Коли-небудь українці остаточно переконаються, що здійснити інституційну ротацію політичних еліт (простіше кажучи, змінити владу шляхом голосування) неможливо, і згадають деякі традиційні методи оновлення таких еліт…
Та за будь-яких обставин доля нової Верховної Ради залежить не тільки від політиків, а й від мас українських громадян. Вона залежить від постійного тиску з боку громадянського суспільства, його структур – від правозахисних до природоохоронних організацій, – і від активності та відповідальності журналістської спільноти, і від позиції середнього та малого бізнесу. Адже головна проблема не в тому, щоб "хороші" нардепи витіснили "поганих", а в тому, щоб докорінно змінити сутність діяльності Верховної Ради. Про це - у статті С. Грабовського на Радіо Свобода.
 
Чи стане нова Верховна Рада українським парламентом?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Із дуже й дуже р-революційної ("не визнавати результатів! не йти до нової Ради! не складати депутатську присягу! обнулити списки!") риторики деяких опозиційних діячів та журналістів в останні тижні випливає, що вони щиро сподівалися на виграш опозицією виборів до Верховної Ради чи, принаймні, на те, що ці вибори будуть чесними. Але хіба ж могла Партія регіонів «майструвати» мішану виборчу систему із закритими партійними списками та виборами в мажоритарних округах в один тур для того, щоби програвати? Ні і ще раз ні. Хіба для того виводили на вибори "технологічні" партії, з яких потім формували цілковито підпорядковані владі виборчі комісії (сама тільки Ліберальна партія отримала аж 219 представників в окружних виборчих комісіях, а водночас... 0,07 відсотка голосів виборців, при тому без найменшого вагання внісши грошову заставу у 2 мільйони гривень)? Звісно, що ні. І не для того за допомогою підконтрольних "партії влади" загальнонаціональних ЗМІ (як державних, так і приватних) певні сили вміло розпалювали конфлікти між опозиціонерами, щоби потім віддати їм перемогу...
 
Звичайно, діючи більш професійно, навіть за чинних обставин понад дві сотні «багнетів» опозиціонери могли б отримати, що однозначно б змусило «регіоналів» знову відверто блокуватися з КПУ й остаточно цим «опустити» себе в очах Заходу, та й в очах Путіна. Але невже ж хтось всерйоз сподівався на створення опозиційними партіями більшості у новій Верховній Раді? І сміх, і гріх, а головне – непрофесійність...
 
Утім, існують ще більші диваки. Їх небагато, але вони є. Ці люди досі сподівається від новообраної Верховної Ради України якогось дива – мовляв, майбутній депутатський корпус дружно візьметься за розум, почне активно й ефективно працювати, спільними зусиллями більшості та опозиції вщент викорінить корупцію, прискіпливо контролюватиме державні фінанси, сформує відповідальний коаліційний Кабмін – і справи в країні підуть!
 
Як говорив один літературний герой – міф, блеф, фантасмагорія...
 
Адже «партії влади» (це поняття дещо ширше за поняття «Партія регіонів») завжди була потрібна суто декоративна Верховна Рада, тобто не справжній, а декоративний парламент. Цей термін означає інститут, що імітує публічну законодавчу діяльність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують інші інстанції: чи керівництво тоталітарної партії (як у Північній Кореї), чи диктатор (як у Білорусі), чи монарх-самодержець, як в еміратах Перської затоки. Зібралися депутати раз на тиждень (ще краще – раз на місяць), швиденько ухвалили потрібні рішення, – і роз’їхалися. До Флориди й Монте-Карло, набратися сил.
 
Тим часом, якщо виходити не з чиїхось суб’єктивних політичних побажань, а з об’єктивних українських національних інтересів, то головним завданням усього депутатського корпусу є відновлення Верховної Ради як бодай недосконалого, як 10 років тому, але реального, працюючого парламенту.
 
Опозиція і парламентаризм
 
Чинна Верховна Рада шостого скликання вже майже три роки не виконує ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляє не певні групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо як ліва рука контролює праву?) місії. На додачу до цього вона послідовно й постійно ігнорує у своїй діяльності Конституцію України і Закон про регламент. Згадаймо: як там Ульянов-Ленін визначав диктатуру? Як необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон; як владу, що не зумовлена жодними законами, в тому числі й виданими собою ж, чи не так? Що далі? Збиратися депутатам кілька разів, а то й раз на рік, оваціями зустрічати «почесну президію», вислуховувати нудну до нестями доповідь «лідера», голосувати за все, що передбачено – і розбігатися?
 
Отож для опозиціонерів головним завданням наразі є домогтися відновлення реального парламентського статусу Верховної Ради. Хай це буде, як й у часи президентства Кучми, недосконалий і не надто ефективний, але все ж справжній парламент, що виконуватиме свої основні конституційні завдання і буде головною ареною публічної політики. Це завдання цілком відповідає національним інтересам України; дії на його реалізацію будуть схвально сприйняті і всередині країни, і за її межами (крім хіба що деяких держав із деспотичними режимами). Для цього насамперед потрібно заблокувати антиконституційне голосування чужими депутатськими картками і відновити таку процедуру ухвалення нових законопроектів, яка відповідає Законові про регламент. Які для цього слід використати засоби? Нехай над цим мудрують лідери відповідних партійних фракцій; як на мене, навіть найрадикальніші акції задля того, щоб завадити остаточно уподібнити Верховну Раду нацистському Рейхстагові чи більшовицькому Верховному Совєтові знайдуть розуміння як в українському суспільстві, так і в світовому співтоваристві.
 
Чи має для цього ресурси реальна, а не декоративна опозиція (на кшталт одного дуже радикального нардепа у вишиванці з вилами)? Так. Бо ж 180 депутатів, значна частина яких добре загартована й у парламентських, і позапарламентських баталіях минулих років, – це сила. Звісно, цією силою треба вміти правильно розпорядитися. Щоб поберегти у неминучих бійках біля трибуни (і не тільки біля неї) провідні інтелектуальні сили опозиційних фракцій, натомість кинувши туди персонажів зі спортивною чи військовою підготовкою (і яка підготовка! офіцери спецназу!). І речниками на телевізійні ток-шоу слід виставляти теж відповідним чином підготовлених депутатів, а не штатних балакунів про-все-потроху-й-ні-про-що конкретно. Адже часом опозиціонери можуть елементарно, на очах у всієї країни, розтрощити вщент можновладних брехунів, використавши елементарні аргументи і факти, але…
 
Але тактика та стратегія опозиційних партій не спирається на інтелектуальні розробки, на діяльність аналітичних (не ідеологічно-пропагандистських, а саме науково-аналітичних) центрів. Ні, звичайно, інтелектуали у цих партіях та фракціях присутні, хоча й у меншій кількості, ніж хотілося б, проте чи завжди до них дослухаються лідери? І, з іншого боку, чи не занадто звикли деякі з цих лідерів покладатися на високооплачуваних московських «спеців», котрі, цілком імовірно, працюють ще й на відомі всім «компетентні органи»?
 
Чи, може, дехто з лідерів опозиціонерів був би і сам у глибині душі не проти «покласти під себе» Раду, бо, мовляв, її ідеальний для реформ вигляд – це тоді, коли вона працює одноголосно і не є місцем для дискусій? І саме для цього запрошуються з Росії фахівці в галузі «керованої демократії»?
 
Чи є здоровий глузд у представників «партії влади»?
 
Утім, схоже, певним впливовим персонажам з «партії влади» сьогодні замало навіть «керованої демократії», їм хочеться негайно встановити відверто тоталітарний лад, а опозицію звести на пси. Якщо хто не вірить – може прочитати звернення депутатів Донецької облради від Партії регіонів. Лексика там відповідає ліпшим зразкам продукції відомств Геббельса та Жданова: «прихильність наших людей своєму незмінному політичному виборові – Партії регіонів», «особливо гидко і непристойно виглядає опозиційний шабаш у Києві», «так звана опозиція», «не залишають спроб очорнити наш політичний вибір», «ми закликаємо Президента України, Кабінет Міністрів, Генеральну прокуратуру, МВС і СБУ забезпечити порядок в країні», – і, звісно, «Донбас залишається гарантом законності і порядку в країні». Одне слово, Конституцію геть (вона у зверненні навіть не згадана), хай живе новий порядок, усьо будєт Донбас!
 
І це йдеться про партію, яку навіть на Донеччині підтримало (якщо вірити офіційним даним) тільки 40% громадян, котрі мають право голосу, а по всій Україні – десь так близько 18%…
 
Якщо концентрація всієї повноти влади, включно із судовою, в руках партії, яка має таку мізерну підтримку громадянської спільноти, є демократією, то що ж тоді слід називати диктатурою?
 
Але ж чи вигідна тим діячам «партії влади», котрі зберегли бодай мінімум здатності бачити вперед у політиці на пару кроків, репутація співучасників злочинів диктаторського режиму? А те, що число таких злочинів неодмінно зростатиме, якщо чинна влада реалізуватиме той курс, що накреслений у зверненні депутатів Донецької облради, розміщеному на офіційному сайті обласної парторганізації, тобто зміцнюючи своє повновладдя за допомогою силових структур і розправляючись із «так званою опозицією»…
 
Але – знову поставимо це питання – чи вигідний такий розвиток подій більш-менш притомним «регіоналам»? Адже Україна – не Білорусь, яка на європейському чи американському векторах в економічному сенсі ніяк не задіяна, і не Росія, яку змушені до часу терпіти в клубі цивілізованих держав через запаси енергоносіїв та ракети з ядерними боєголовками. Українська олігархічна економіка, з одного боку, серйозно зав’язана на західні ринки, з іншого боку, іншого способу впливу й тиску на західних політиків, крім уже традиційного: «Не втручайтеся у наші справи, а то ми впадемо в обійми Росії!» – чинна влада не має. Але ж коли-небудь цей нудний приспів може й набриднути у західних столицях, і там знайдуть засоби чітко роз’яснити офіційному Києву та керманичам олігархічних кланів, що до чого. І це роз’яснення матиме для декого дуже болючі наслідки. Або – ще гірше – українці остаточно переконаються, що здійснити інституційну ротацію політичних еліт (простіше кажучи, змінити владу шляхом голосування) неможливо, і згадають деякі традиційні методи оновлення таких еліт… То ж чи не ліпше подати і Заходові, і політично активним співгромадянам сигнал, що встановлення тоталітаризму скасовується, – і перевести діяльність Верховної Ради в конструктивно-парламентське річище?
 
Чи, може, влада «донів» безнадійна повністю й остаточно?
 
Та за будь-яких обставин доля нової Верховної Ради залежить не тільки від політиків, а й від мас українських громадян. Вона залежить від постійного тиску з боку громадянського суспільства, його структур – від правозахисних до природоохоронних організацій, – і від активності та відповідальності журналістської спільноти, і від позиції середнього та малого бізнесу. Адже головна проблема не в тому, щоб «хороші» нардепи витіснили «поганих», а в тому, щоб докорінно змінити сутність діяльності Верховної Ради. Без ефективного парламенту справжня демократія неможлива. І якщо й надалі на Грушевського, 5 у Києві функціонуватиме щось на кшталт погіршеної Верховної Ради УРСР, то відкочування до тоталітарних часів (щоправда, навіть без мінімального гарантованого владою добробуту) посилюватиметься й посилюватиметься. І винні в тому будуть не тільки ті чи інші політики, а й самі пересічні українські громадяни.
 
Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити