Юрій Гнаткевич: Українські реалії  та  проблеми  визначення  терміну  "рідна мова”
Назустріч Міжнародному дню рідної мови
Генеральна конференція ЮНЕСКО з метою підтримки мов, які зникають, постановила щороку 21 лютого відзначати Міжнародний день рідної мови.
Лінгвісти підрахували, що сьогодні у світі існує понад 6800 мов. Але понад 90% з них мають менше по 100 тисяч носіїв, а в трьохстах п'ятдесяти мовах - менше за п'ятдесят носіїв. Саме вони зникають найшвидше. Половина всіх наявних мов світу вживається лише у восьми країнах - Папуа Новій Гвінеї, Індонезії, Нігерії. Індії, Мексиці, Камеруні, Австралії і Бразилії. За прогнозами експертів протягом століття мають шанси вижити лише 600 мов світу. Найпоширенішою на планеті є китайська мова. За нею йдуть англійська, хінді та іспанська. Увага міжнародної спільноти до теми рідної мови є важливим кроком до збереження культурного різноманіття.

В Україні Міжнародний день рідної мови відзначають з 2002 року, коли «з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню російської, інших мов національних меншин України» Президент Л. Кучма підписав відповідне розпорядження.
Згідно з переписом населення 2001 р., російську мову вважають рідною в Україні 29,6% населення, а українську - 67,5%. Серед українців українську мову рідною визнали 85,2%, серед росіян – 3,9%, серед білорусів – 17,5%, серед циган – 21%, серед німців – 22,1%. Найбільш українофільською меншиною є поляки, 71% з яких визнало рідною саме українську мову. Після росіян найменше розмовляють українською греки: 88,5% греків вважають рідною російську і лише 4,8% українську. Причина тут очевидна: більшість греків проживають на Донеччині та в Криму.

В Україні мовне питання досі залишається політично гострим. Його гострота викликана тим фактом, що проголошена Конституцією державність української мови ніяк не стає реальністю через витіснення її з більшості сфер суспільного життя мовою північного сусіда. Російська мова залишається панівною в більшості українських міст, а українська мова продовжує в них зникати, насамперед в молодіжному середовищі. Мільйони людей українського походження не можуть збагнути, день якої мови їм варто відзначати в Міжнародний день рідної мови. Нижче спробуємо проаналізувати це питання з наукових позицій.
 
Років двадцять п’ять тому під час дискусії з однією російськомовною співробітницею, яка носила українське прізвище, я запитав: „Ви можете напевно знати, якої Ви національності?”. „О да, канєшно! Ето нє вопрос! – гаряче відповіла моя колега. – Я по національності кієвлянка. Мой прадєд і дєд в Кієвє роділись і в Кієвє умєрлі. Радной язик мой рускій. А вот какой національності всє удравшіє в Кієв із калхозов і делающіє від, будто оні сталі рускімі, - ето большой вопрос.” І додала: „А муж мой тожє корєнной кієвлянін, но считает себя украінцем. По-украінскі нікагда нє гаваріт, но в анкєтах всєгда пішєт, что єво радной язик – украінскій”.

    Цей епізод пригадується мені кожного разу, коли я задумуюся над результатами останнього перепису населення. За його даними 85,2% мешканців України, що назвалися українцями, оголосили рідною українську мову. Отже, лише біля п’ятнадцяти відсотків громадян України українського походження вважають рідною російську мову. У Києві українцями назвалися 82,2% його мешканців. Але виходячи з реальної мовної поведінки українців, що живуть у більшості наших міст, зокрема у столиці, дані перепису видаються такими, що не відповідають дійсності. Не виключено, що багато українців відповідали на запитання анкети так, як відповідав чоловік моєї колишньої співробітниці. А ще створюється враження, що у самому запитанні "Ваша рідна мова?” приховується підстава для отримання необ’єктивних статистичних даних. Адже право відповіді на нього надається самому, як сказали б психологи, суб’єктові, який приймає рішення на основі суб’єктивних критеріїв. Адже cуб’єктам ніхто не пояснив, як саме слід розуміти термін "рідна мова”. Термін тим і характерний, що його значення є абсолютним і має розумітися всіма однаково.

Запитання "Ваша рідна мова?” здалося б безглуздим для поляків під час перепису населення у Польщі. В Україні таке запитання є для багатьох складним, бо українці є народ з етнопсихологічними деформаціями, що сталися через надто тривале перебування України в складі російської імперії. Наука ще не дала чіткого і вичерпного визначення терміну "рідна мова”. Побутує кілька підходів. Вважають, що рідною мовою є та, якою людина думає. Такий підхід випливав з положення марксистсько-ленінської філософії про вербальне мислення, тобто про обов’язкове опосередкування мислення словами. Проте наукові дослідження останнього часу доводять, що людина мислить швидше образами і поняттями, ніж словами. Слова є не засобом думання, а засобом передачі і сприйняття думок. Слова є кодом, за допомогою якого кодуються і розшифровуються думки. Якщо людина не володіє, наприклад, турецькою мовою, вона не зможе розшифрувати закодованих турецькими словами думок і не зможе закодувати свої думки турецькими словами. І коли „удравшій с калхоза” заявляє, що він уже „мисліт на руском”, то насправді він перебуває в полоні ілюзій.

Авторові цих рядків протягом вісімнадцяти років довелося очолювати кафедру іноземних мов КПІ, безмежну кількість разів спілкуватися німецькою мовою, читати цією мовою лекції за кордоном, виступати в Німеччині і в Україні перед депутатами Бундестагу. Коли я спілкуюся по-німецьки,чи коли виступаю німецькою під час політичної дискусії, то невже я думаю українською, а думки перекладаю німецькою? У жодному разі. Українська та інші мови, якими я більшою чи меншою мовою володію, для мене у такі хвилини ніби не існують. У моїй свідомості на її глибинних рівнях актуалізується тоді лише німецька лексика.
Думання має кілька проявів. Ми думаємо під час дискусії і сварки, під час лекції, яку ми читаємо чи слухаємо. Ми думаємо тоді, коли на самоті розмірковуємо вголос чи „про себе”. Думання про себе нерідко супроводжується „внутрішнім мовленням”, для якого необов’язковим є словесний супровід. Уявімо, наприклад, що ми спостерігаємо футбольниий матч, сидячи на дивані. З дивану часто краще видно, куди треба дати пас під час контратаки і ви чітко уявили собі той „правильний пас” та відчули невдоволення тим пасом, який зробив футболіст. Ця уява і ваше невдоволення відбулися виключно на образно-схематичному рівні. Вам не вистачило часу і не було потреби „одягати” свої думки у слова. Людина думає не лише тоді, коли породжує думки. Вона думає і тоді, коли їх сприймає. Невже болільники Донбасу влючно з Рінатом Ахметовим, коли спостерігають футбольний матч „Динамо” - „Шахтар”, тільки тим і зайняті, що намагаються „орускоязичити” українськомовний репортаж київського коментатора?

Думки народжуються на основі асоціативного „щеплення” образів і понять в оперативній пам’яті, яку образно можна назвати „таблом свідомості”. Є багато доказів невербалізованого (неословесленого) мислення. Сюди відносяться випадки „мук слова”, коли людина абсолютно впевнена, що вона знає, як називається якась річ, але даної миті ніяк не може пригадати її назви. Часто ми важко пригадуємо добре відомі нам прізвища. Яскравим прикладом несловесного мислення є поведінка і розмови людей, що є глухонімими від народження. У нейронних структурах людського мозку існують, наче в процесорах, своєрідні фоно- і відеозаписи. Перші є фонозаписами лексем, а другі - відеозаписами образів. Під час сприйняття чи породження висловлювання відбувається їхня автоматична інтеграція. У разі недосконалого володіння мовою вона може бути пригальмованою або зовсім не відбутися, що нерідко трапляється тоді, коли ми користуємося чужою мовою. Отже, породження думки і її словесне висловлення є різними процесами. Думка випереджає слово. Під час читання тексту чи слухання репортажу слово трішечки випереджає думку. Поет є передовсім майстром думки, а не майстром слова, бо думка шукає риму, а не рима шукає думку. Кожну думку можна передати десятками словесних рядів.

Другим підходом до розуміння поняття „рідна мова” є визнання рідною тієї мови, яку суб’єкт краще знає, або якою постійно користується. Низький рівень загальної культури, національна безхребетність, характерна для багатьох „удравшіх с калхозов”, спонукає їх до бездумної зради своєї мови. Вони пояснюють свою зраду доволі просто. Мовляв, „какая разніца?” Проте такі люди часто слухають українську мову по радіо й телебаченню. Вони нерідко наїжджають до рідного села і в спілкуванні з родичами та односельчанами повертаються до своєї „сільської” мови, яка насправді не стала їм чужою.
Усі слова, які знає людина, зберігаються у так званому „лексичному сховищі”. Якщо ми визнаємо сам факт зберігання слів у нейронних структурах, то мусимо неминуче визнати, що вони там у якийсь спосіб матеріально локалізуються і групуються. Про це переконливо свідчать нейрохірургічні операції. Коли хірурги торкаються стрижнями різних ділянок кори головних півкуль, у свідомості пацієнта „висвічуються” різні образи і слова.

 Слово - це не лише звуковий комплекс. Слово – це автоматизований асоціативний зв’язок між формою і поняттям. Слово тому і є словом, що являє собою єдність формального і понятійного. Поняття „гроші”  всі без винятку люди розуміють однаково. Але одні з них називають гроші грішми, інші вживають інші звукові комплекси: бабкі, дєньгі, мані, гельд, пеньонзи, таньга і т. д. Очевидно, різні звукові комплекси (фонозаписи) з різних мов перебувають та обертаються на своєрідних орбітах навколо понять (відеозаписів). Слова, що вживаються дуже часто, розміщуються на орбітах, що дистанційно ближчі до виходу з довгочасної в оперативну пам’ять. Тут діє принцип економії часу і зусиль. Подібно чинить людина у тролейбусі, якщо вона зайшла проїхати лише одну зупинку: вона не стане пробиватися до середини салону. Лексема „дєньгі” осідає у нейронах „удравшєго с калхоза” на тій орбіті, яка є ближчою до „табла свідомості”. Але це зовсім не означає, що лексема „гроші” перестала бути для нього рідною і стала чужою.

Слово „рідний” стосовно терміну „рідна мова” є невдалим. Рідна мова має бути для суб’єкта явищем об’єктивним, тоді коли саме слово „рідний” є семантично розпливчатим. Воно означає "близький, дорогий” і коренем своїм споріднене із словом „родина”. Воно допускає ступені порівняння (рідніший, найрідніший, ріднесенький), що немислимо стосовно термінів.
 Європейці користуються іншим підходом. Німці кажуть „Muttersprache” - мова матері. Усі інші мови є для німця „Fremdsprachen” – тобто чужі мови. Ми ж користуємося іншими аналогіями: „рідна мова - іноземна мова”, тобто мова іншої землі. Правильнішою була б аналогія : чужоземна мова – рідноземна мова. Але такі аналогії є нормальними для Європи, в якій збудовано національні держави. Нашу державу такою назвати ще не можна.

Європейський підхід до поняття „рідна мова” є об’єктивним, бо він усуває суб’єктивізм, але для України це обіцяє мало доброго, оскільки перепис та соціологічні дослідження свідчать, що серед тих українців, які українську мову рідною не визнають, переважає молодь. У Києві важко зустріти молоду маму, яка розмовляла б зі своєю дитинкою українською мовою. Про Луганськ, Донецьк, Харків, Херсон чи Ізмаїл говорити не доводиться, бо там українець почуває себе наче в підпіллі. Наступний перепис населення України може дати результати, відмінні від останнього перепису. Багато українців відійдуть у вічність, а нинішні малюки та діти через двадцять років вважатимуть рідною мовою російську, хоча й казатимуть, що вони „украінци”.
 Українська влада в усі роки нашої самостійності зробила для „розукраїнювання” України не менше, ніж усі царі і вожді разом узяті, оскільки вона сприяла вкоріненню російської мови вже в незалежній Україні, закріпивши в українцях думку, що повернення до української мови є бажаним але не надто потрібним. Навіщо, справді,  українцям була українська мова, коли головними газетами в державі стали єврейські та російські видання „Факты”, „Столичка”, „Киевские ведомости” „Бульвар”, „Сегодня”, „Комсомольская правда” і багато інших. Навіщо вона була депутатам, якщо з трибун можна було вільно виступати російською? Здавши свій інформаційній простір іншій державі та космополітичним олігархам неукраїнського походження, знищивши національний кінематограф, повністю передавши вирішення питання мови викладання у вищій освіті на волю зросійщених педагогів, влада визнала і утвердила досягнення та здобутки російських шовіністів.
Слід звернути увагу на ще один підхід до поняття „рідна мова”. Він був колись оприлюднений Віктором Медведчуком, який висловився в тому сенсі, що в Україні є багато людей, що мають дві рідні мови. Відповідно до цієї концепції  кілька популярних телеканалів, зокрема „Інтер” та «Україна» стали дозувати російськомовні і українськомовні програми та демонструвати американські й російські серіали й бойовики двома мовами.
Реальна мовна практика в Україні сприяла тому, що багато людей добре володіють російською і українською мовами. Двомовність у психолінгвістиці називається білінгвізмом. Білінгв вільно володіє двома мовами. Багато українців вільно володіють російською мовою але рідною її ніколи не назвуть. Можна вважати, що В. Медведчук є білінгвом. Проте це ще не означає, що рідними для нього є дві мови. Зв’язкова Штірліца Кет німецькою володіла так вільно, що німці її „не розкусили”. Проте саме рідна російська мова видала її під час пологів. Рідна материнська мова може бути лише одна. Рідною для всіх нас є та мова, якої нас навчила рідна мати. Материнську мову можна шанувати і любити, але її можна зрадити в лиху годину і не підтримати, коли вона потребує захисту. Саме так діє значна частина наших урядовців, чиновників, викладачів. Але це вже справа моралі і політичної позиції, а не проблема дефініції терміну «рідна мова».

Україна перебуває нині на роздоріжжі. Перед нею два шляхи. Перший веде до розколу нації на дві нації - українців і „украінцев”, а України на дві держави – на Україну і „Украину”. Ще Адольф Гітлер, згадавши свої регулярні відвідини парламенту у Відні, у своїй відомій праці „Mein Kampf” писав, що двомовність у державі – це шлях до розколу держави. І так справді сталося. Шлях до можливого розпаду України (зовсім не виключено, що він кимсь задуманий та вперто втілюється в життя) пролягатиме саме через мовну політику, подібну до тієї, яку вела і досі веде нинішня нібито українська влада, яка всупереч Конституції реально впроваджує  у державі дві державні мови і будує якусь химерну «единую страну».
Інший шлях – це шлях національного відродження. Він може пролягати через активне національно-патріотичне виховання українців, насамперед молоді, та принципове і послідовне впровадження в державі однієї державної мови. Цей шлях реально зараз і в майбутньому залежатиме від політичного курсу президента України та всієї української влади, для яких в термінологічному та в  психологічному сенсах українська мова мала би бути справді рідною. Інше питання: чи здатна етнічно деформована Україна і (за висловом Євгена Чикаленка) недеформована нація обрати собі справді українську владу....

Юрій Гнаткевич
Голова Просвітницького центру
національного відродження
ім. Євгена Чикаленка,
кандидат педагогічних наук,
для порталу "Воля народу"

Коментарі