Віктор БАРАНОВ, Голова Національної Спілки письменників України      
Не склалося в середовищі російської інтелігенції дружнього погляду на нашу незалежність
Заувага перша. Мені завжди хотілося вірити в те, що інтелігентів не буває порядних і непорядних, чесних і лукавих, високодуховних і ницих. Сидить у пам’яті відповідь Дмітрія Ліхачова на запитання, як би він визначив суть інтелігента. Ленінградський академік примружено всміхнувся і сказав: "Розумієт­е, інтелігентом неможливо прикинутися".
Заувага друга. Ще мені наївно хотілося вірити, що коли після розпаду Союзу з-за хутора Михайлівського в бік України повіяло сизою памороззю імперського шовінізму, то саме російська інтелігенція (насамперед творча, на­укова) скаже добре, правдиве і справедливе слово про братній народ на берегах Дніпра, який нарешті здобув незалежність і має право на власну державу.


Я жорстоко помилявся — і першого, і другого разу. Не склалося в середовищі російської інтелігенції дружнього погляду на нашу незалежність. Майже весь їхній «цвіт нації» смиренно «ліг» під тамтешню владу, котра ніколи не змириться з існуванням вільної України. Чергову порцію ліків од мого наїву принесли свіжі випуски «Литературной газет­ы», у № 43 (31 жовтня — 6 листопада 2012 р.) якої вміщено розмову В. Сухомлінова з «известным историком» Юрієм Жуковим. Поцікавтеся, хто не читав! Вам відкриється «бездна» науково­ї істини.

Претекстом до розмови, що має назву «Мина под государство», є наближення «вікопомної» дати — 90-річчя утворення СРСР, а її суттю — невитруйна ностальгія за тим самим Союзом, який і наразився на «міну», закладену (увага — наукове ноу-хау!) задовго до його проголошення у грудні 1922 року, а саме — ще в часи недолугої національної політики всіх без винятку московсько-петербурзьких царів та імператорів. Ось що їм інкри­­мінує доктор історичних наук Жуков:
«При Иване Грозном Россия присоединила Астраханское, Казанское, Сибирское ханство. Плюс Ногайскую орду в Среднем Поволжье. Нужно было ассимилировать новых подданных. (…) Ивану Грозному… следовало, во-первых, поручить Русской православной церкви заняться миссионерством и в те времена не очень-то твердокаменных мусуль­ман… сделать христианами. Во-вторых, везде ввести жесткую адми­нистрацию с использованием только русс­кого языка. Что-то царю Ивану удалось, начался процесс естественной асси­миляции (підкреслення моє. — В. Б.) мордв­ы, чувашей, марийцев». Але, на прикрість, лише почався. До всього Ю. Жукову не відомо, що за правління Івана Грозного не було Росії, а тільки Московське князівство.

«Слабаками» виявилися й вінценосці з родини Романових, які геть нічогісінько не зробили для «естественной ассими­ляции» інородців, а лише нашкодили цій святій для історика Жукова справі.
Профаном у нацпитанні виявився й Ленін: йому, бачте, стукнув у голову бзик протягти до основних положень ново­створюваного СРСР принцип права націй на самовизначення аж до виходу радянських республік зі складу Союзу. А от Сталін — на противагу «лисому більшовичкові» — міркував мудріше: «Как одну из переходных форм на пути к полному единству, партия выставляет федерати­вное объединение государств, организова­нных по советскому типу». Ю. Жуков тут же розтлумачує сталінську мудрість: «Да, на какой-то период возможны и автономии, и национальные области, но конечный итог — унитарное государство».

А що, справді, панькатися з тими інородцями? Піддати їх «естественной ассимиляции» в умовах «унитарного государства» — і не було б Біловезької пущі 1991-го, «где самозванные судьи вынесли Союзу смертный приговор...»
Якби перемогли ідеї сталінського федералізму, «тогда бы благодаря развитию экономики, во-первых, и благодаря введению всеобщего начального обя­зательного бесплатного образования, во-вторых, страна заговорила бы в конечном итоге на одном языке и сформи­ровалась бы единая общенациональная (підкреслення моє. — В. Б.) культура». І далі: «Люди не понимают, что самобытность — это не использование каменных топоров. Есть прогресс. И нельзя в одной стране говорить на двадцати языках. Один должен быть общим. Особенно если это язык такого масштаба, как русский».

Ну звісно ж — «один» і «общий», бо — «масштаб», бо — «великий и могучий»! А як же мови інших націй і народів? Це, на думку історика Жукова, зважаючи в яких краях і хто цим процесом керує. Скажімо (цитую), «Лукашенко не стал лицемерить, не пошел против устрем­лений народа, русский свободно ходит по Белоруссии, но белорусы не стали меньше белорусами, сохраняется родной язык, национальные традиции».
Ну, як білоруська мова в наших сусідів-сябрів «сохраняется», бачить увесь світ. А яка думка історика Жукова щодо нашої? Тут його наукова мудрість сягає апогею: «...если говорить всерьез, я полагаю, украинск­ая мова не является языком с точки зрения филологической науки (підкреслення моє. — В. Б.)... Своего рода диалект, как орловско-курский или северный…»

Читаєш — і не ймеш віри: яке століття за вікнами і з яких доісторичних печер озвучується відверта ахінея так званого інтелігента від історичної науки? І чи є потреба вступати з ним у полеміку, до якої закликає редакція «ЛГ»? Хоча саме таким був перший порух моєї душі. Але я поділився задумом із сином Сергієм. Він вислухав і сказав: «Тату, не мечи бісер. Це з них визалить їхня другосортність, меншовартість. Ми ж не сікаємося до них, що лінгвісти налічили в їхній мові лише 120 питомо російських слів. Або що вони аж ніяк не слов’яни. Або що до 1790 року платили данину кримським ханам як спадкоємцям Золотої Орди. Або що їхня країна не «великая», а «большая» суто географічно. Ми собі живемо в Україні й нікого не чіпаємо. А їм «не ймется» від свого надуманого месіанства та старшобратерства, яке виявилося міфом і від якого сьогодні сахається всяк «молодший брат», ото вони й казяться. Але цур з ними!»

Золоті слова! Можна б ними й завершити. І навіть не коментувати того факту, що поважна й поважана колись «Литературная газета» не стидається публікувати шовіністські ахінеї від «известного историка»: антиукраїнські настрої давно отримали постійну прописку на її сторінках. Лише поясню, хто такий Владімір Сухомлінов, котрий «подобострастно» підтакував доктору Ю. Жукову. Це — наш землячок, пам’ятаю його на посаді заступника редактора всеукраїнської молодіжки «Комсомольское знамя», звідки його було підібрано в Москву, де він і відробляє свій хлібчик, прислужуючи великодержавникам і «єдінонєдєлімщикам». Смачного, гаспадін Сухомлінов!


Віктор Баранов, Голова НСПУ     "Літературна Україна"

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити