Іван БЕЛЕБЕХА, доктор економічних наук, професор, письменник, громадський діяч, для "Волі народу"

Рятуймо українську націю!
Що маємо?
Якісь дивні дива відбуваються в Україні від 1991 року і дотепер. Протягом 20-ти незалежницьких років ніхто з правителів та патріотичних політичних лідерів не помітив у суспільстві української нації як титульної, правлячої нації. Помітили її тільки представники антиукраїнських сил і все зробили, щоб цієї нації не було в Україні і в світі. 
Український патріотичний політикум, а разом з ним і вся українська спільнота  дали можливість антиукраїнським силам руйнувати все українське, і тепер, перебуваючи у «камері смертників», спокійнісінько не сприймають закликів до всеукраїнського опору злочинцям при владі, чекають «помилування». А тим часом національний дух маліє. Українська нація ще не відійшла від трагедій російського комунізму, як зненацька настав час занепаду, занехаяння, приниження, руйнації власною державою етнічної її сутності.
Українство сподівалося, що у період державної незалежності йому «усміхнеться доля» і почнеться активне відродження української культури, української моралі, поновлення зруйнованих національних скарбів, настане воля для української мови, яку століттями нищили царські та комуністичні сатрапи. Сподівалися чесні, наївні українці на добро і правду в своїй хаті. Не судилося уже в котрий раз.
Що ж відбулося? Що сталося? Де причини українського занепаду в незалежній державі? Причина в тому, що націонал-патріотичний політикум незалежної України відмовився від української нації як субє'кта державно-політичної діяльності.
Українська спільнота, вступаючи в зону політичної незалежності, не мала Ідеї, Схеми, Концепції власного життя, без «старших», будь-яких інших «братів», порадників, наставників. Не мала, але українська еліта зобов’язана була усе це створити, очолити націю. 
За часи окупації України російська ідеологія (царська й комуністична) наклала «табу», можна сказати, офіційну заборону на терміни «українська нація», «український націоналізм» і на все, що пов’язане з цими поняттями. Як тільки зустрічалася інформація про нашу націю і націоналізм, російська ідеологічна машина буквально скаженіла, залучаючи до нищення українства єврейського союзника, щоб загальними зусиллями (це вже буцімто інтернаціональна позиція), у зародку погубити навіть думку про можливість постановки українського національного питання. Під цей ідейний прес потрапили й наші видатні патріоти, вважаючи, що націю і націоналізм в Україні не можна культивувати. В.Чорновіл «охрестив» українських націоналістів «історичним мотлохом».
Українська еліта повинна була зрозуміти цю ситуацію, поставити на порядок денний питання: яку Україну треба нам мати? Ніхто з усього на той час 53-х мільйонного населення не міг осмислити колізію. У цьому аспекті особлива місія випадала на кандидатів отримати посаду президента. Але від них українці нічого такого не почули. Той же В.Чорновіл видав ідею федералізації України, але вона виявилася шкідливою.
Основна, головна наша українська втрата від 1991 року й донині полягає в тому, що усіх наших більш-менш відомих осіб розібрала «невідома сила» по партіях, громадських та  інших організаціях. Кожному з них вручено по «булаві» з відповідною платою, і українська єдність померла, не народившись. Сталося лихо, яке не зуміли у самому його зародку розпізнати ні українські провідні особистості, ні велика чисельність інтелігенції, ні сама українська нація. Саму націю де-юре ліквідувала українська незалежна державна влада.
Патріотична частина українського суспільства періоду 1991-2011 років виявилася найслабкішою силою в утвердженні державно-суспільного ладу в постгеноцидній, постколоніальній Україні. Усі, без винятку, націоналістичні структури, весь український патріотичний політикум, усі  патріотичні громадські організації (включно з козацтвом), уся патріотична інтелігенція, її науковий сектор, усі колишні дисиденти, усі видатні патріотичні особистості… виявилися неспроможними осмислити питання: яку Україну треба будувати після багатовікової неволі? Ні для кого з них не було таємницею, які страждання випали на долю української нації і які руйнації отримала українська державність. Оскільки державність «прийшла сама», то центральним залишалося питання: яке місце у цій державі належатиме українській нації? Від того, яка доля у новому часі спіткає націю, така доля буде і для держави. Питання, як виявилося, стало непосильним для патріотичних лідерів.
 Ось ці люди-діячі, які опинилися на вищій стадії  формування сучасного державно-суспільного ладу в Україні. Назвемо тільки тих, хто за загальним визначенням належав (належить) до патріотичної частини суспільства: В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, І. Юхновський, М.Плав’юк, С.Стецько, В.Пинзеник, Д. Павличко, І.Драч, І.Дзюба, Є.Сверстюк, М.Жулинсьський, С.Хмара, Г.Омельченко, В.Яворівський, В.Стретович, Ю.Костенко, П.Мовчан, Б.Тарасюк, А.Матвієнко, М.Сирота, А.Яценюк, О.Тягнибок.
Всі, без винятку, претеденти на посаду президента, всі, без винятку, президенти…, усі їхні структури, консультанти та прихильники, уся письменницька спільнота, виявилися не лідерами української громади (хоча вона чекала саме від цих людей справедливого розв’язання національної проблеми), не генераторами продуктивних ідей, вчинків, наполегливих дій, а всього-навсього пішаками у чужій грі, неспроможними осмислити ні загальну ситуацію, ні корінних проблем у ній та своєї ролі у служінні Україні.
Цей так званий «український авангард» був використаний умілою ворожою рукою
(точніше, ворожим інтелектом) і спрямований на шлях абстрактної ліберально-демократичної ідеології. І на цьому хибному шляху інтереси української нації, що рівнозначно української України, були затоптані, зневажені, упосліджені. Авангард постав як недолугий ар’єрград. «Донкіхоти» на великій українській території. Вони створюють видимість позитивної діяльності, а насправді творять зло. Ця фаланга діячів виявилася такою ж хворою ідейно, як нація хвора організованістю. Хворість  нашого «авангарду» обійшлася Україні втратою важелів управління державою.
  Їх запідозрити у непатріотичності не можна, але у недалекоглядності маємо пред’явити їм претензії. Інтелект патріотичний – ось чого не вистачило українським провідникам для порятунку української нації від принижень, які вона зазнала у незалежницький період.
Поперек дороги цій нації постала українська державна влада у особах президентів, Вер-ховної Ради, уряду, політикуму. За 20 р. «незалежна українська  держава» зруйнувала Україну так, як до цього її ніхто не руйнував. Досвід побудови української незалежної держави показав, що влада (уся, без винятку) відійшла від потреб української нації, всього народу. Ці потреби містяться в Українській Національній Ідеї (УНІ). Для ясності коротко скажемо, що саме розуміємо під Українською Національною Ідеєю: Людина – центр життя суспільства і держави; Ідейно цілісна, духовно, морально і фізично здорова нація, яка живе у мирі з народами; Українська Національна Держава; Українська етнічна територія; Українська національна еліта; Єдина релігійна сутність народу і держави. Ще стисліше сутність УНІ, її формулу, можна визначити як «Національна Україна» або «Українська Україна».
  А у державній діяльності незалежної України основним напрямом була руйнація соціально-економічного стану народу. Іншими словами, Україна як держава та суспільство випали з рамок Української національної ідеї. Це у сотий раз підкреслює кричущу потребу  мати публічний варіант УНІ, щоб влада і суспільство мали орієнтир для своєї поведінки у тактичних та стратегічних проектах.
  Українське суспільство насичене антиукраїнськими, антинаціональними ідеологемами, а тому являє собою слабко організовану народну масу.  На жаль, у такій же ідеологічній ямі перебуває і керівне ядро української нації. Цей стан можна охарактеризувати як криза світогляду, або світоглядна криза. Світогляд, можливо, одна з найскладніших проблем українства. Сучасні українські лідери (державці, академіки, інтелектуали…), в основному, продукт російського комунізму, який насаджувався як догма із забороною думати, досліджувати, порівнювати. Здобути за радянських часів науковий ступінь, наукове звання, набути статусу академіка, досягти вершин адміністративної кар’єри було значно легше (бо там не треба думати), ніж осягнути український світогляд і стати до лав національних провідників. Національна теорія і практика, включаючи світоглядні орієнтири, мали категоричну заборону. Ось чому вихованці російського комунізму і тепер бояться світоглядно-національного мислення. А слово «націоналізм» вимовляють, оглядаючись, чи не підслухає, бува, якийсь сексот. Свій страх вони приховують «навколонауковими» лукавствами (ні вашим, ні нашим), а то й відверто заявляють з пихатістю, що української нації немає, вона не існує. То яка ж може бути українська національна ідея, коли немає самої нації?
Сучасна українська нація настільки пригнічена, що виявляє ознаки занепаду волі до життя. Дуже небезпечний прецедент.
У такій ситуації дуже трудно віднайти прийнятну формулу УНІ, але ще трудніше досягнути того, щоб нація сприйняла її як свій святий орієнтир, як свою віру в себе, у прекрасну перспективу свого буття, віру в те, що побудова нормального державно-суспільного ладу залежить цілком і повністю від волі і наполегливості народу, нації. Потрібна ідеологічна переорієнтація народної свідомості.
У одних націях ядром виступає державна влада, в інших – еліта. В Україні нація перебуває без чітко сформованого ядра. Ні державна влада, ні політичні та громадські організації поки що не створили ядра нації, яке б генерувало притягальну силу та єднало навколо себе широку народну масу.
 У сучасний період українська нація являє собою недостріляну, недознищену голодоморами, репресіями, цькуваннями етнічну спільноту, яка як була на задвірках до 1991 р., такою її залишили і тепер. У паспорті немає реквізиту про національну приналежність, у свідоцтвах про народження – немає. 
В умовах безкарної сваволі позбавляли українську націю своєї ідентифікації. Коротко нагадаємо, як українське антиукраїнство знищувало українську націю у незалежницький період (1992-2011). Спочатку видалили з паспорту реквізит – національність. Здійснено злочин, але юридичної кваліфікації він не набув, бо вчинив його президент України. Тепер українців в Україні немає, а є лише громадяни України. Виходить, що усі рівні, усі мають право керувати країною. Потім цю ж позицію вилучили із свідоцтв про народження, про смерть. Патріотичне українство кричить про дискредитацію української нації, а їм антиукраїнство відповідає: «Немає ніякої дискредитації, бо не існує ніякої української нації!» Так нас викреслили «з рубрики». І ми це «проковтнули». Де-факто ми нібито є, а де-юре нас немає. Хто ж конкретно нас викреслив з паспорту? Л.Кравчук, а до нього долучився А.Кінах, будучи прем’єр -міністром.
Це дуже образливо для української нації. У власній, українській, нібито національній, незалежній державі українську націю – гегемона суспільства - ліквідують як неіснуючу. Такого прецеденту ніколи не було, і ніколи не буде. Наші державні патріоти спали, бо не було в них ні розуму, щоб зрозуміти, ні патріотизму, щоб відчути біль. З цього приводу треба навести дуже характерний приклад. Виступаючи 27 січня 2011 року в Києві перед учасниками ради Всеукраїнського Об’єднання Ветеранів, Б.Тарасюк, народний депутат України, голова Народного Руху України, на пропозицію одного з ветеранів про нагальну потребу відновити у паспортах реквізит «національність», відповів: «Ну й що це нам
дасть?» Це свідчить, що національна проблема «народних обранців» абсолютно не цікавить, вони її не бачать, не розуміють, навіть не хочуть думати на цю тему. Справа в тому, що так думає не один Б.Тарасюк, а усі, без винятку, народні депутати України. І зауважимо, що Б.Тарасюк належить до числа тих депутатів, яких ми сприймаємо як патріотів України. 
Нас, українців, в Україні немає юридично. Є громадяни України. Саме тому громадяни-росіяни, громадяни-євреї, громадяни інших національностей перебувають при владі, а громадяни-українці ходять у наймах та чухають потилиці.
Маємо трагічну ситуацію з масовим відступництвом – наслідком відсутності виховної роботи з боку державної влади та патріотичних громадсько-політичних сил.  
Чому усі розуміють, коли людина хвора чи поранена, вона не має сили виконувати свою роботу (спортсмени, будь-хто з людей…) та водночас усі не розуміють, коли нація, яка перебувала 350 років під пресом нищення, потрапивши в систему так званої державної незалежності і фальшивої демократії, не може виконувати свої функції як повноцінна етнічна спільнота. Вона хвора. Окрім того, їй, цій нації, влада свідомо не давала будь-яких можливостей проявити себе як політичну силу. До того додалася злодійська фраза так зва  ного президента України Л.Кучми про те, що українська ідея не спрацювала. Чого ж мож-на чекати від поневоленої нації? Тільки пасивності. Нація без вождя – це населення без ідеологічного спрямування, яке не знає своєї мети. Але і за цих кризових обставин українська нація не втратила свого єства, патріотизму, прагнення до справедливості.
Українська державна влада не чинила будь-якого спротиву російському втручанню у внутрішні справи України, які руйнували українську націю. Росія збільшила в Україні число агентів своїх спецслужб у півтора рази порівняно з 1950-ми роками, коли тут діяло підпілля вояків УПА (О.Скіпальський). Ця агентура діє легально, неприховано, розвалює наш суверенітет. Наша нація не реагує на цей злочин – вона хвора. Росія не визнає наших кордонів, творить сваволю у Криму, а наша нація мовчить - вона хвора. Якщо в незалежній Україні все ще присутні її кати-комуністи (з усіма їхніми різновидами), залишаються непокараними та ще й посідають державні посади – наша нація хвора. 
Якщо на посаду президента України тричі поспіль обиралися Л.Кравчук (один раз) і Л. Кучма(двічі) - вигодуванці російського комунізму,один з яких (Л.Кучма) не голосував за незалежність України, і обидва протягом 13 років робили все, щоб нація не прозріла, а залишалася хворою, то так  воно й сталося – нація від російської хвороби не звільнилася. Доказом цього тяжкого явища стало обрання В.Януковича (протеже Л.Кучми) на посаду першої особи у країні. Нація потребує кардинального оздоровчого процесу.
Наші можновладці, яничарського походження, за безцінь віддають російським олігархам важливі об’єкти народної власності, у тім числі й землю, внаслідок чого українська еконо міка у значній мірі перебуває під російською юрисдикцією, бо наша нація все ще хворіє.
Якщо значна частина  українського народу не сприймає НАТО, гарантію нашої безпеки, то нація ще не стала сама собою – вона хвора; або вважає Росію братньою країною, то це не тільки біла пляма в історичних пізнаннях, це явна ознака хворості нації. Якщо Верховна Рада України 1 квітня 2009 р.ухвалює антиконституційне рішення про дострокові вибори президента та постанову про відзначення 90-річчя створення комсомолу – наша нація хвора. Якщо Голова ВРУ В.Литвин у квітні 2009 р., перебуваючи в Москві з робочим візитом, оголосив, що ЧМФ, основну загрозу нашій безпеці, потрібно залишити в Криму й після 1917 р. – наша нація хвора. Якщо той же В. Литвин, перебуваючи у Сімферополі, заявив, що росіяни в Україні не є національною  меншиною – наша нація хвора.Тоді, за логікою псевдодержавника, українці належать до національної меншини. У передвиборній агітації В.Литвин пропонував надати Криму повну господарську самостійність. Це прикрита форма передачі Криму Москві. В.Литвин – вигодованець Л.Кучми. Питається: хто ж ті люди, які обирають В.Литвина до ВРУ? Це люди хворої української нації.
Якщо чимале число претендентів на посаду президента України проголошують свою політичну мету – захищати російські інтереси в Україні, то наша нація ще тяжко хворіє.
Якщо в Україні до цього часу домінує Російська православна церква – наша нація хвора.
Якщо Янукович і його партія  мають у суспільстві  найвищий рейтинг довіри – наша нація хвора. Якщо добкіни, черновецькі та їм подібні очолюють міські, обласні  ради центральних мегаполісів – наша нація хвора. Якщо Президент України не може навести порядок в державі – наша нація хвора.Якщо нація не сприймала позитивні кроки Президента В.Ющенка – вона хвора. Якщо націоналістичні партії та організації роз’єднані та ще й ворогують поміж себе – наша нація хвора. Якщо більша половина депутатів Верховної Ради, м’яко кажучи, не є прихильниками незалежної української держави, то тут уже треба говорити не просто про звичайну хворобу нації, а про тяжкий її стан, який вимагає реанімації. Якщо левова частка депутатів ВРУ – неукраїнці та найбагатші люди країни – нація тяжко хворіє.
  З усього цього маємо усвідомити, які тяжкі втрати понесла  нація у період окупації нашої долі російським комунізмом. Минуло  два десятиліття сучасної незалежності, а українська нація все ще не може самоорганізуватися, бо над нею бовваніють ті, які творили голодомори, репресії, вбивали за 5 колосків, викидали нас як сміття у тундру, тайгу, у вічну мерзло- ту, на Колиму голими руками добувати золото „соціалізму”. Нація не може вибратися з аморальної прірви, а спроби позбутися  катів не находить підтримки у влади.
   Невідворотно постають важкі думки. Що маємо: безнадію і загибель, чи ще зможемо встати з колін? Питання – доленосне. Нація - це Україна. Якщо умре нація, України не стане. Буде "рашен" або ще щось інше чуже, вороже, яке знищить  всіх нас - до одного. Де-факто ми є, де-юре нас немає. І тому маємо тяжкий нокдаун у своїй хаті від чужих і своїх ворогів. 
 Давайте, шановні читачі,  разом думати, як нам, українцям, жити у своїй хаті, на своїй землі, своїм розумом.Перед нацією постала проблема очищення від намулів попередніх епох та сучасної космополітичності. Проблема витає у повітрі, а нація завмерла.
  Чому ж українська нація практично призупинилася у боротьбі за свою долю у тих умовах,  які є найсприятливішими за останню тисячу років? Занепад в умовах, коли настали всі можливості самоутвердитися, виявився занадто уразливим. Даються взнаки минулі рани? Так, даються. Але  чи не занадто довго ми „зализуємо” рани і „чистимо” пір’я? Українська нація не має права втрачати час і виходити з боротьби. Усі українці нині сущі та й ті, що народяться у майбутньому мають усвідомити, що, кожен з них і усі разом, вони приречені від народження й до смерті безперервно боротися, боротися й боротися  за своє життя, за свою долю, за свій життєвий простір. Не когось поневолювати, а захищатись від поневолювачів, яких, на жаль, постало занадто багато. Усі вони хочуть жити з нашої праці. А нація все це терпить. Вона без національної держави, притомилася, зневірилася.
І найсумніше те, що вона самостійно не бореться за своє законне становище в державі та суспільстві. У незалежній Україні панують яничари та національні меншини. Чому так? Справа у тому, що в 1991-1993 р.р. українська нація не була готова взяти владу у свої руки. Вона ідейно, ідеологічно була ще не зрілою і організаційно не об’єднаною. Нація не мала ні політичної, ні громадської організації та визнаного лідера. Націоналістичні організації перебували у зародковому стані і не могли постати у ролі  провідної сили суспільства. Нікому було очолити націю.
Оскільки наша нація  самотужки не спромоглася стати на ноги, ворожі сили   активно перебрали владу у свої руки, майстерно усипляють населення фантастичними обіцянками кращого життя. Насправді, погіршуються не тільки матеріальні статки, а й посилюється ідейний розбрат. Ситуація в Україні з Україною, з українською нацією – катастрофічна. Усі біди і трагедії сучасної України й українського народу стали неминучими від того, що цей нарід, і особливо, українська нація не були допущені до управління державою. У цього народу беруть тільки голоси на виборах, а після цього забувають про нього до чергових виборів. В Україні законсервоване закрите суспільство, хоча на весь світ оголошено, що ми – демократична держава. Суспільство, нація не знає усієї правди про тих, хто перебуває при владі (від голови сільради, Верховної Ради до президента), чиновників, бізнесменів. Усім відомо тільки те, що мала група людей  володіє майже всіма багатствами України. Як це сталося? Правда ретельно прихована. А без цієї правди нація не може обрати чесних людей до влади. Утім, злодійськи награбовані багатства ретельно приховані, а злодії йдуть на вибори як демократи, як чисті і чесні люди. Українську націю тримають у «чорному тілі», ховаючи від неї правду. Влада маніпулює свідомістю своїх громадян і у такий спосіб криміналізує управлінські структури.
   Українська нація у даний історичний момент перебуває у дуже складному, занепадницькому становищі, яке потребує особливої реанімаційної процедури. Народ настільки занепав духом, що йому уже стало байдуже, кого обирати, бо усі кандидати постають як чесні люди. Але одні щось дають, інші нічого не дають. Це трагедія, але її влада не хоче знати. Нація не може отямитися, загоїти рани, виплекати свою еліту. Деморалізація проникла у всі верстви населення. Нація занурена у корупцію, вона втрачає свою національну честь, чистоту моральну, духовну, людську гідність.
 Нація хворіє тому, що не функціонує УНІ. В Україні більше 200 політичних партій, половина з яких діє супроти української нації, а нація не реагує, вона хвора. Тому не діє УНІ.
  Наша національна честь поругана, потоптана. Зневагу маємо у всьому світі. Нас вважають  неповноцінною людністю. Ніхто не враховує того, що українську націю винищували протягом 350-ти років поспіль, і від неї залишилися соціальні прошарки, які не осягнули національної сутності, патріотичної української людності. Реанімувати українську націю за цей 20-тирічний період не було кому.
   Відгомін колоніальних страждань, мутацій дає себе знати, бо залишив на тілі української нації незагойні рани. За період сучасної незалежності українська нація перетворена у етнічний анклав, який оточений не тільки ззовні Росією, а й усередині країни «насичений» спецагентурою по ліквідації українського духу.
  Росія від 1991 року веде шалену широкомасштабну, безсоромну і наглу пропаганду, що Україна – це російська земля, окраїна Росії, що Київська Русь – це власність Москви, що української нації взагалі не існує, а українська державність – випадкове явище. Немає кінця цим наклепам,видумкам, фантазіям, агресивним зазіхання на українське життя.
  Сучасна державно-політична система не цікавиться національно-етнічними проблемами України.Так, ніби взагалі не існує так званого національного питання. Цю складну проблему  «обходять стороною» великі і малі політичні сили. Системи розв’язання національного гніту в Україні ще ніхто не сформулював.  Саме тому ми програємо на кожному кроці. Маючи переважну більшість у суспільстві, на політичній арені ми, українці, практично відсутні.
  Нам ґрунтовно задурили голови тим, що Україна є багатонаціональною державою. І ми, у своїй більшості, щиро у це віримо. Це велика ідеологічна провокація. Її наслідком стало те, Україною керують національні меншини, а титульна нація – рабиня.
  Усі наші біди відбулися за рахунок втрат української нації. Вона за все заплатила, вірніше - у неї усе відібрали, поставили її у становище попелюшки у своїй хаті, на своїй землі.
  Зазначимо, що українська нація поволі пробуджується від того летаргійного сну-страху, у який її кинула система російсько-єврейського комунізму. Але це пробудження відбувається настільки повільно, що до повного прозріння може не дійти, бо дуже вже активні, агресивні вороги (і їх багато) України, які перебувають серед нас та за межами нашої держави.Заради об’єктивності скажемо, що у середовищі пригніченої української нації є ще достатньо патріотичного елементу, який, за умов ідейного та організаційного об’єднання, може відіграти авангардну роль у самоорганізації.
  Нині настав час, коли ми зобов’язані осмислити своє трагічне становище та знайти вихід з нього: або ми, українці, звільнимо себе від чужинецького патронату, або загинемо як раби. Можемо з впевненістю стверджувати, що усі наші проблеми колишні і сучасні пов’язані саме низькою національною самоорганізованістю. Нас віками роз’єднували, і це їм вдалося успішно здійснити. Яскравим цьому підтвердженням є той факт, що значна частина українців відмовляється бути українцями і ненавидять своїх батьків, родичів, українську культуру, українську (рідну батьківсько-материнську) мову, обирають до Верховної Ради своїх катів, які творили голодомори і врешті-решт знищили від 40 до 60 млн. українців. Можна безкінечно наводити приклади зради українцями своїх братів і сестер, своєї Батьківщини - усе це добре знають чесні люди.
   Багато пороків-слідів на національному тілі України залишив по собі російський комуні- зм.Одним із них є індивідуалізм. Прищеплюючи силовими методами колективізм, російський комунізм насправді породив протестну форму – індивідуалізм, як антипод колективізму. Замкненість у собі уже 20 років нашої незалежності існує як ідеологія активного індивідуалізму («персонального самостійництва»). Він переріс у форму індивідуального пристосуванства: до зовнішніх обставин; до державно-політичного устрою; до способів ма-теріального збагачення тощо. Кожен член суспільства дбає лише про себе, про свої інтереси, абсолютно не беручи до уваги загальнонаціональні проблеми. Індивідуалізм суттєво шкодить об’єднанню нації як спільноти. Україну можна врятувати не індивідуалізмом, а загальними зусиллями.
   Формально ситуація від 1991 р. складалася нібито на користь української нації: демократичні вибори, незалежна державність, визнання української мови державною тощо. Але реальність виявилася трагічною. 20 років держава грабує народне добро, а нація мовчки спостетерігає, ніби театральну виставу. Злочини творяться на очах нації,а вона не може їх зупинити.
   Ніхто з українською нацією від 1991р. і донині не працював, не роз’яснив її місце і роль у суспільстві та державі. Бо ні тоді, ні тепер немає про що говорити.Може, ви скажете, як обікрали українську людність? Чи скажете, як позбавили українську націю документального оформлення своєї ідентичності? Розкажіть про таку демократію, за якої на посаду президента України обирали чужих людей. Може, похвалитеся тим, що українську націю тримаєте у чорному тілі?
   Найголовнішою, найкричущою проблемою для національно-патріотичного українства є порятунок української нації. Усі наші трагедії 1991-2011 років стали можливими тільки тому, що українська нація самостійно ще не прийшла до тями, а державна влада у цей період усе зробила, щоб українська нація залишалася роз’єднаною, не розуміла, що з неї знущаються. Цей ворожий план здійснено так хитро, що навіть найвидатніші лідери патріотичного руху й до цього часу не зрозуміли, у чому причина наших поразок.
    В умовах сучасної незалежності українство як національне утворення має дві яскраво виражені національно ворожі сили: російство і єврейство. Це ті сили, які у період окупації України російським комунізмом були керівною та водночас «титульною» людністю України. Цей міф вони утверджують в реальність і тепер. Це ж відверте злодійство! Тут потрібна стійка, відважна національна еліта. Саме їй належить мобілізувати енергію нації для утвердження справедливого типу народовладдя.
  Надзвичайно складною є проблема праці з народом. Єднати українську націю у таких, можна сказати, колоніальних умовах треба через: а) територіальні громади; б) критику іс-нуючої системи, де панують багатії (їх мала купка) і страждають  широкі народні маси; в) перспективою отримання влади…          
  Мусимо допомогти українській нації: а) стати господарем у своїй державі; б)повернутися до своїх споконвічних витоків – до чистого, чесного життя без корупції, без хабарів, без панів-тиранів та холопів-рабів;  в) відновити гідність української нації як шляхетної етнічної спільноти; г) виплекати Лідера української нації.
 Україна світиться на увесь світ своїми лідерами-ідеологами, лідерами-захисниками нації, такими як Т.Шевченко, Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа, П.Орлик, М.Міхновський, Д.Донцов,  В.Липинський, С.Петлюра, Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич; козацтво, вояки  УНР, що загинули під Базаром, юнаки, які захищали Україну під Крутами, вояки УПА. Люди, які чесно і віддано служать своїй нації, - люди від Бога. Вони надихають і наших сучасників служити Україні. Їх обожнюють одноплемінці, і ненавидять вороги. Саме у сучасний період незалежності кращих представників українства знищено фізично. При цьому не загинув жоден антиукраїнець, жоден російський великодержавний шовініст в Україні, жоден вандал…
 Дух патріотизму має відродитися. Люди мусять спрямувати свої зусилля не на особисте збагачення, а на захист України, як головної цінності для живих і майбутніх українців.
     Життя держави без національної ідеї – це життя одним днем. Прожили один день, місяць,
рік – і слава Богу. А що буде далі, будемо бачити. Насправді, воно так і є. Двадцять років Україна рухається не вперед, тупцюється на місці, або деградує. Практика свідчить, що у пригніченому стані перебувають як державні органи, так і усе українське суспільство. Де вже тут піклуватися про «високі матерії». Влада бореться за постійне перебування біля керма, нарід бореться за виживання. Нарід без влади – недієздатний, влада без народного контролю - свавільна. Інтелігенція мовчить. Ось у такій прострації й живе Україна двадцять років.
 Нація – основа державотворення у нормальних суспільствах.Там панує справедливий пр-инцип побудови життя. Нація-гегемон формує державний лад. В Україні ж усе навпаки. Держава і нація роз’єднані ідейно і матеріально, що характеризує державну владу як позаправову, волюнтаристську систему. Державна влада не об’єднує, а роз’єднує українську націю. Усе це – результат ігнорування Української Національної Ідеї.
Сучасна Україна, образно кажучи, являє собою прохідний двір. Будь-хто вільно прибуває в Україну, безперешкодно поселяється в ній і через 5 років, якщо бажає, отримує українське громадянство, не позбавляючись попереднього. Це загрожує напливом представників інших рас і національностей, витісненням української нації зі своєї землі. В останні сто років кількість українців в Україні має тенденцію до зменшення. Це результат міграції (добровільної та примусової) всередині загальної країни, яка існувала під назвою СРСР.
У даний час українці становлять більшість в країні, але захисних, запобіжних заходів щодо прибуття громадян інших країн в Україну не спостерігається.
На даному етапі існування українська нація має залікувати свої рани. Треба на якийсь час відійти від ретроспективних поглядів, від минулих втрат, трагедій і зосередитись на мобілізації сил, щоб розпочати нарешті, будувати сучасне і майбутнє національне життя. На практиці ж склалося так, що поки українці зайняті подіями минулих літ, антиукраїнці «приватизували» народне добро України.
 Проте не забуваймо, що нація як живий організм без лідера нічого зробити не може, бо немає дороговказу, тієї мети, яка близька до серця кожного. Вождь і Національна Ідея – це дві компоненти, від яких залежить  процес розбудови нації.
   У нації надломлена кричуща потреба єднання. Це справа ворожих рук. Багато хто з українців байдуже ставиться до об’єднання  як до невідкладної справи: мовляв, ми і так єдині, для чого тут надзвичайні дії? Але це далеко не так. Нам  треба докласти максимум зусиль для утвердження всеукраїнської єдності. У цьому наш порятунок. На яких засадах маємо заснувати єдність нації? До того, що було сказано вище, додамо: на принципі господаря України! Українці, і ніхто інший у цій країні, є господарями своєї долі, своєї землі.  Якщо ми переконаємо українство у тому, що саме йому належить булава господаря, усі проблеми будуть розв’язані. Але при цьому маємо правильно розуміти зміст господаря. Статус господаря – це не право грабувати країну, населення, як це відбувається у даний історичний момент, а велика відповідальність і наполеглива праця задля утвердження справедливої системи розвитку духовності і матеріальності буття. Зауважимо до слова, що значна частина українства хворіє стремлінням мати все і негайно. Під впливом цієї ідеології здійснено великий «відплив» активної частини українства за кордон у жадобі отримати багато долярів. Заради цього руйнуються родини, діти покинуті напризволяще, втрачають моральну орієнтацію, потрапляють у наркотичну залежність.
  До того додалася злодійська фраза так званого президента України Л.Кучми про те, що українська ідея не спрацювала. Ага, якщо українська ідея не працює, то поїдьмо за кордон, використаємо чужу національну ідею для власного збагачення.
 Українство на своїй землі, під привабливими гаслами демократії та лібералізму, потрапило практично в апартеїдну систему, у гетто, резервацію, де його цькують, не дають слова сказати. Звинувачуване у всіх смертних гріхах, українство (у частині антиукраїнства) починає вірити у всі інсинуації, вважає себе неповноцінним і готове служити «барину», щоб він змилостивився та не позбавив шматка хліба. Українському народові надані широкі можливості помилятися, і не дано жодного шансу виправляти свої помилки. Обрали шахраїв-депутатів, антиукраїнських президентів, а відкликати їх неможливо. Це  шлях до самознищення.
  Апартеїдна форма дискридетації української нації має російський (не південно-африканський) варіант. Цей варіант був створений ще Леніним. Він сказав: дайте українцям десять мов, але не давайте їм влади. Російські «ревізіоністи» Леніна удосконалили форму апартеїду тим, що позбавляють українців як мови, так і влади. Українська нація позбавлена російським та українським антиукраїнством права говорити власною мовою та управляти власною державою. Це латентна форма апартеїду. Зовні нібито немає ніякої дискримінації – є Конституція, є виборча система - усі громадяни мають рівні умови. Насправді ж, так воно не є ні щодо мови, ні щодо управління державою. Продивіться статистику етнічного складу Верховної Ради  1991-2011 років і ви побачите, що там українці практично відсутні. Саме тому в Україні занепадає українська  мова, а про управління державою титульною нацією мова зовсім не йде.
 Додамо, що проти південно-африканського апартеїду боролися численні міжнародні правозахисні організації. Проти дискредитації українства в Україні жодна міжнародна органі-зація слова не сказала. Більше того, жодна політична сила так званого патріотичного змісту про дискредитацію українства в Україні також не сказала жодного слова. Звідки ж візьметься міжнародна підтримка? Її не доводиться очікувати.
 Треба відзначити, що епіцентром антиукраїнства в Україні, як не дивно, з самих початків незалежності стала Верховна Рада України. З одного боку, депутати постійно демонстрували свою професійну непридатність, а з іншого, - не патріотичність до держави, якій вони присягалися служити. Існують свідчення, що більшість депутатів ВРУ мають подвійне громадянство – паспорти іншої держави у їхніх недоторканих кишенях.  На думку народного депутата від Криму Р.Чубарова, у Верховній Раді 70 % депутатів мають подвійне громадянство. Цю ж саму інформацію підтверджує політолог Юрій Романенко в інтерв’ю журналу «Власть денег». «З досвіду особистого спілкування з партійними функціонерами, народними обранцями й чиновниками можу сказати, що близько 70 % депутатів Верховної Ради, багато співробітників Кабміну й  Секретаріату президента мають  друге громадянство», - сказав він. За інформацією експертів, вартість одержання  другого паспорта за гроші становить від 100 тис.євро. Найбільш популярні є паспорти США, Ізраїлю, країн Євросоюзу (ж. «Заповіт батьків», № 2, 2011, с.174). Росія також не займає останнє місце.
 Від таких «державотворців» можна чекати тільки зла.
 В умовах державної незалежності російсько-українське антиукраїнство перестало маскуватися, ховатися, а виплеснулося на поверхню державно-політичних процесів з конкретною метою – завалити незалежну українську державність і назавжди поховати усі ознаки етнічного українства, а все, що йому належить, долучити до російства: культуру, історію, територію, інтелект…
  Тут будемо говорити (у межах пристойності) про російську політику щодо України, менше про зловорожих російських  ідеологів, державних діячів, президентів. Можна коротко нагадати про «новенький мультик», де веселі хлопці (дуже схожі на Мєдвєдєва та Путіна) танцюють і співають, а екс-президента В.Ющенка зарахували до класу щенков, тобто, цуценят. «Весело!» Яскравий приклад «братства» і «високої моралі».
 Маємо звернути увагу на внутрішньоукраїнські колізії, від яких стає моторошно через їхню аморальнісь, сатанинську безсоромність, неперевершену зухвалість… Іуда супроти наших зрадників виглядає невинним ягнятком, бо врешті-решт повісився від докорів сумління, а наших іудоменів нічого «не бере» - вони радісно живуть, насолоджуються «результатами своєї праці», народжують собі подібних, безкарно продукують антиукраїнську отруту, посідають ключові позиції в управлінні державою, погрожують нам карою, вбиваючи найвидатніших представників аборигенів.
  Антиукраїнство являє собою особливо небезпечну категорію людей, які не мають нічого святого як у міждержавних, так і у людських відносинах. Антиукраїнство розколює єдність українства, творить конфлікти, сварки, руйнує конструктивні проекти, творить інсинуації, що українство – бездарна людність, яка не має права на свою самобутність, на власну державність. Хвиля за хвилею накочується ідейна диверсія, що української нації не існує.
  Ця тема має два виміри: політичний і науковий. Політичний вимір – вимір сильної, як правило, несправедливої сторони. Це агресивний вимір, який не дає можливості дивитися на проблему з іншої позиції. Науковий вимір – це об’єктивний, справедливий спосіб встановити  істину.
   Боляче спостерігати, як українців позбавили умов самоорганізації, позбавили їх права у незалежній державі будувати своє життя за своїм світоглядом, своїми законами, самим вирішувати свою долю і доводять їх до стану самоліквідації, самознищення. І щоб цей біль не переріс у прагнення вдатися до самосуду, треба поставити питання на наукову основу.  
Протягом усіх 20-ти років незалежної України українська нація жодним словом не обмовилась негативно про російську націю, про великоросів (великих і дрібних), про злодійські вчинки російської влади супроти української нації тощо. А підстав для негативного ставлення українців до «старшого брата» існує більш, ніж достатньо.
  Водночас, російська сторона за ці 20-ть років продемонструвала воістину вороже ставлен- ня до українських «братів». Чисельні соціологічні опитування показали, що ворогом №1 росіяни вважають Україну й українців.
 Російська  влада в Україні до 1991р., а потім російське втручання у внутрішні справи України  утворили в Україні україноїдне плем’я, яке метою свого життя обрало зраду батьківщини, рідних батьків, усього українського.  Це ті, які за шмат гнилої ковбаси, у них хоч матір попроси – віддадуть. Не обійшла ця біда і «золотопогонників» (генералів, диплома- тів, державних діячів…), «титулованих» українців (академіків, докторів, кандидатів наук, професорів, доцентів…). Це ті, які зомбують неспокушені душі «простих українців» словами про те, що ніякої української нації у світі не існує, українська мова – це зіпсована полонізмами російська мова, що української держави ніколи не було, а теперішній стан – по- вне непорозуміння, яке треба негайно ліквідувати. Таким є антиукраїнство.
    Політична петля лежить на шиї наших президентів, що не дає їм свободи у патріотичному ставленні до української нації, як нації, що постраждала від перманентного геноциду, від окупації, від репресій, цькувань, принижень тощо. Варто було В.Ющенку сказати декілька слів на захист української нації, як йому приліпили ярлик ворога № 1. А про решту президентів у цьому форматі й говорити не доводиться. Наприклад, Л.Кучма охарактеризував українців як "людей з придур’ю". Ось у таких політичних умовах живе гегемон  суспільства – українська нація.
  Протягом усіх 20-ти років незалежної України наша влада, українські патріотичні політики добровільно відступали перед тиском Росії у національному питанні. Президенти і так звана «українська еліта» не реагували на підступи Москви, робили вигляд, що все нормально. Президенти України робили вигляд, що Росія не втручається у наші внутрішні справи, не веде підривної діяльності щодо української нації. Довідступалися до того, що уся повнота влади перейшла до рук російського, інтернаціонального та українського антиукраїнства. Не є таємницею той факт, що у сучасній українській владі на чолі з В. Януковичем немає жодного українського патріота. Українську націю поставлено на стежину самоліквідації, самознищення: українство пожирається антиукраїнством.
 До політичних важелів знищення української нації додають економічні. Президент Інституту трансформації українського суспільства Олег Соскін заявляє: «… людей хочуть позбавити останнього – власності, перетворивши тим самим сучасних українців у фабричних рабів, у біомасу, в худобу» (http://censor.net.ua/news/view/164077).
  Українську націю відволікають від вирішення власних потреб у незалежній державі такими темами, які забирають час, енергію і не приносять будь-якої користі. Однією з таких провокаційних тем є затаскана тема антисемітизму. Інша така провокативна тема – про співпрацю українців з німецькими фашистами. І таких «актуальних» тем понашукували наші «воріженьки» чимало. Нація виправдовується, тратить на це свої інтелектуальні та енергетичні зусилля, а «віз залишається на місці».
Що робити?
1. Маємо державу, яку удосконалити неможливо за будь-яких зусиль. Її треба докорінно змінити: несправедливу систему демонтувати і впровадити систему буття згідно з Україн-ською Національною Ідеєю.
2. Історична місія української нації полягає в тому, щоб забезпечити нормальні умови життя з власної праці, за власними законами, за власним світоглядом.
3. Відкрийте правду перед нацією і вона зразу ж відкине усіх злодіїв з керівного становища.
4. Сформувати ядро української еліти, щоб мати ідеологічно-організаційний центр єднання патріотичного українства.
5. Потрібна Особистість притягальної сили. Така особистість може виникнути у будь-яку мить, якщо вона висуне ідеї, притаманні українській нації: українська нація – правляча нація; повернення народу розграбованого майна, природних ресурсів, фінансових джерел; порятунок села; збереження землі як всенародної власності.
6. Як порятуємо українську націю, тоді й переможемо. Без цього ми ніколи не матимемо власного життя за власними законами.

Іван БЕЛЕБЕХА

18 вересня 2011. Харків.
 

 

  



 

Коментарі

Download SocComments v1.3
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити