Україну на суцільні національні утворення, бо вона, як відомо, населена людьми різних національностей, які поступово асимілювалися та продовжують асимілюватися з українцями.

Одночасно з формуванням національних районів, сільських та селищних рад було призупинено процес консолідації українського народу. Крім того,  створення національних державних структур, звичайно, вимагало додаткових  фінансових коштів, пільг та дотацій, які держава намагалась знаходити, відриваючи від інших важливих нагальних потреб.
Але яким великим було розчарування у представників центральних органів  радянської влади, коли вони замість вдячності отримали, як то кажуть, чорну невдячність! Виявилося, що в Україні компактно проживало ще багато інших народів та народностей, які також активно виступали за розвиток своєї мови та утвердження різного роду традицій, запровадження пільг, дотацій тощо. Більше того, почали повставати уукраїнці, за рахунок яких грекам, євреям, циганам та іншим почали надаватися пільги та дотації. Тоді майже кожен із представників титульної нації народу України запитував себе: “А я що, гірший за інших?”. Оскільки, як сказав один мудрий чоловік, “почешіть росіянина – і ви знайдете там татарина”, то і українець почав шукати в собі того, хто може претендувати на допомогу держави. Як наслідоr – в республіці тоді почався масовий  деструктивний процес.
Піднялася хвиля націоналізму та  с е п а р а т и з м у; доходило до  того, що автономії, крім особливого національного ставлення до себе, почали вимагати окремі райони міст та містечок, вулиці, присілки та кутки селищ.
Принципові представники окремих націй та народностей почали писати в державні органи  влади позовні заяви, скарги, інші листи своєю мовою та вимагати відповідей на них також своєю, рідною для них, мовою. Особи, що представляли радянську владу на місцях, ні прочитати ці листи, ні дати на них відповіді не могли: з’ясувалося, що не тільки бракувало  перекладачів, а й  друкарських машинок з відповідними шрифтами також не було…
В судах національних районів почали вести справи, проводити засідання  мовою, якою у вищестоящому суді ніхто не володів і, звичайно, не міг щось  прочитати… В господарствах національних районів,  сіл та селищ почали вести  документацію і, зокрема, бухгалтерські документи, мовою, якою не тямив  щось прочитати ані ревізор, ані інший працівник контролюючих органів  центральної влади. В школах запровадили викладання різних дисциплін без  відповідних підручників.  Дуже часто траплялося, що викладачами цих предметів були люди, які мовою національної меншини могли написати  лише кілька простих речень…

Наслідки такого “навчання” були плачевними. По всій Україні замайоріли  прапори іноземних країн, які почали  “підтримувати своїх”.
 Між тим, економічний ефект від діяльності господарств у національних  районах та селах був нічим не кращим, ніж в інших, звичайних. Більше того, незважаючи на значні фінансові надходження, населення національних  районів, сіл та селищ на діяльність центральної влади дивилось насторожено. Все це призвело до того, що у 1939 році національні райони, села та селища  були ліквідовані. Влада визнала: вона припустилася помилки…
  Як відомо, дати, а потім забрати – це ще гірше, ніж зовсім не давати. Тому, ліквідувавши на місцях національні владні структури, центральна влада від людей, які проживали в цих регіонах, отримала лише чергову хвилю протестів  та невдоволення. Особливо це проявилося в роки другої Світової війни.
  Сьогодні в нашій державі допускається аналогічна помилка. Незаконний парад  мовних суверенітетів ряду міських та обласних рад – тому  свідчення.                  
   Чому  незаконний,  антиконституційний? Поясню, що відповідно до  Конституції  України питання мови регулюється виключно законом, а це  означає – лише Верховною Радою України. Вона не має права делегувати  свої повноваження іншим структурам влади. Ні районна, ні обласна, ні міська  ради не наділені правом вирішувати, які мови повинні використовувати  державні структури їхнього регіону. Більше того, якщо в районі 10 відсотків населення  становить національна меншина, то це ще не означає, що їхня мова повинна  виділятися якимось чином, мати виняткове, особливе значення серед решти  мов цього району.
  В  регіоні може проживати багато мовних меншин. Чому береться до уваги мова лише однієї із них? Треба зазначити, що в 30-х роках минулого сторіччя  росіян не вважали мовною меншиною в Україні. Але потім переконалися, що це  помилка…
  Помилки потрібно не допускати, а, допустивши, - виправляти. Якщо  центральна влада зараз не обірве ці квіточки мовного сепаратизму, то невдовзі  з них виростуть гіркі ягоди розбрату. Почнуть приймати аналогічні рішення все  інші й інші міста та райони, села та селища. Тим більше, ще невідомо, як  відреагують на всі ці численні мовні нововведення в регіонах українці, за  рахунок яких уже почав набирати обертів цей незаконний, антиконституційний процес...

Василь  МАЛЯРЕНКО,  доктор  юридичних  наук, професор

"Голос України", 01.09.2012      

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити