А королева-то гола!
   Великому вченому доби Реформації, противникові корупції, борцю за справедливість, прихильнику збереження співвітчизниками чеської самоідентифікації, ректору Празького університету Яну Гусу свого часу було винесене звинувачення в єретизмі і суд виніс ухвалу стратити його через спалення. Професора прив’язали до обкладеного гілками і соломою вкопаного стовпа і зробили спробу все це підпалити. Але багаття ніяк не могли розпалити. Тоді з натовпу вибігла проста жінка, котра в силу свого невігластва була впевнена, що палять не людину, а чорта, підкинула до вогнища невеличку в'язочку сухого хмизу. Вогнище запалало. Жінка, в силу відсутності розвинутого світогляду, безграмотності щиро вважала, що свою функцію в боротьбі з дияволом виконаною. Слідкуючи за її діями, Гус, вигукнув: "О, свята простота!"
.
     Саме з цієї пори прийнято інтерпретувати цей вислів як: "злочин, скоєний по простоті душевній, або по незнанню, або через невігластво". Це майже біблійне: «Злочинець не відає, що те що він творить, є злочином!» Зрозуміло, що жертві злочину від цього не легше.

    Щось подібне відбувається із вчинками народного депутата Надії Савченко. Особливо на фоні трагічного 2014 року, коли українська армія показала свою неспроможність у Криму та Донбасі. Коли добровольчі батальйони буквально грудьми зупинили окупантів, Україна потребувала позитивних прикладів, потребувала прикладів відданості, стійкості, мужності. Таких прикладів на фронті було багато, але в силу сукупності співпадінь у поле широкої громадської уваги попав один. Це російський судовий процес над українським військовим пілотом Надією Савченко.

   На засіданнях російського суду Савченко вела себе гідно. Військові дії на Сході назвала агресією з боку Російської Федерації. Відкинула всі звинувачення на свою адресу. Акцентувала увагу на праві українців зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Вимагала об’єктивності та  дотримання закону. Голодувала на знак протесту проти незаконного арешту та утримання. Була активною, вигукувала патріотичні гасла, співала пісень, українські національні символи завжди були при ній. Все це активно доносилося інформаційними агенціями до людей. Її поведінка викликала повагу та співчуття. Тоді вона цілком заслужено завоювала симпатії широкого загалу українців. Вітчизняні  ЗМІ тиражували цей образ. Будь-яка інформація щодо долі Надії стала заповнювати шпальти газет, ставала топ-новиною на радіо і телебаченні. Її портретом увінчали трибуну Верховної Ради, а президент присвоїв їй звання Героя України.
   Її образ ідеалізували, міфологізували і навіть демонізували. Тому порівняння із Жанною д'Арк не вдалося уникнути. Це сприяло створенню навколо її імені досить стійкого образу українського воїна-патріота – націоналіста.

   Надія повернулася з російської тюрми весною. Її зустріли як національну героїню. І президент П.Порошенко і лідер фракції, до якої входила Надя, Ю.Тимошенко прагнули завоювати її прихильність, розраховуючи на активну співпрацю. В російській буцегарні Савченко провела 709 днів. За цей час вона стала відомою як в Україні так і за її межами, стала символом країни!

   І тут, на свободі, в Україні, з Надією відбулися дивні метаморфози. Її заяви, вчинки виявили кардинальну невідповідність між образом Надії – символом який собі сформувала більшість українців і тією реальною, з життя, Надією Савченко.
    Спочатку нас вона почала дивувати  епатажністю, Потім ми побачили такого собі безпринципного, самовпевненого, самозакоханого дилетанта від політики із завищеною самооцінкою. Але це не великий гріх у політиці. Таких типажів в українській історії (яку, як відомо, без уживання брому, вивчати не можливо) чимало. Є вони і в сьогоднішній політичних реаліях. Люди почали по-іншому реагувати на поведінку Надії коли мова пішла про цінності, яких вона дотримується. Національно-патріотичний дух, декларування непримиримості до ворогів України, жертовність іти заради цього на самопожертву, які домінували у Савченко під час судових процесів раптом зникли,  випарувалися. Перед нами представ новий образ Надії Савченко, образ  такого собі пацифістського голуба миру з проросійською риторикою, дивним чином нагадуючи зміст і стилістику позицій відомого українофоба В.Медведчука. Спочатку  все це сприймалося досить дивно, але потім у процесі заяв і вчинків нашої героїні багато чого стало прояснятись.

     Пояснити цей феномен одночасно і просто і складно.
     Росло собі дівчисько, котре в дитинстві надавало перевагу в спілкуванні хлопчакам, а не дівчатам. Любила грати у «войнушку» і терпіти не могла ляльок. Книг не любила, читати книги – втрачати час, коли навколо й так багато цікавого. Час потрібно витрачати на практичне пізнання світу. Звідціля звичка не грузити себе думками і сумнівами – головне діяти. Про наслідки, це вже потім. Дія не завжди є результатом, наслідком думки. Дія - це життя, і тому потрібно просто діяти. Тому і у військо пішла. По перше, там хлопчаки, з нами простіше, а по друге, військовий - це людина дії, вчинку. Були проблеми з дисципліною, два рази виключали з Вишу. Тому, є теж пояснення. Військове мистецтво в умовах відсутності війни позбавлене шарму, дії сковані всілякими статутами, інструкціями і т.п. Курсантське буття монотонне, буденне,  бездіяльне. Тому пригоди влаштовувала сама. Саме тоді і зрозуміла, що скандал і епатаж можна використати на свою користь                  
   З Надією розбирались, але оскільки гендерна політика - річ тонка, то її швидко поновлювали в університеті. Далі армія. Нормальна армія часів Януковича - це нонсенс, це не цікаво, не престижно нудотно. Тому їде до Іраку, там де кулі й пригоди. Далі повернення додому. Знову нудота. Благо, спасає Майдан Гідності. Прекрасні перспективи до дії. Це супернагода, і Надія з’являється в Києві.

   Саме прагненням будь-що діяти, шукати будь-який привід для дії, не маючи світоглядної позиції, а значить і не усвідомлюючи, заради чого ця дія і які її наслідки, можна пояснити ту легкість, з якою «войовнича націоналістка Савченко» стає пацифісткою.

  Майдан її вабив не з ідейних міркувань, не з бажання реалізації  ідейних засад. Надія - не романтик, не ідеаліст. Вона людина «дії заради дії». Майдан відкривав безмежні можливості діяти. Ідейної, ідеологічної, національно-патріотичної складової у Надії на Майдані не було. Тому Надію бачили по різні сторони барикад. Можливо, вибирала до якого табору пристати?
Подібне пояснення багатьох розчарує. Сентименти потрібно залишити в стороні. Ну є серед людей різні феномени. Надія - один із таких. Не читала вона в дитинстві «нужных книг», надавала перевагу фізичному самовихованню. «Патріоткою» на Майдані стала за принципом: «Я як усі!». На сході країни з’явилася саме тому.
   Ну, а патріотизм у залі суду, то «сам Бог забажав»: постійно в центрі уваги, сотні телекамер, мікрофони, ідеальні можливості для самоствердження. Антиукраїнське середовище сприяє епатуванню російського обивателя українськими патріотичними гаслами і зростанню популярності на Батьківщині. Це медійні суперможливості. Коли Надія була підсудною, зацікавленість у ній з боку ЗМІ була обумовлена її статусом, політичною кон'юнктурою моменту російсько-українського протистояння, увагою з боку громадськості. Все це надавало вагу її постаті. Вона це інтуїтивно відчувала. Коли ти в центрі уваги, коли з «тобою усі носяться» - від президентів  ведучих світових держав до звичайнісіньких людей, чи то з Поділля, чи з Полісся, виникає відчуття своєї значимості і неповторності.      
 
. Завдяки цьому самооцінка  і самовпевненість у неї збільшується. Факт свого звільнення вона вважає результатом виключно своїх особистих зусиль. Наявність свого авторитету, популярності уже сама Надія містифікує, вважаючи їх харизматичною данністю, а себе самоідентифікує як месію.  

  І ось Н.Савченко на свободі. Спочатку інтерес до її постаті з боку громадськості, ЗМІ не спадає. Статус депутата - це не лише участь у дискусіях, топ-шоу і т.п.. Тебе ідеалізують і від тебе чекають чогось нового, креативного, чекають конкретних  справ. Підсудний - одне, а практикуючий політик інше. Популярність, людська любов, слава - не гарантія того, що ти чарівник і можеш зробити все і відразу. Політика - справа досить серйозна, політиком Надії потрібно ще стати, потрібно мати витримку і вчитись. Базових знань немає і бажання їх мати теж. Побажання отримати нові знання вона відкидає в стилі героя А,Райкіна: «Навіщо мені вчитись, коли я сам зможу вчити інших». Дає про себе знати егоцентричність. Тому вона категорична і самовпевнена. Неадекватна в оцінці ситуації, перебільшує свої здібності і можливості. Вона, як завжди, зорієнтована на дію.  Але дія політика, на відміну від дії військового, не із серії «вибух ліворуч, вибух  праворуч». Потрібна наявність інтелектуальних напрацювань. Їх у Надії немає й не передбачається. Зате є амбіції. Є спокуса використати інтелектуальні напрацювання інших. Цілком логічним кроком стали б національно-патріотичні засади, які і зробили Савченко знаменитою.  

   Після  звільнення Н.Савченко різні представники патріотичного спектру країни прагнули з нею співпрацювати. На виході нуль. Вона не прагнула заявлені на суді патріотичні гасла зробити суттю своєї політичної діяльності. Потенційні партнери розчарувались, побачивши, що між «образом Савченко» і реальною Савченко провалля. Нагадала про себе стара казкова притча про голого короля. Панове, а королева то гола!
  Можливо, Надія зрозуміла і відчуває, що інтерес до її образу «воїна патріота-націоналіста» втрачає привабливість. В Україні все пронизане патріотизмом. Тут вона не конкурентноспроможна. Мистецтвом політика вона не володіє, але має величезне прагнення за будь-яку ціну завжди бути у центрі  суспільної уваги, робить свою справу. Щоб залишитись «на плаву» вона традиційно починає діяти від протилежного, апелюючи до пацифістських мотивів, епатажних та скандальних дій.

    І тут, як чорт із табакерки, з’являється кум В.Путіна В.Медведчук. Особистість знана та досить одіозна. Особливо негативно до нього ставляться в середовищі національно свідомої частини суспільства. Дивно, але схоже на те, що про В.Медведчука Надії стало відомо лише в російській буцегарні. Все це говорить про те, що Савченко - ідеологічний невіглас і ніякого відношення до українського патріотизму не мала, окрім революційної риторики. Націоналіст не може миттєво перетворитись у пацифіста. Подібне тур-де-бре із Н.Савченко - не виняток, а скоріше закономірність для такого соціо-психологічного типу людей.
  Можливо й те, що своє рішення щодо дружби з кумом Путіна Надія прийняла ще до свого звільнення, під час перебування в Росії. Не виключно, що саме там мала зустрічі і розмови про своє українське майбуття з В.Медведчуком. Це плата за визволення!? Були розмови і зустрічі в Україні. Надія любить чаювати з Оксаною Марченко - дружиною Медведчука. Тому не випадково виникла «зміна курсів» і спроби використати популярність Н.Савченко для реалізації планів, далеких від державних інтересів України. Але це вже не зі сфери психології, а скоріше - зі сфери роботи спецслужб.

   У політичному сенсі Савченко - малозначний персонаж; щойно ЗМІ перестануть звертати на неї увагу, її чекає політичне забуття. Але подібні психотипи досить небезпечні в сьогоднішніх українських реаліях, ними досить зручно управляти  з-за куліс, вони з категорії «корисних ідіотів», які навіть не розуміють, що їх використовують.
  Пацифізм в умовах війне - це той динаміт, за допомогою якого прагнуть зірвати Україну зсередини. Він як згадана в’язочка сухого хмизу, за допомогою якого спалили Великого Яна Гуса.
Україна палає. Жінка, в силу відсутності розвинутого світогляду, безграмотності щиро вважає свою функцію в боротьбі з дияволом виконаною, не розуміючи що служить саме дияволу. Слідкуючи за діями Н.Савченко, можна повторити слова Гуса: «Свята простота!». Цей вислів інтерпретують як "злочин, скоєний по простоті душевній, або по незнанню, або через невігластво". Це майже біблійне: «Злочинець не відає, що те що він творить є злочином!» Зрозуміло, що жертві злочину від цього не легше, тобто нам з вами, особливо коли жертвою може стати Україна. Тому будьмо пильними.

Влад Білоцерківець, журналіст,
для портиалу "Воля народу"

Коментарі