З’явилася новітня супер-зброя – “Вогнеслов”
У книзі подана сатирична оцінка минувшини і дійсності у стосунках Росії та України.
Як ви гадаєте, друзі, пані й панове, якими бувають слова? Мабуть же ж, лагідними, ласкавими, теплими. А то й дошкульними, зимними, крижаними.
От у школі я навчався зовсім непогано, і тому мати моя завжди любила ходити за підсумковими табелями, бо мене там іноді хвалили. А якось сестра, котрій школа була не до шмиги, загадує нашій ненці, що у них там мають бути класні збори, треба йти на сходини. Мати й каже у відповідь їй:
- А мені там в очі холодно не буде?
- Та ні, - безтурботно відповідає донька. – у нас там є грубка, і в ній щоранку палять…

Коли читаю нову книгу відомого українського чаклуна і  віртуоза сучасного краснописьменства Олега Чорногуза “Вогнеслов” (видрукована харківським видавництвом «Майдан» 2017 р.), то думаю про те, що світовій історії від його текстів мало б зашпорами озватися і в душі, і в серці, інієм посріблити на бровах і віях. Олег Федорович кожним фейлетоном, памфлетом хапає так за литку історію стосунків «старшого брата» з нібито молодшим, що все стає чисте й прозоре в цих стосунках, а головне - зрозуміле, мов риб’яче око. Як крига чи кришталь. І не має більше потреби виясняти, чия курка  (у древньому Києві чи в тюрко-оратомовному улусі) першою знесла яйце родоводу, котрий московити уперто й затято проголошують «гніздом двох братніх народів». Тільки ж яким єдинородством може бути біологічно-хромосомна лінія вільного сокола з двоголовим півнем-манкуртом, що оселився на гербі Московії. Автор на гвинтики, а подекуди й на атоми, в манері дошкульної гумористичної логіки розкладає всю історію наших родів, які завжди були і є непримиренними антиподами.

«Вогнеслов» - це об’єктивна переоцінка кривавої історії двох сусідніх народів, покладена на сатиро-гумористичну музику Степана Руданського, Миколи Гоголя, Остапа Вишні, Степана Олійника, так би мовити, батьків цеху пересмішників. Притчі тупоголового старшобратсва парадоксально оцінюються Олегом Чорногузом, у прихованих обставинах стосунків митрополії і васала, автор віднаходить смішні і пародійні види комічного, вміло виставляє все це на людський осуд. Читаєш і дивуєшся: все й справді вельми дивно виглядало, як гуля на рівному місці, а ми ж не бачили, не розуміли. Совкові сліпці! Часто навіть бездумно прославляли цю недолугу парадоксальність і на ній навіть кандидатські та докторські дисертації мастаки захищали. Манера письма короткими реченнями, якою вміло користується літератор, дає можливість автору, як водію «Мерседеса», котрий замало не на місці може розвернутися через гарний люфт керма, зазирнути чи не до кожної шпарини цих багатовікових стосунків раба і повелителя. Так що сатирична оцінка минувшини і дійсності в стосунках Росії та України подана Олегом Чорногузом навіть значно глибше, ніж можна це накопати в творах Миколая Костомарова і Василя Ключевського, наших історієкопів. Бо тут кожен історичний парадокс, поданий гротескно, весело щипає, як рак… А тому й не забудеться…

Сатиричний макогін Олега Чорногуза буквально розтирає, розмазує по макітрі горе-науковця ПеПе Толочка. Того, що вперто вивищує грішне над праведним – доказує старшинство московітства над нашим нескінченним родом. Попри нинішню активну українізацію всіх суспільних відносин, затято агітує за дрімуче омосковлення. Відвертий і неприхований радикал-пропагандист злочинного «русского міра» верзе казна що. Швидкий, як ведмідь за перепелицями, ПеПе Толочко, його поплічники українофіли - одесит А. Васерман та «науковець» із Донецька О. Корабльов, аж підстрибують, стверджуючи, що поняття «українець» вигадали австріяки, котрі володіли частиною наших західних територій, або й буцімто навіть сам Михайло Грушевський. Дотепний Олег Чорногуз тут вельми доречно нагадує. А звідкіля, мовляв, панове, у Миколи Гоголя такі слова: «Знаете ли вы украинскую ночь?»
Не малоросійську, а саме українську! Слова ці, як доречно підкреслює сатирик, написано ще тоді, коли Михайла Сергійовича Грушевського ще не було й у проектах його батьків. Так що у подібних твердженнях розуму, як у кози хвоста…

Згадуваний памфлет так і називається – «Духовний кілер, або «Атец русскаго міра». Раджу: відшукайте і почитайте. В ньому, зокрема, розповідь про те, як російський історик німецького походження Є. Классен докопався до каменя Енея в Трої і прочитав на ній епітафію «Ой, ви дорогі, хороші!». Подано  ж тут і повчальну історію від московського ученого О. Чорткова, котрий у науковому трактаті стверджує, що «чудові українські пісні, колядки, щедрівки є дохристиянського походження (язичницькі) і саме вони підтверджують давнє походження української мови. О. Чортков, наприклад, вважає, що пісні «А ми просо сіяли» понад дві тисячі років…»  

У своєму творі Олег Федорович принагідно нагадує всяким ПеПе з Васерманами і Корабльовими, що українці були в своїй історії не лише під австріяками, поляками чи московитами. «…ми русини-українці, ще й дружили більше ніж двісті років; і наші руські (від Київської Русі, а не Московії) землі входили до Великого князівства Литовського і державною там була «руська мова». Так тоді й писалося – «руська  мова», а не язик. Про це ПеПе Толочко може прочитати в Тракаї (райцентр з двома історичними палацами – О.Г.), під Вільнюсом, на музейних стінах. І там є свідчення, що отой «русский язик» тоді називався «руською мовою», і це починаючи з 1362 аж по 1569. Повторюю, «руською мовою», а не «московським язиком». У ті литовські часи у русичів-українців навіть ось такі приповідки були: «Польска квітне латиною, Литва квітне русчизною. Без тої в Польщі не пребудеш, без сеї в Литві блазнем будеш».

Цього разу відомий письменник-сатирик у своєму розборі дій московитів з  поярмлення українців вдається до аналізу історичної давнини на генетичному рівні. За його даними процес зміни Імперії Зла на злочинний «русскій мір» почався від Петра Першого і Катерини Другої й наполегливо здійснюється й понині. Можливо, навіть через змішуванні, даруйте за відвертість, сечі відомих спортсменів через дірочку у плінтусі, відому лише московітському ФСБ.

Олег Чорногуз відкриває перед нами таїну «генетичної корекції» з переписки Катерини й Вольтера, тодішнього великого європейського мислителя, щодо поліпшення порідного складу особин московитів. Уже незабаром цариця видавала щодо цього таємні укази, перевівши справу на особисте ручне управління. «В одному з них радила московським необтесаним дамам, - читаємо у «Вогнеслові», - виходити заміж за освічену козацьку старшину. Щоб гени покращити. Щоб не тільки перемішати гени територіально, а й зробити малоросів і московітів одним народом і також назвати «русскімі».

Московська генна селекція, як стверджує письменник, продовжувалася століттями. Завдання стояло одне: з кореня українського вольнодумства, самостійності, способом генетичного прищеплення отримати плоди безбарвної бидломаси, якою щедро нині засіяно український Донбас. Тим диким поріддям, котре вирішальної миті для Вітчизни кричало: «Путін, пріді!»  
Щоправда, відмічає Олег Федорович у памфлеті «Короткий курс з історії Московської», в генній інженерії русскофілів траплялися й дивні збої. Один із них стосувався генерал-полковника з самої прислуги царя Миколи Другого Павла Скоропадського, у якого раптом прокинувся український ген. Ставши самозваним гетьманом України у квітні 1918-го,  він за сім з лишком місяців свого правління відкрив понад 150 україномовних гімназій, нові університети в Києві, Харкові, Одесі і Кам’янцю-Подільському, був ініціатором зародження, відкриття Української академії наук. Чим не похвально?!

Сатирична проза Олега Чорногуза це не просто «ха-ха-ха!», «ги-ги-ги!». Це насамперед аналітичне викривання потворних проявів соціальних конфліктів, які супроводжують наше життя-буття, котрі, власне, й призвели до агресії Московії проти України. І письменник без роздумів прирівняв своє перо до багнета. Вміло користуючись малими сатиричними формами сучасної публіцистики – байками, фейлетонами, памфлетами, якими наповнена нова книга знаменитого письменника, став у фронт проти московщини. У бій пішли дотепність, гротеск, іронія, сарказм, а разючий сміх став формою покарання й осуду. За це йому велике й щире: «Дякую!».

Частина книга це… поезія. Пізня, зважаючи на вік письменника, а тому густа, не пусто-порожня,  вельми зріла. Соковита й смачна. Спробуйте – зрозумієте…

Олександр Горобець, письменник

Коментарі