Доберіться до Путіна. Зніміть його. Сховайте його за ґрати!
Ось стратегічна мета, якої сили Заходу могли б і повинні були б енергійно прагнути, - редактор британських видань The Guardian і The Observer.
Після шести місяців нерішучої підтримки, яка допомагає Україні не програти, але й не дає розгромити війська РФ остаточно, стратегічною метою для країн Заходу мало б стати відсторонення Володимира Путіна від влади в Росії.
Таку думку відстоює у своїй свіжій колонці британський журналіст Саймон Тісдолл, провідний міжнародний кореспондент, редактор та колумніст видань The Guardian і The Observer.

НВ пропонує ознайомитися з повним перекладом його нової колонки, оприлюдненої у тижневику The Guardian.

Стратегічні цілі Заходу в Україні — дати відсіч вторгненню Росії, відновити національний суверенітет [України] та здобути перемогу глобальної демократії над «силами пітьми» — були чітко викладені президентом США Джо Байденом у Варшаві в березні, а згодом підтримані лідерами Європейського Союзу та Великої Британії.

Набагато менше ясності завжди було в тому, чи справді вони розраховують досягти цих цілей — особливо якщо взяти до уваги геть не героїчну відмову НАТО від прямої участі [у війні на підтримку України]. Тепер постає незручне, навіть тривожне питання: невже цієї зими українцям варто готуватися до удару ножем у спину?

Майже через шість місяців після початку війни зростання розриву між риторикою [Заходу] і реальністю сягає потенційно фатальної глибини. Громадське обурення з приводу вторгнення поступається місцем занепокоєнню на межі з панікою — через загрозливо негативні наслідки війни для цін на енергію, харчові продукти та вартість життя.

Це, своєю чергою, підживлює сумніви у стійкості Заходу. Скільки часу мине, перш ніж впаде й без того хитка єдність Європи, якщо (а точніше коли) Росія нарешті перекриє газовий вентиль?

Байден описував війну як частину глобальної боротьби між добром та злом. «Ми на вашому боці, — казав він українцям [у березні у Варшаві]. — Єдине, що змусить Росію змінити курс — ціна якнайшвидших і максимально жорстких витрат».

Його промова здебільшого складалася із заїжджених фраз, заспокійливих та «округлих». Попри безпрецедентні санкції, Росія не змінила свого курсу.

В унісон Байдену Борис Джонсон у тому ж березні багатозначно заявив, що «акт агресії Володимира Путіна має провалитися, і провал цей повинен бути очевидним». Однак про довгострокові перспективи Джонсон говорив розпливчасто, перебільшуючи вплив Британії. «Ми не можемо дозволити Кремлю відхопити шматок незалежної країни й принести їй колосальні людські страждання», — заявив він. Але відтоді саме це і відбувається.

У квітні Ліз Трасс вдалася до ще більш химерних надлишкових обіцянок. Міністр закордонних справ Великої Британії та можливий наступний прем'єр-міністр зажадала від Росії залишити Крим і повернутися до кордонів до 2014 року. Ніби божевільний генералісимус, Трасс присягнулася: «Ми рухатимемося далі й якомога швидше, щоб витіснити Росію з усієї території України». Хто ці «ми»? «Ви» та чия армія?

Сенс у цьому, безперечно, є. Минулого тижня США зобов’язалися надати Україні ще один пакет військової допомоги на $1 млрд, внаслідок чого її загальна сума після приходу до влади Байдена досягла $9,8 млрд. Аналогічна сума з боку Великої Британії перевищує 2,3 млрд фунтів стерлінгів. Країни ЄС також значно збільшили постачання зброї. Без цієї допомоги Україна зазнала б поразки.

Але обережна наполегливість Байдена у прагненні за будь-яку ціну уникнути прямої конфронтації [з РФ] означає, що хоча Росія може зрештою і не перемогти, вона навряд чи безповоротно програє. Війна схожа на каструлю, що парує на вогні та ніяк не закипить.

Все могло б бути зовсім інакше, якби західні політики набралися сміливості активно стати на бік України у лютому-березні. Початковий хаотичний наступ росіян на Київ зробив великі колони військ вразливими для повітряних атак. У момент, коли Путін очікував на швидку та легку перемогу, переконлива демонстрація шоку й тремтіння " в характерному для Пентагону стилі могла б зупинити вторгнення ще в зародку.

Міркування в дусі «а от якби» не приносять перемог у війнах. Однак для історії варто відзначити, що [з боку Заходу] було змарновано й інші початкові можливості, зокрема ідею захищених силами НАТО міст і безпечних «гаваней» для цивільних осіб на території України.

Своєчасні дії військово-морських сил країн Заходу могли б запобігти безвідповідальній російській продовольчій блокаді Чорного моря, яка, як і раніше, становить небезпеку для всього світу. Можна було б врятувати безліч безневинних життів.

Тепер може бути вже занадто пізно, хоча не один Байден у цьому винен. Попри всі свої пишномовні та захоплені промови, Джонсон задовольнявся тим, що сховався за відмовою Вашингтона вступити в битву. Так само вчинили президент Франції Еммануель Макрон і канцлер Німеччини Олаф Шольц.

Така одностайність посилює підозри, що в глибині душі вони насправді не вірять, що мета Заходу з упокорення Росії є досяжною або навіть бажаною.

Враховуючи ймовірну відсутність шляху до повної військової перемоги, всі доступні Києву варіанти здаються відразливими — більшою чи меншою мірою. Попри очікуваний наступ на півдні, відважність ЗСУ в обороні Донбасу та вибухи в Криму минулого тижня Україна — як і Захід — стоїть перед перспективою жорстокої багаторічної війни на виснаження.

Паралельно з цим лише посилюватиметься тиск [на Україну] на користь припинення вогню чи якоїсь мирної угоди — без сумніву, лише тимчасової, — щоб полегшити економічний біль Європи. Праві популістські партії в Італії та інших країнах уже готові цим скористатися. Британія, що залишилася без лідера, зосередилася на домашніх проблемах.

Опитування в Німеччині показують, що до 50% респондентів виступають за територіальні поступки [Києва] Росії. Різкий розрив між тими, хто шукає «справедливості» для України, і тими, хто хотів би «миру», знаходить своє відображення в усій Європі — і схиляється проти Києва.

За іронією долі, найбільш тривожним тепер вважають останній з решти сценаріїв війни — так званий катастрофічний успіх українських сил, який, спростовуючи всі прогнози, віщує розгром Росії та загрожує її режиму.

Така можливість тотально лякає західних політиків. У подібному сценарії, описаному [британським] генералом Річардом Берронсом, зневірений Путін вдається до тактичної ядерної зброї малої потужності, щоб уникнути повного краху.

«Цей [варіант] не є немислимим — він лише малоприємний», — настрахав Берронс, колишній голова Стратегічного командування Великої Британії.

І як тоді відповісти? Чи може такий злочин, який порушує всі табу, призвести до вступу України до НАТО та повномасштабної війни з Росією? У певному сенсі Захід сам спричинив би на свою біду подібний катаклізм — через власну боязкість і напівзаходи. Берронс не має готових відповідей. Їх немає ні в кого.

Окрім, окрім… можливо, тоді у Варшаві роздратований Байден в емоціях ненавмисно озвучив найкращу ідею, завершивши свою промову експромтом про Путіна, звернувшись як до росіян, так і до решти світу. «Заради бога, ця людина не може залишатися при владі», — пробурчав він.

Байден правий. Путін — огидне чудовисько, воєнний злочинець, жахливий релікт минулого століття. Як уже писав The Observer, він непридатний для правління країною.

З його відходом криза, яку він зрежисував самотужки, не зникне, але вирішити її буде легше. По суті, це може бути єдина надія українців (і росіян) на щасливий фінал.

Доберіться до Путіна. Зніміть його. Сховайте його за ґрати. Ось стратегічна мета, якої всі [сили Заходу] могли б і повинні були б енергійно прагнути.

Інф.: nv.ua

Коментарі