Українські виборці у своїй більшості ставляться з недовірою до нових політиків і партій
І мають на це повне право, адже їх постійно обманюють, - преконаний історик Ярослав Грицак.
У 2019 році нові партії можуть взяти "низький старт" і показати, що вони присутні на політичній арені. Але їхня справжня ціль – вибори у 2024 році.
Шанси для нових рухів полягають у певних особливостях української партійної системи. Цих особливостей, як на мене, дві.
По-перше, дуже велика кількість партій. За даними Комітету виборців України, наприкінці минулого року у нас було 344 партії. Це майже утричі більше, ніж у Румунії, у чотири рази – ніж у Польщі та у п’ять разів більше, ніж у Литві та Росії.
 
По-друге, жодна партія не є довгограючою, більшість із них – спринтерські. У нас є лише дві партії, які існують від початку цього десятиліття – БЮТ та БПП, і то вони пережили великі метаморфози.
За моїми підрахунками, кількість партій стрімко зростає кожен раз, коли в країні виникає політична криза або революція – у 2005-2008 роках та у 2011-2014.
Іншими словами, Україна є країною з підвищеною політичною турбулентністю. Це ускладнює структуризацію і стабілізацію політичної системи, – коли головна боротьба протягом кількох десятиліть ведеться між двома-трьома партіями. Але з іншого боку, при такій високій варіативності та турбулентності можливо все. Це – шанс, яким можна і навіть необхідно скористатися.
Але в Україні й досі ніхто цією нагодою не скористався. Чому? Перша відповідь: олігархічна система дуже живуча. Існує щось на зразок залізного закону чи замкненого кола олігархії: щойно ти в нього вступив – вибратися буде вже дуже складно. Але ми бачимо, що навіть олігархи не вічні, і навіть вони, за належного тиску, можуть мінятися. Звичайно, не так із власного вибору, як з інстинкту самозбереження.

Тому критика однієї лише олігархічної влади є малопродуктивною. Треба критикувати й "агентів змін" за їхню неспроможність самоорганізуватися.
Думаю, що на це впливають не лише українські особливості, але й певні глобальні ознаки молодого покоління. Це покоління, яке народилося і виросло у добу дигіталізацї. Його формувальний досвід – це "фейсбучно-вайберська культура", культура соціальних мереж. Вона дуже егалітарна – на вході до Facebook чи іншої соціальної мережі всі однакові. Молоде покоління до всіх на світі тільки на "ти". Воно має сильно розвинений егалітарний етос.

Цей етос значною мірою відповідальний за різницю між першим і другим Майданом. Обидва були прикладом суспільної самоорганізації. На першому Майдані лідери – Ющенко і Тимошенко – відігравали дуже важливу роль, тоді як лідери другого Майдану були радше прикрасою, і то не найкращою. Тобто перший Майдан – вертикальний, а другий – горизонтальний.
Ця зміна, на мою думку, пов'язана з молодим поколінням: під час першого Майдану вони були дітьми або підлітками, під час другого – молодими людьми. Це покоління не любить вертикаль. І тут велика проблема, бо партії завжди вертикальні. Так само молоді люди менше ходять голосувати, бо вибори також уособлюють вертикаль влади.
Ці ознаки молодого покоління варто усвідомити, щоб зрозуміти, як подолати цю нехіть до вертикалі.  Повний текст

Ярослав Грицак, історик, публіцист, професор УКУ, член Несторівської групи

Інф.: pravda.com.ua

Коментарі