Дружина відомого дослідника Голодомору Наталя Дзюбенко-Мейс поділилася спогадом про шлях її чоловіка до Шевченка
Серед багатьох спогадів оцей найлюбіший.
На початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джім (Джеймс Мейс, 1952-2004 - історик, політолог, найвідоміший дослідник Голодомору, - Ред.) і починає докопуватися: “Шевченко… Шевченко… У всіх на вустах один Шевченко. Я не розумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячу разів на день. — “Ти перебільшуєш”. — “А ти не помічаєш, що жодна розмова з тутешніми українцями не обходиться, аби хтось не згадав чи не процитував Шевченка”. — “А хіба з українськими емігрантами не так?” — “Не настільки, щоб це було для мене проблемою”.

Я починаю гарячково мимрити про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене перебиває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по-людськи. Я починаю зосереджено міркувати: ну звісно, у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, товариство “Просвіта” і т. ін. Але ж про Шевченка я особисто взагалі з ним не розмовляла. І тут же згадую, скільки разів у розмові вкидаю: “І ви наші і все наше”. “І ми не ми, і я не я”. “А братія мовчить собі, витріщивши очі”. “А розумне ваше слово брехнею підбите…”

А в подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не кажучи про друзівпоетів. Моя мама, процитувавши Шевченка, проказавши: “Той мурує, той руйнує, той неситим оком…”, не може зупинитися, аби не доказати строфу, а то й увесь вірш до кінця. Але Джім, виговорившись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці, і продовження цієї розмови не було.
Десь аж за місяць, прийшовши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось “Кобзаря”, а він їх привіз чимало зі Штатів, тицяє мені в руки і наказує: “Читай!”

Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обговорював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, енциклопедіями, книгами на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень особливо запам’яталась його реакція на закінчення поеми “Марія”: “Українська Матір Божа померла у 33 му. Твій Шевченко передбачив”.
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу.
Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду.

Так минуло кілька місяців, поки Джім не закрив “Кобзаря” і поклав його до своєї професорської торби:
— Я зрозумів. “Кобзар” — це таємна зброя України. Після такої книги Україна була приречена на незалежність.
— Чому таємна? Є тисячі перекладів різними мовами.
— Та її сили і потуги іноземці не збагнуть.
— Ти ж зрозумів?
— Та я вже майже українець.
Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вважати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афористикою “Кобзаря”, а ще він збагнув підземний гуркіт українського слова і її давньої історії.

Я навела цей приклад, щоб пояснити читачам “Слова Просвіти”, що Джеймс Мейс не був стороннім спостерігачем політичних і соціальних процесів, які розгорталися на його очах в Україні. Його ідея “свічки у вікні” почала брунькуватися, коли він слухав про три свічечки “Наймички”, які вона принесла з довгого паломництва до Києва як свою гірку спокуту, і з свічки самого Тараса Шевченка на його автопортреті, який так любив розглядати мій чоловік. Джеймс направду страхався, аби пошанування жертв Голодомору не перейшло у скальковані з недавнього минулого ритуальні мітинги, просякнуті лицемірством...

Наталя Дзюбенко-Мейс, українська письменниця, поетеса, журналістка

Цей спогад Наталі Дзюбенко-Мейс уперше був розміщений у газеті "Слово просвіти" 27 лютого 2014 року.

Коментарі