А решта озлобленого московського люду зі зброєю в руках, під власівським “знамьям”, нищить усе, що на їхньому шляху!
Всесвітньо відомий український письменник Олег ЧОРНОГУЗ розвінчує кремлівську пропагандистську кухню.
Тваринна ненависть і цинічна брехня кремлівських кухарів щовечора виливається у “русскій мір” з кремлівських телеканалів. Саме на їхніх політичних виставах з московським мордобоєм, таких, як ”Место встречи”, “Право голосу” і диких “Поєдинках” та “Вечорах” Шапіро-Соловйова ведеться пропаганда виправдання своїх військових злочинів, ненависті і чергової війни. І дай Боже, щоб черговий біснуватий не перетворив її у Третю світову.

Олег Чорногуз, письменник
   ТВАРИННА НЕНАВИСТЬ
                 або
ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ КУХАР

   Мы (боевики ДНР) пошли в атаку  на Марьинку, после которой получили 20 погибших. Нас, русских солдат и офицеров на Донбассе, используют в качестве "пушечного мяса" и хоронят погибших, как собак. А наши пропагандисты с росТВ показывают  репортажи о "героическом отражении атаки укропов".
                                                                       З документального фільму "Le Choix d'Oleg"
  
   “Росіяни потихеньку сходять з розуму, кидаються чимось, підкладають свиней - божевільних у РФ стало більше. Вони не можуть їздити за кордон, не можуть почувати себе частиною світової цивілізації, як раніше - весь світ проти них повстав. У них немає ніякої політичної позиції. Якби вона була, вони давно б стояли на площі”.
                                                                     Леонід Ярмольник, російський актор
 

     Швидше за все і я сказав би про московського телеведучого Владіміра Соловйова, що він також потихеньку сходить з розуму. Цей кремлівський пропагандистський кухар на своїх  “Вечорах” постійно “на гора” видає свій ідеологічний продукт, замішаний на “тваринній ненависті” до українського народу.
     Цей кремлівський наймит народився у Москві в сім’ї Рудольфа Наумовича та Інни Соломонівни. Його тятя (за Пушкіним), або французькою – папа, до 1962 року носив прізвище Менінсковський, мама - Шапіро. Вчорашній Менінсковський-Шапіро нині носить російське прізвище Соловйов і зветься Володимир. В окремих випадках – Володимир Рудольфович. Але як він часто радить: краще називайте просто – Владімір. Очевидно, і в імені він ближче до свого ідеологічного шеф-кухаря - Путіна. Дикуна і загарбника, за яким плаче Гаага через кричущі порушення принципів ОБСЄ та норм міжнародного права у ХХІ сторіччі. Про це Шапіро-Менінсковський мовчить. Оскільки він вважає, що путінська концепція “русского міра” – це, перш за все, духовність, язик і “русская культура”. Усіх тих, хто не згоден з такою “скрепою”, Шапіро-Соловйов називає “бідними людьми”. Очевидно, натяк на свою ментальну убогість.
  Я намагатимуся в цих роздумах на конкретних історичних фактах, а не ідеологічних абстракціях, показати пропагандистську бідність Шапіро-Соловйова, в якого не лади не лише з головою, а й з елементарною логікою.

     Нещодавно кремлівський наймит і блюдолиз завітав у поки що “братню” для Москви - Білорусь. Здається, чи не єдину по периметру з Московією, країну, яка ще “дружить” з Кремлем. Наслухавшись “Вечорів” Шапіро-Соловйова, білоруська молодь зустріла його як кремлівського стерв’ятника: "Росія – це війна!”. ”Кремлівський холуй – це війна", “Ні-кремлівському холую!”, “Ні - кремлівському фашизму”.  Переодягнені в цивільне білоруські агенти КДБ за ці гасла “професійно” чистили ребра і на вухо “по-доброму” білоруській молоді шепотіли: “Бандерівці, розходьтеся!”.

     Впевнений, що українська молодь, якби Соловйов поткнувся в Київ, зустріла б його такими ж гаслами. Адже чи не на всіх своїх “Вечорах” В. Соловйов називає український народ не інакше, як «бандерівським народом». Коли все це слухає людина, яка щось читала, у неї складається враження, що Шапіро-Соловйова московські селекціонери вирощували на ниві брехливої, цинічної совєтської пропаганди. У голові Владіміра Рудольфовича досі ідеологічний пісок, або не першої свіжості вата. Під час усіх своїх політичних телевистав, де мовиться про Україну, він неодмінно згадує наших національних героїв, які віддали життя за волю і незалежність своєї Батьківщини - Бандеру і Шухевича. Обзиває їх не інакше, як бандитами, фашистами, убивцями, на руках яких більше крові, аніж на руках московських кедебістів. Тих кедебістів, що воювали на землі Степана Бандери і Романа Шухевича та винищували наш народ, як ні один інший народ на території СРСР. Звичайно, аби цей Шапіро-Соловйов щось читав про визвольний рух в Україні, то він хоча б стримувався у своїх брехливо-цинічних емоціях і абстрактних звинуваченнях. Владімір Рудольфович, наприклад, вважає що Бандера і Шухевич - не лише вбивці, а й антисеміти. Щоб не забирати в читача часу, а в редакції дорогоцінної площі, я Шапіро-Соловйова пошлю (бажано по-московські, щоб йому прояснилося в голові) до українського, відомого поета Мойсея Фішбейна. Ось посилання .
Без моїх коментарів.

Російський письменник Борис Миронов у своїх телепередачах закликає шовіністичну вату перед тим, як розтуляти рота, також щось читати на ту чи іншу задану тему. А таким ідеологічним кухарям, як Владімір Рудольфович, каже: “Степан Бандера ніколи, нікого не вбивав”. Ось посилання. 
     Якби ж Владімір Рудольфович справді щось читав, то він би знав, що і Степан Бандера і Роман Шухевич воювали на своїй окупованій землі проти тих чи інших загарбників за свою волю і незалежність. За це вони і віддали своє життя як герої. Саме це в усьому світі і вважається героїзмом, патріотизмом. Степан Бандера не бігав ні по полях, ні по лісах, ні по горах з автоматом чи ножем у руках, як це робили “герої і сини Росії” під штандартами Вермахта і на лацкані з власівськими (георгієвськими) стрічками, яку частенько і собі на лацкан чіпляв Шапіро-Соловйов. Коли це я бачу, то ніби чую за спиною Владіміра Рудольфовича гімн самого Власова і його відщепенців:
     Мы идем, над нами флаг трехцветный.
     Мы шагаем по родным полям.
     Наш мотив подхватывают ветры
     И несут к московским куполам.

     Нині під тим трьохколірним, під яким ходили Краснов та інші московські зрадники, ходять і нові фашисти - загарбники в Донецьких степах. Під тим триколірним, якого  викинули, як непотріб, як сміття під стіну Кремля у День Перемоги 1945 року. А тепер під ним ходять і по Ростову, щоб переповзти на українські землі та вручити цей трикольор і власівську стрічку уже зрадникам – захарченкам, плотніцьким та іншим убивцям і мародерам, таким як Моторола, Гіві. Частина перекинчиків, таких як Юрій Кот, убивця студента Максима Чайки – Ігор Марков, антимайданівець, при якому відрізали в Маріїнському парку козакам голови і спалювали в крематорії - Зінченко. Отака мерзота поруч із кремлівським ідеологічним кухарем Шапіро-Соловйовим. Чи не про них, і тих та інших, сьогоднішня пісня поета Станіслава Золотцева про власівський триколірний “бісик”:
     Они, наймиты и подонки,
     Давно успели прахом стать.
     Но их духовные потомки
     Взметнули этот флаг опять
     И над Россией водрузили.

     На самый высший пьедестал,
     И со страною совершили
     Всё то, о чём Адольф мечтал...
     Вот почему, звеня слезами,
     Взывает Русская Земля:
     Сорвите власовское знамя
     Со златоглавого Кремля!  

    Так, хто фашист, Шапіто-Соловйов, та інші норкіни з шейніними та куликово-бабаянами з кисельовими? Так, хто й сьогодні підняв із сміття-забуття власівсько-красновський прапор –прапор фашистів і зрадників - та знову топче своїм московсько-мілітарним чоботом чужі землі (Грузія, Україна, Сирія), вбиває мирних жителів - дітей і стариків? Ходить, грабує, мародерствує і перетворює чужі міста й пам’ятки в руїни. Ходить із власівською стрічкою на грудях, як Шапіто-Соловйов у телестудію. Цей кремлівський кухар випікає в цій студії  отруйний продукт і вбиває ним московський народ, а решта озлобленого московського народу зі зброєю в руках, під власівським “знамьям”, нищить усе, що на їхньому шляху!

Цей триколірний “бісик” – штандарт  зрадників, як і колорадська стрічка, були скинуті, як сміття, як непотріб 9 травня 1945 року до Кремлівської стіни.
      У день нібито перемоги у Другій Світовій. Ось посилання на цю московську нинішню доблесть і холуйство телевізійних трубадурів типу Шапіто–Соловйова, палаючою ненавистю до України Олександру Прохорову, ще перед одним “скрепом” Путіна – “русскім міром”, його духовністю –щоденними вбивствами людей і народів. Чи не пора Гіммлеру прокидатися і вручати  Залізні хрести доблесним синам і дочкам Московії?! Детальніше тут: посилання 1,  посилання 2,  посилання 3.

    І ще додам: на відміну від московських мільйонних покидьків, зрадників і катів, що спалювали села на окупованих територіях часто разом з мирними жителями, українські бандерівці захищали свою землю. Ці ж жорстоко придушували Варшавське повстання. Окремі московські кавалерійські козачі полки Краснових і Камінських, без суду і слідства, розстрілювали, як учора Моторола, не лише білоруських партизан, а й американських і англійських десантників. Особливого успіху у немилосерді досяг московський генерал-кат  Б.Камінський. Від його жорстокості навіть гітлерівці блідли. Згодом його, щоб не компрометував гітлерівської форми СС, наказали розстріляти. Чому б про це біля пам’ятників цим московським героям, Шапіро–Соловйову не провести “Вечір” для молодого московського покоління. Є ж у кого повчитися, як зраджувати свій народ.

     Степан Бандера і Роман Шухевич ніколи, ніколи, ніколи не зраджували свій народ.  Бандера взагалі зброї не брав. Він усе життя сидів у тюрмах і концтаборі: з 1936 року до початку Другої Світової війни - у польській тюрмі - до 1939 року, а з 1941 по 1944 роки - у гітлерівському концтаборі Заксенхаузен. В іншому гітлерівському концтаборі у ці роки загинули його рідні брати, а його батька, священика отця Андрія, замордували кедебісти, сестер Оксану та Марту-Марію було заарештовано ще в 1941 році і заслано до Сибіру. Згодом КДБ підступно і підло вбиває самого Степана Бандеру. Перед цим - головного ідеолога ОУН Лева Ребета у такий самий підлий спосіб. До речі ідеолог українського націоналізму Лев Ребет, як і Соловйов, єврейського походження. То про який антисемітизм можна ляпати безвідповідальним продажним  язиком. Не вбивав Бандера  і міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої шовініста Перацького, яке Соловйов і соловйовці на його “Вечорах” приписують Бандері. Здійснив цей акт член ОУН Григорій Мацейко. А Бандера 24-річним юнаком був засуджений як один із провідників ОУН до страти, яку замінили по амністії довічним ув’язненням. 3вільнений після приходу Червоної Армії в Західну Україну, коли Польщу за пактом Молотова-Риббентропа між собою розділили два диктатори-тирани, Степан Бандера вийшов на волю. Дуже не надовго. До приходу гітлерівців. Українські етнічні землі, які за Варшавською угодою у 1921 році відійшли до Польщі, українці мріяли повернути незалежній Україні, відновивши УНР. Хоча Польща у ті роки й визнала Незалежність УНР і Директорію на чолі з Симоном Петлюрою, але українські землі з українським населенням за тим договором відійшли по річку Збруч до Другої Речі Посполитої. Обіцяні національно-культурні права для українців закінчилися пацифікацією. Фактично анексією Західноукраїнських земель разом з українським Львовом. За цією Угодою виходило, що УНР і Директорія фактично відмовляються від своїх етнічних земель – Галичини, Західної Волині, чистини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння, Холмщини.
     Проти цього підступного Варшавського договору рішуче виступили Михайло Грушевський і Володимир Винниченко. Але на помилкову думку Петлюри це була єдина спроба протистояти загарбницьким планам  більшовицької Москви. Петлюра помилився. Глава польського уряду Пілсудський, який діяв у московському стилі - спочатку пряник, а потім батіг - підступно умовив українців скласти зброю, а потім покінчити з українським питанням. У тому числі і з Західноукраїнською народною республікою(ЗУНР), яка народилася 1 листопада 1918 року і ставила перед собою мету об’єднатися з УНР (22 січня - День Злуки).

      Щодо Холма (нині Хелм) до відома малоосвіченого в українських справах  Шапіро-Соловйова – це місто князя Данила Галицького, яке у 1256 році (як свою столицю) заснував уже син його - Лев Данилович, князь Галицько-Волинського князівства. І всякі розмови на московських передачах про Львів як польське місто - не що інше, як московські провокації. Про це свідчать і самі чесні поляки, а московіти на цих передачах б’ють їм по писку, оскільки на московську провокацію поляки не піддаються і не відкривають “другий фронт” з боку Польщі проти України, про що так мріє Кремль. Український Львів під Польщу потрапив через років понад сто після свого заснування.
     Друга спроба визволення українських земель відбулася перед початком Другої Світової війни. Українські патріоти, яких Соловйов називає фашистами і нациками, спробували справді знайти спільну мову з Третім Рейхом і укласти іншу угоду - стати союзником Німеччини, як Болгарія, Угорщина, Румунія, Словаччина, Хорватія, щоб звільнитися від московського поневолення. Але цього не відбулося. Ментальність усіх загарбників однакова: обіцяти, не виконувати і... зрадити!   

     Після штучних Голодоморів, “розстріляного Відродження”, яке для українського народу влаштовувала час від часу “братня” Москва, Україна і українці мріяли про свою незалежну державу на своїх споконвічних етнічних землях. Третій Рейх (Райх) нібито пообіцяв такий статус українцям та іншим представникам республік СРСР. Саме із синів і дочок цих республік перед початком  Другої Світової війни були створені два легіони зі східних європейців: “Нахтігаль” і “Роланд”. Туди входили не тільки українці, як це постійно намагається подати кремлівська пропаганда, а й інші європейці. Так, західноукраїнські націоналістичні партії, мріючи про оновлення Української держави, спочатку й справді  сподівалися, що таку самостійність їм надасть колишній побратим Сталіна по соціалізму і відомому пакту - Адольф Гітлер. І нове покоління українців помилилося. Адольф Гітлер, як і свого часу Пілсудський, тільки пообіцяв. Два вище названі батальйони (приблизно 700 чоловік) які збиралися стати під прапори Вермахту, були Третім Рейхом і розпущені. Незважаючи на це і маючи певну гарантію з боку Вермахта, 30 червня 1941 року, на 8-й день ІІ Світової війни, українці у Львові оголошують Акт відновлення незалежності УНР. Генералітет Вермахту у перші дні підтримує Акт. Святкують разом, сподіваючись, що й Україна, як автономна республіка, воюватиме проти більшовицької диктатури поруч з болгарами, італійцями, угорцями, словаками, хорватами. У черговий раз мрія не  здійснилася. Гітлер забуває свої обіцянки, незважаючи на наполягання ідеолога нацистів Альфреда Розенберга. Через тиждень Гітлер наказує більшість із новоствореного уряду розстріляти (300 осіб), а провідників уряду - Степана Бандеру і Ярослава Стецька - арештовують і відправляють у концтабір Заксенхаузен. Ті, які залишилися серед живих і уникли гітлерівських концтаборів, згодом стали командирами – провідниками легіонів  УПА. Зокрема, і Роман Шухевич, якого обрано головнокомандувач УПА. У батальйони Повстанської армії, як в “Роланд” і “Нахтігаль”, входили також представники різних національностей. Зокрема, сини і доньки республік, які перебували під московським ярмом. Під прапори УПА стали батальйони азербайджанців, грузин, вірмен, татар (кримських і казанських), а також знаменитий, до відома Шапіро-Соловйова, єврейський батальйон. Медсанбат. Про який антисемітизм може мовитися?! Визвольна війна на українській землі(!!!) розпочалася одразу проти двох окупантів – Гітлера і Сталіна. Велася вона  під гаслами: Воля народам! Воля людині! “За нашу і вашу свободу!”

     Чого не скажеш про московську масову наволоч, яка перейшла на бік Гітлера і стала під прапори Вермахту. Зокрема, згадані уже Власов, Краснов, Романов, Альбов та інші. За жорстокості над мирним населенням, яке допомагало партизанам на українсько-польсько-білоруських землях, спалення їхніх сіл, мною уже також згаданий бригадний генерал Камінський (“Русская освободітєльная народная армія”- (РОНА) був запрошений у Берлін на зустріч із Гіммлером. За “доблесті і подвиги” Камінського рейхсфюрер СС особисто причепив на його лацкан Залізний хрест 1-го ступеня. Таких московських зрадників, які служили вірою і правдою ідеалам 3-го Рейху, налічувалося за підрахунками істориків, у різних військових формуваннях близько 1.500.000 чоловік. В Україні такого не було. Українці воювали на своїй землі з ворогами свого народу під своїми національними прапорами. Шапіро-Соловйов вдає, що про це не знає, на догоду кон’юнктурі Кремля. Тридцять срібняків щодня відробляє у цинічно-брехливий спосіб.

    Я чудово розумію, що генетичний код  кожного московіта-ординця упродовж життя чи смерті імперії Зла постійно і вперто формував свої погляди на українця. Жорстоке ставлення до “молодшого брата” невідомо на якій підставі. Очевидно, на підставі безцеремонної крадіжки історії в того, хто є насправді старшим братом, за умови - якщо б вони були й справді нашими  нащадками. Упродовж “дикої дружби” в московській шовіністичній душі жило постійне  намагання домінувати над українцем, накидати йому своє,  найчастіше чуже, не сприйняте українцем. Зокрема, московське природжене рабство. Постійні насмішки над усім українським: мовою, традицією, звичаями, одягом і в той самісінький час - освідченням у любові. Фальшивій, нещирій, зневажливій. Намагання змінити код пам’яті в українця, сформулювати погляд на світ зовсім інший від нашого, полуденного, вільнолюбного, не рабського. Знищення кращих синів і дочок України, цвіту нації, починаючи від перших років побудови імперії з Московського князівства - Московії до нинішніх днів. Тільки взяти найближче ХІХ сторіччя: убивство катами Москви Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Лева Ребета, Степана Бандери і так далі, і так далі.

  Москва за всі свої віки ні наскільки не мінялася. Хіба що відповідним часові одягом і побутовою атрибутикою. Підлість, підступність, брехня по відношення до українців та й інших ними поневолених народів - це їхня “скрепа”, їхній “русскій мір”.
   На кожному кроці ми відчуваємо українофобську тенденційність у сучасних російських засобах масової інформації. Правда замінюється брехнею. Або замовчуванням. Яків (Янкл) Дов Блайх у своїх інтерв’ю на українському телебаченні, як і Полман, Одед Амарант, Леон Хамейдес перед українською пресою діляться своїми спогадами про велич архієпископа Андрея, графа Шептицького. Документальним свідченням мною написаного є фільм «Врятовані Шептицьким». Митрополит, на відміну від Камінських і Власових, не отримує з рук Гіммлера орденів. Навпаки пише йому двічі листи і просить припинити геноцид єврейського народу. У відповідь арієпископу - останні попередження. Якщо митрополит і надалі стоятиме на боці “непродуктивного народу” (за доктриною гітлерівців), то він ризикує своїм життям. Але чи не найвизначніший праведник миру в історії людства все одно продовжує рятувати єврейських дітей, не боячись гіммлерівських погроз. Чому про таких  українських синів кремлівські соловйовці мовчать? Чому Андрей Шептицький  досі не став праведником миру, як і ті 240 українських священнослужителів, що рятували єврейських дітей? Боязнь, що на практиці вийде, що найбільше у другій світовій війні євреїв врятували саме українці? Спаде полуда ідеологів про український антисемітизм?! А чому ж соловйовці сьогодні називають нашу владу жидо-бандерівською? Як це вкладається в їхню убогу логіку і аргументи. Талмуд свідчить: «Хто рятує одне життя, рятує весь світ». Скільки ж світів врятували українці?!
     Шапіро-Соловйов сповідує іудаїзм. Я не знаю, чи іудаїзм має свої 10 заповідей, які б звучали хай і в меншій кількості хоча б так: а)Не бреши; б):Не бери гріх на душу; в): не керуйся тваринним інстинктом і ненавистю, а тільки розумом, якщо він не покинув тебе. Нам залишається убогим тільки поспівчувати. Бо це ж надовго.

  Оскільки пропагандистський кухар має замовлення від Кремлівського шеф-кухаря, то тут нічому дивуватися. Завдання московської  пропаганди: створити образ українського народу як монстра, хижака. Того народу, який він нині називає бандерівським, який просвітив свого часу московітів, подарував їм правопис для московської мови, а по суті й саму мову замість ординської і който угро-фінської, усю професуру з першого в Європі вищого навчального закладу - Могилянки, безсмертні імена великих українців – Гоголя, Чехова, Маяковського, Ахматову, творців, майбутніх будівничих космосу - Засядька, Ціолковського-Наливайка, Кондратюка, Корольова і тисячі, тисячі таких імен. Але нині на порядку денному Кремля інше питання, інша проблема. Показати український народ не як древній, вільнолюбний, добрий, толерантний, гостинний, а виключно - бандитський, нацистсько-бандерівський. Варто нагадати, що верховенство московської церкви над київською митрополією московіти  придбали за хабар у Вселенського патріарха Діонісія (золото і соболів підсунув посол від Москви Алексєєв), а утвердив цей акт під тиском (через московську темницю, під загрозою бути втопленим, як новгородці) вселенський патріарх Ієремія.

   А Москва й досі все ставить з ніг на хвору голову – не вони, а український народ – бандитський. У цьому випадку закономірно постає питання: як із таким народом може дружити Європа? Приймати цей народ у себе, мати з ним щось спільне. Видавати їм безвіз, а московітам, таким миролюбним, таким духовним і таким культурно вихованим – оголошувати санкції. Де ж справедливість? Ми ж до усіх у світі з “русскім міром”: у Грузію, в Україну, в Сирію. Завтра можливо, у Прибалтику, Польщу, Фінляндію. Скрізь “наші” історичні землі. На наших московських гаслах чітко написано “Русскій мір”. “Мір” – це не війна. Це ж не танки, буки, гради, авіаесмінці. Ми з “русскім міром”, як дурний з торбою, ганяємо майже по всій планеті.  Захищаємо “русскоязичних” навіть там, де їх ніколи ніхто не ображав, не пригноблював. Наприклад, російськомовний Донбас. Патріарх Кіріл цим міром (церковним), “блаженний, хто вірує”, освячує чи не щодня хрестом. Ми, мовляв, освячені, носимося по планеті і встановлюємо той мир ледь не в кожній хаті, аулі, саклі, будинку. Які до нас претензії? А українці, укропи, бандерівці, хохли, салоїди, тепер ще й жидо-бандерівці - це ж нацисти, нацики, фашисти. Вони ж страшніші від ІДІЛ. Вони із смолоскипами, що асоціюються з  гітлерюнгенд, завтра ходитимуть по головним вулицях Берліну - Бісмаркштрассе чи Фрідріхштрассе. Ходитимуть по Шанз-Елізе - Єлісейських полях і на плацу Круглої площі Парижа. Бандерівський народ (за Соловйовим-Шапіро) палитиме шини і кидатиме у вікна парижан “коктейлі Молотова”. Звичайно, за Соловйовим, цей бандерівський народ не омине й Варшаву і пройдеться фашистським маршем з палаючими смолоскипами в руках від площі Трьох Хрестів до Єрусалимських Алей, і запалить там свій Майдан. Європейці, це вам потрібно? Так і волає чи не з кожної Кремлівської телепередачі політичними засторогами Шапіро–Соловйов.  
   Чи не заради цього висівається ця тваринна ненависть і цинічна брехня кремлівських кухарів, яка щовечора виливається у “русскій мір” з Кремлівських телеканалів? Саме на їхніх політичних виставах з московським мордобоєм, таких, як ”Место встречи”, “Право голосу” і диких “Поєдинках” та “Вечорах” Шапіро-Соловйова ведеться пропаганда виправдання своїх військових злочинів, ненависті і чергової війни. І дай Боже, щоб черговий біснуватий не перетворив її у Третю світову.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу “Воля народу”

Коментарі