ЯК Я СТАВ НАЦІОНАЛІСТОМ, - Олег Чорногуз
Трапилося так, що у своїй ранній юності, коли я навчався на генерала у Чернівецькому загальновійськовому училищі, крізь мої душевні пори (якщо вони є у мене) пройшла і пронизала мої ще не затверділі - інтелект і серце - ідеологема про про "єдіний совєтський народ" "єдіну совєтську мову", яка чомусь, як у корови,називалася, язиком. І, звісно, «єдіную общность», гвинтиком якої був і я. І ходив  у самоволку  в курсантських погонах. Поклавши руку до грудної клітки, на те місце, де нібито ще в мене стукає зношене серце, я даю слово екс-офіцера господіну Канигіну, що я тоді дуже палко, як на першу любов, відгукнувся на цей партійний призив про «єдіний, народ», «єдіний язик» і «єдіну» як пара молодят (якщо одружуються на «єдіной»), то щоб у майбутньому не зраджувати «єдіной», яка чи в Москві, чи в ліжку. Зрозуміло, відповідно до «єдіного» морального кодексу будівника комунізму і його заповіді: не зраджуй! Я й не зраджував. Писав «єдіним» язиком, яким учила партія і яким писав не на паркані «великій Ленін». Та й менші мої вчителі, які вбивали мені в голову, як я патрони в ріжок автомата Калашникова, що Ленін не тільки писав, а й «разговарівал» цим язиком. А в нього вчився не менш великий за зростом Сталін, який потім став «вєлікім учьоним» і про нього почали навіть пісні складати. Пам’ятаєте:
Товарищ Сталин, вы большой ученый, 
В языкознанье знаете вы толк, 
А я простой советский заключенный, 
И мне товарищ - серый брянский волк. 

   І я в ті роки був простим совєтським курсантом зі стипендією у 8 совєтських рублів і міг купити не тільки кілька білих комірців до гімнастерки, але й бутилку, кажучи «єдіним язиком» «водкі» за 2 рубля і 14 «копєєк» з малюнком Кремля і мавзолеєм, в якому лежить «живіший всіх живих». Десять копійок у мене залишалося на пончик з горохом і на склянку сітра з придорожнього автомата. Не Калашникова.
   Признаюся  чесно. Як перед Канигіним. Пісня про великого Сталіна так на мене вплинула, що я й собі почав писати і також язиком, на якому писав великий учений Йосип Віссаріонович та Володимир Ілліч. Володимира Путіна тоді ще Слава Богу не було, а то я, мабуть, і його язиком писав би. Писав я тоді, чесно признаюся, під Пушкіна і Лермонтова. Під багатьох писав, як і під багатьма ходив. І так воно продовжувалося б, напевне, довго. Якби одного разу (це вже трапилося в університеті Києва), я не пішов туди удосконалювати фах журналістики, бо мав  деяку практику у тому журналістському писанні, будучи позаштатним кореспондентом «Слави родіни». Органу Прикарпатського військового округу. Писав, як Сталін. Дуже й собі хотів стати великим «учьоним», а заодно і поетом, як Лермонтов та навчитися стріляти краще, ніж Микола Мартинов, майбутній батько 11 дітей. Навчався так стріляти, щоб ніхто не зумів мене підстрелити, якби я навіть залицявся до його, Мартинова, фрау. По-нашому, пані. Так у тому Київському університеті мені пощастило з Матвієм Михайловичем Шестопалом. При зустрічі він обійняв мене лагідно і майже на вушко, як рідний тато, прошепотів:
- Синку, у тебе прізвище козака, а ти пишеш мовою Сталіна. Був би ти Аїстов і я тебе, синку, зрозумів, - і тими словами ніби Тарас Бульба кулаками, дав мені під дих кілька стусанів.
Хлопець я на той час, скажу без скромності, був уже метикований (чого не скажеш про теперішній стан) і одразу словами свого майбутнього героя по роману «Аристократ із Вапнярки» відповів Матвію Михайловичу: «Я зрозумів. Розумному досить». І почав писати не як Сталін, а як… А як, скажімо, Остап Вишня. Чого я й господіну Канигіну бажаю. Бо я певний, аби він, дай Боже, потрапив нині в обійми такого декана факультету журналстики, як Шестопал Матвій Михайович, а не в тенета «русского міра», який колись називався московським, то й він би чомусь навчився. Не тільки ж від Путіна вчитися, як колись від «вєлікого учьоного»-Сталіна, якому Путін ставить тепер пам’ятники. Мабуть, за інтелект. Але не за Туруханський край у східному Сибіру. Та я не про край. Я про те, як я став націоналістом. Бо навіть після слів Матвія Михайловича я ще не почував себе стовідсотковим нацоналістом. Так на відсотків 90. А тут мені раптом під руку потрапив Заєць. Заєць пишу з великої літери і з любов’ю. Чого Заєць не скаже про Ляшка. Та ще й не просто Заєць, а й народний депутат. Один із тих, хто в першому ряду вносив прапор України до зали у Верховній Раді разом зі своїми однодумцями: Чорноволом, Лук’яненком, Поровським… Я  уже усіх і не пам’ятаю. Хто хоче свою пам'ять освіжити, хай попроситься у Верховну Раду, чи обереться до неї і там, на стіні, усі ті герої намальовані. Так от, саме цей Іван Олександрович (уже тепер, а тоді просто Іван) мене запитує:
- Ти Канигіна читав?
-  Не читав. - Чесно, як нині пишу, відповідаю Іванові Зайцю.
-  Ти не читав Юрія Канигіна?! І ти вважаєш себе українцем? Патріотом? Ось тобі його «Шлях аріїв»? Це книжка про те, що українська мова - це мова Богів. Що нею розмовляли українці, які тоді ще навіть русичами не називалися і Москва не відібрала у тих русичів-українців через 6 тисяч років по тому у нас нашу назву - Русь. Українці - це колишні трипільці. Арійці. А їхня мова? Божественна. Нею пишуть і розмовляють тільки гуру таємничого Тібету. Ця мова-це мова вищих їхніх духовних сановників. Мова «сансар»*. Нею розмовляють тільки між собою виключно лами і гуру, а на самоті вони спілкуються цією мовою ще й з Богами. Релігійні вчителі. Мова писалася ведичним санскритом, давньотибетською, а слова на звучання наші - українські. За змістом і формою. Саме звідти ми й походимо.

     У мене перехопило дух. Я дивився на Зайця, а бачив ламу. Свого духовного Учителя з Верховної Ради, що начався патріотизму і духоності у Канигіна. Юрія.
-  Ніхто у світі до цього великого, як гуру, вченого не знав, як розмовляли арійці й трипільці, а Юрій Михайлович переконливо довів, що арійці розмовляли так, як нині українці. Пісні співали такі ж самі. Тими ж словами. Тільки тоді співали переважно про "місяць на небі", про "зіроньки сяють", а це вже тепер - під впливом пізньої-припізньої Московії - про тьолок, про бабки і мерседеси.
-  Клянусь, уперше чую про такого письменника. Лермонтова знаю, Малишка знаю, Сосюру бачив, Рильського на творчому вечорі на комбінаті преси - «Радянській Україні» на власні вуха чув, а Канигіна… - І заперечливо хитаю головою.- Але книжку хочу не тільки прочитати, а й зробити її першою настільною своєю книжкою після другої - Красуського Михаїла.
-  На тобі її. На довгу пам’ять, - подає мені безкоштовно того Канигіна Іван (тепер - Олександрович). Чому безкоштовно - досі не знаю. Може, він ціни тій книжці не склав.
-  Почитай і ще трошки додеформуйся.- додає Олександрович.
    І я взяв ту книжку, бо Іван запевнив:
-  Вважай віднині це перша книжка після другої -  Михайла Красуського про нашу мову.
   Я схопив його двома руками в обійми і почав безкоштовно дякувати. Так мені хотілося, щоб і ця книжка Канигіна стала й справді для мене настільною. Після того таки Михайла Красуського, московського вченого, який уже з мене майже зробив націоналіста, коли до моїх рук потрапила його книга видана в царській Московії, ще до соцреволюції, як тоді називали Жовтневий переворот. Майже тоді, коли та ж Московія запозичила у нас нашу стару назву, Русь. Історична крадіжка відбулася за скаженого Петра і указом від 1721 року на географічній мапі Європи несподівано з’явилася "Росія"...
  
    Я примчав додому, як на трипільських вороних конях. Свою першу настільну книжку, що називалася, як зараз пам’ятаю:«Михайло КРАСУСЬКИЙ. ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. І з передмовою: Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов'янські, не виключаючи й так звану старослов'янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індо-європейські). Це мене майже доконало. Я уже тоді  на 99 і дев’ять десятих мав у своїй душі таку національну гордість, що ледь не став українським, звісно, буржуазним націоналістом. Але, тому, що мама в мене була домогосподаркою і виховувала більше десятка таких шибеників, як я, на буржуазного націоналіста я не потягнув. Хоча в досьє КГБ писали - буржуазний і квит. Світла пам'ять Мамі, що вона домогосподаркою записалася. Тепер вона за чесність перед Богом має своє місце в Раю і живе в самого Господа на Сьомому небі. Кажуть, у наступному своєму дослідженні Юрій Михайлович (як доживе - дай Боже йому довгого віку) доведе, що Боги у дні урочистостей також розмовляють виключно українською.

   І після тієї зустрічі з Іваном Зайцем я вже жив не Красуським, а виключно Юрієм Канигіним. Я тоді так начитався, взявши  до рук ту книжку під заголовком «Шлях аріїв», що далі висловитися не можу. Пам’ятаю, що тієї незабутньої ночі, не соромлюся признатися в цьому, дружина мене тричі кликала до себе. А я віддав перевагу Канигіну. Заснув аж під ранок, пройшовши весь шлях аріїв разом з автором. До останньої сторінки. Після прочитання я так заразився національною гордістю, що одразу набрав отих не повних до цього нуль цілих і нуль сотих відсотка, і таки досяг вершин - став українським, дякуючи Юрію Канигіну, справжнім націоналістом. Нині щиро дякую автору «Шлях аріїв». Об’єктивний чоловік. І таки справді пише щиру правду про нас,  українців. Щоб він так жив. Але коли уже з-під його пера вийшла, як я дізнався від свого приятеля, не книжка, а брошурка під назвою «Ю. М. Каныгин. "Трезубец или крест?", то тут уже в мене в носі запахло «русскім міром» і «священною війною», як охрестив московсько- українську бійню у ХХІ сторіччі головний піп Московії Кіріл. Ту війну, що зараз проходить на землях Великого козацького Лугу, який після знищення Запорізької Січі Катерина ІІ назвала Новоросією, а замість козаків,що майнули на Кубань і за Дунай, заселила німцями, сербами та московітами і той наш рідний край, як мені, так і Канигіну – Донбас послідовник Катерини ІІ під загадковою назвою ху*ло вирішив відібрати силою наші українські області собі і назвати Новоросією. Але, як кажуть на Донбасі - фокус ху*ло не вдався. А от попу Кірілу пощастило. Він у своєму благословенні порадив змінити відповідно до Святого письма той хрест на меч, а ту війну назвати, як я вже вище писав, священною.

   Після заяви попа, у мене не вистачило слів, а після прочитання нової брошури про той же хрест і меч того ж самого «арійця» Канигіна, мене аж прорвало. Від… щастя. Груди розпирає і досі. Я такий щасливий і вдячний… Немосковському попу, а українському члену Спілки письменників Канигіну. Він у своїй брошурці, на стор. 88-89, згадав мене (спасибі йому), цитую автора мовою оригіналу:
"Мастер слова" О. Черногуз в статье "Что значит для меня русский язык" выдал такие "перлы": русский язык - это "привнесенный на Украину московскими сатрапами каннибализм; это голодомор, геноцид, этноцид моего народа; это выстрелы в щеку каждого украинца за его право разговаривать и писать на украинском языке; это пушечное мясо моих родных братьев, которых красная московская империя бросала без одежды, без продуктов и оружия в пасть гитлеровских оккупантов, это язык фашистов, расистов, шовинистов и человеконенавистников".  И прочее в таком же духе. Целая газетная полоса. Такой вот бред в газете под названием "Слово просвіти". Не кощунство ли?"

...а заодно підтвердив, що я таки справді досяг того свого морального стану і остаточно сформувався як українськи патріот. За московською концепцією, або твердженням «русскаго міра» - українським націоналістом. Хто не вірить - може прочитати ту брошуру. Безкоштовно рекламую, не просячи у Канигіна відсотків за її популяризацію.

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі