"Українська правда" відновлює події останніх місяців, днів і годин його життя
Це історія про непокаране зло, яке отруює нас. І про трагедію кожного з нас.
Бо тієї ночі викрали кожного з нас – принаймні ту частину особистості, яка відповідає за внутрішнього Дон Кіхота. Різниця лише в тому, що Гонгадзе вбили, а нас налякали, побили й кинули в лісосмузі.
"Він – грузин".
"Він – футболіст київського "Динамо".
"Він – герой Небесної Cотні".
"Він – пам’ятник у сквері неподалік мого будинку".
"Він підняв прапор перемоги над Рейхстагом".

Так відповіли підлітки на запитання "Української правди" про людину, іменем якої названий проспект у Києві, де знаходиться їхня школа.

Вони ще не народилися, коли в ніч проти 17 вересня 2000 року, настала трагічна розв’язка цієї історії.

Вона показала зворотний бік епохи "червоних директорів" і "міцних господарників" біля керма держави і стала вироком для системи, яку вони створили.

Вироком, що згодом прозвучить не в суді, а на майданах і вулицях українських міст.

Це історія про владу, що "злетіла з котушок", про непокаране зло, яке двадцять років отруює нас, і про журналіста, який своєю смертю зупинив сповзання країни у прірву.

 16 вересня. День викрадення
Київ. Субота.


З кожної праски лунає головний хіт вересня "Попытка №5" поки що маловідомого гурту "ВІА Гра".

Народ нарешті звик не приглядатися до вивісок із курсами валют біля обмінників. Уже кілька місяців цифри на них застигли: 1 долар – 5,43 гривні.

Кияни обговорюють поразку "Динамо" у грі з "ПСВ Ейндховен" у Лізі чемпіонів (киянин Деметрадзе знову не забив) і дістають із шаф теплі светри й куртки – надворі незвично холодно для вересня (+9°С).

Стрічки новин живуть власним життям.

В Парижі відбувся саміт Україна – ЄС.

Під час авіашоу на летовищі в Гостомелі під Києвом розбився "Як-52", який пілотував перший заступник міністра внутрішніх справ Леонід Бородич.

На Херсонщині рекордний врожай кавунів.

В Києві урочисто відкрився юридичний ліцей.

16 вересня 2000 року серед новин-одноденок у стрічках інформагентств ще не було і не могло бути жодного слова про подію, яка на десятиріччя визначить порядок денний країни і яка досі формує імідж України у світі.

О 22:20 з будинку №7 на бульварі Лесі Українки в Києві вийшов чоловік із чорною сумкою зі шкірозамінника з написом "50 років НАТО" і пакетом з кавунами (хвала херсонським кавунярам).

На ньому були сині джинси, светр і куртка з трикотажними вставками на манжетах і комірі.

Чоловік вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі. За кілька секунд поруч із ним зупинився автомобіль Hyundai Sonata. Чоловік швидко домовився з водієм про маршрут. Їхати було недалеко – на вулицю Червоноармійську.

Водій попросив пасажира розміститися на задньому сидінні, пояснивши це тим, що переднє несправне. Після цього до автівки підбігли ще троє чоловіків. Двоє сіли ліворуч і праворуч від пасажира, а один – на "зламане" переднє сидіння.

У пасажира була впізнавана зовнішність і знайомий голос. Принаймні для мільйонів глядачів телевізійних програм "Вікна плюс" і "Епіцентр" та слухачів його авторських програм на радіостанції "Континент".

Він – один із небагатьох українських журналістів, хто не боявся ставити гострі запитання очільникам країни.

До 31 року він устиг взяти участь у боротьбі за незалежність і громадянській війні в Грузії. А пізніше – в грузино-абхазькому конфлікті. І зняти два документальні фільми про ці події.

Георгій Гонгадзе під час громадянської війни в Грузії
Над його головою розірвався артилерійський снаряд, і уламки врізалися в тіло. Вони залишаться там назавжди.

Кінець 1980-х – початок 1990-х він провів між Тбілісі й Львовом, де навчався в університеті на факультеті романо-германських мов.

Вже у Києві у 1997 народилися двоє його дітей.

До середини 2000-х його виступи на радіо й телебаченні розтягнуть на цитати, приурочені до визначних дат і ювілеїв, – під рубрикою "Думки, що випередили час".

Ось одна з них.  

"Раніше чи пізніше наступить час, і ми підемо з цього життя, і вже на наших могилах не буде написано "був він комуністом" чи "був він націоналістом"... Буде просто прізвище. А залишаться наші діти, наші нащадки, які будуть ходити біля наших плит на цвинтарі, дивитись і згадувати: "Чи були ці люди, які жили до нас, тими, за кого себе видавали?"

...17 вересня 2000 року на сайті "Української правди", створеної ним рівно за п’ять місяців до викрадення, з’явиться замітка із заголовком: "Георгій Гонгадзе зник!!!".

"У суботу, 16 вересня, пізно ввечері зник керівник проєкту "Українська правда" Георгій Гонгадзе. О 22:20 він вийшов з будівлі на бульварі Лесі Українки і попрямував додому. Його чекали дружина і двоє трирічних дітей, але вдома він так і не з’явився.

Упродовж усієї ночі друзі обдзвонювали лікарні та станції швидкої допомоги, але марно. Оскільки він людина відповідальна, то не міг зникнути просто так. Річ у тім, що без нього дружина й діти не могли потрапити до квартири, бо ключів у них не було. Він про це знав і тому поспішав додому…

Міліція Києва продовжує пошуки журналіста. Спеціальні оперативні дії, які проводилися протягом усієї ночі, поки що не принесли жодних результатів".

Незабаром до посольства Грузії в Україні зателефонує анонім і розповість, що Георгія слід шукати в Московському районі Києва, в напрямку Феофанії.

Серед людей, які можуть щось знати про його долю, прозвучать імена міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови депутатської групи "Відродження регіонів" і одного з керівників виборчої кампанії Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року Олександра Волкова, якого називали "директором парламенту", а також кримінального авторитета Киселя.

Ще за кілька днів з’явиться нова наводка: Гонгадзе нібито бачили ввечері 17 вересня в районі площі Толстого – в барі "У Эрика".

На дев’ятий день після зникнення Гонгадзе перший заступник міністра МВС Микола Джига відрапортує: у пошуках зниклого журналіста міліція обстежила 17 тисяч об’єктів, зокрема, 3208 будівель, 4815 підвалів, 2232 каналізаційні шахти, 39 баз відпочинку, 67 автокооперативів і гаражів. Слідів Георгія знайти не вдалося.

Справа про вбивство Георгія Гонгадзе в тій частині, що стосується виконавців, з’явиться в суді лише п’ять років по тому – 23 листопада 2005 року.

Обвинувачені у цій справі – люди, які повинні були шукати самих себе. Начальник Головного управління кримінального пошуку МВС України Олексій Пукач і троє його підлеглих.

Людина, яка віддавала Пукачу злочинний наказ, зазначена у матеріалах справи без імені й прізвища: "Особа, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження".

Стандартне юридичне формулювання. Хоча в цьому випадку більше нагадує традицію не називати зло на ім’я, щоб ненароком не випустити джина з пляшки.

15 вересня. Напередодні викрадення

У генерала Пукача і його підлеглих – Валерія Костенка, Олександра Поповича і Миколи Протасова – були всі шанси закінчити цю неприємну справу ще в п’ятницю, 15 вересня. Якби вони не осіклися.

Те, що виконання клопітного доручення уникнути не вдасться, Пукач зрозумів під час розмови з "особою, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження". У перекладі з юридичної мови на загальнолюдську – головою МВС Юрієм Кравченком.

За словами Пукача, 11 вересня Кравченко у своєму кабінеті наказав "прибрати" Гонгадзе, оскільки той "компрометує у своїх публікаціях керівництво країни".

На допитах Пукач запевняв, що міністр психологічно тиснув на нього. Підтвердити або спростувати це немає кому – розмова відбувалася без свідків. Але навряд чи Кравченку довелося довго переконувати підлеглого.

Один із колег Пукача запам’ятав його слова, коли той був ще полковником: "Та я власне лайно їстиму, аби тільки генералом стати".

Високу довіру керівництва потрібно виправдовувати. Тим паче, що зовсім недавно, 31 серпня 2000 року, Пукач отримав посаду начальника Головного управління кримінального пошуку МВС.

"Пукач намагався за будь-яку ціну зробити кар’єру. Він походить із селянської родини, за психотипом це "маленька" людина, яка сама себе підносить у власних очах, виконуючи волю сильного та прислуговуючи сильному", – каже Валентина Теличенко, представниця дружини Георгія, Мирослави Гонгадзе, в суді.

Спецоперацію призначили на 15 вересня. Її учасники у своїх свідченнях стверджували, що Пукач приховав від них справжню мету операції – вбивство. За версією одного з них, Пукач сказав, що Гонгадзе потрібно вивезти за Київ, побити й залякати. За іншою версією – журналіста треба було доставити в Головне управління МВС України після затримання.

Починаючи з третьої години дня підлеглі Пукача стежили за кожним кроком Гонгадзе. Отримавши інформацію від "топтунів" із зовнішнього спостереження, слідом за журналістом переміщався по Києву й автомобіль Hyundai Sonata з оперативниками в салоні.

Коли близько 22:00 стало зрозуміло, що Гонгадзе прямує до будинку на бульварі Лесі Українки, Hyundai Sonata вже чекав його там.

Пукач наказав Поповичу, який сидів за кермом, припаркувати автомобіль за сотню метрів від будинку і виклав план затримання Гонгадзе. У машині повинен був залишатися водій, інші мали прогулюватися неподалік.

Коли Гонгадзе вийде з будинку і почне ловити таксі, Попович негайно під’їжджає і пропонує підкинути його. Переднє пасажирське сидіння має бути розкладеним, тому Гонгадзе доведеться сісти на заднє сидіння. Відразу після цього в машину заскочать інші. Задні двері заблокуються, щоб об’єкт не зміг вирватися.

Близько 23:00 Гонгадзе вийшов із будинку і почав ловити таксі. Пастка мала закритися.

Але план провалився. Попович забарився, і за ці кілька секунд Георгій встиг зупинити іншу автівку, яка відвезла його додому на Червоноармійську.

Оперативники поїхали ні з чим, а журналіст отримав відстрочку.

Повний текст

Михайло Кригель, Роман Романюк, Ольга Кириленко, УП
Інф.: pravda.com.ua


Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити