Олег Чорногуз: МОЄ ОСТАННЄ СЛОВО ДО ПРЕЗИДЕНТА
Після батуринських подій, які я датую другою ганебною датою в нашій історії - 20 листопада 2013 року, коли ваш прем’єр-міністр Микола Янович Пахло, він же Микола Азаров, відкрив князю Меншикову ворота Батурина і в той же день московським військом було вирізане все населення України (принаймні в переносному розумінні цього слова) включно з жінками в надії і немовлятами, які до 20 числа ще мали перспективу жити в  цивілізованій Європі. Ваш проросійський прем’єр нібито від свого імені (і це в президентській, а не парламентсько-президентській республіці) позбавив не тільки цього щастя, а й мрій майбутнього підростаючого покоління українців.

Ви ж у цей час у Відні запевняли весь цивілізований світ, що ваш курс незмінний: ми повертаємося в рідний дім, у якому тисячі років жили - в Європу.

Народ не міг у той кричущий на весь світ день зрозуміти політичну клоунаду, яку розігрували на сцені життя два актори: Азаров і Ви, Вікторе Федоровичу. Ми так і не зрозуміли, хто в нашому домі господар: президент України Янукович чи проросійський прем’єр Азаров? Виявилося, що 46-ти мільйонний народ (плюс 7-ми мільйонна українська діаспора, що вийшла сьогодні на площі і майдани мало не всіх світових столиць і міст) проти вашого тимчасового прем’єра нічого не важать. Не важите і Ви, якщо дозволяєте таке творити в державі, народ якої вас обрав президентом.
        Як один нині із найстаріших письменників України, я проявив наївно романтичну ініціативу - зустрітися з Вами хоча б на 10-20 хвилин у Вашому президентському палаці, щоб переконати Вас, що Ви втрачаєте свій історичний шанс. Шанс, який ніколи вже не повториться у Вашому житті і в нашій українській історії. Нам, найстарішим на сьогодні  письменникам України, було у цій зустрічі відмовлено. Нам Ваші клерки сказали, що Ви не маєте ані хвилини державного часу на зустріч з відомими у світі письменниками. Це в той день, коли Ваш сюзерен (дозвольте зробити мені таке припущення) Володимир Путін, йде на зустріч московському письменницькому люду. Беручи, вочевидь, приклад зі свого ідеалу Йосипа Сталіна, котрий завжди загравав з інтелектуальною елітою. Навіть тоді, коли розстрілював її. Ви ж цього не робите і не зробили. Ваші адміністративні чинуші, певний, навіть не повідомили Вас, що від письменників надійшло таке прохання.

Ми, Вікторе Федоровичу, здебільшого, не політики. Ми люди, котрі знають свою історію. Ми люди, які знають історичні паралелі у цьому світі. Саме це і мені хотілося сказати Вам під час нашої зустрічі, котра так і не відбулася.

У Ваших жилах немає ані краплі української крові. І це не докір. У Карла Густава Маннергейма в жилах текла шведсько-німецька кров. Але Карл Густав Маннергейм став великим сином фінського народу. Не маючи по суті армії, не беручи до уваги єгерів - снайперів і своєї  безсмертної лінії – лінії Маннергейма, він врятував з малюсіньким (за численністю), але великим (за духом) народом Фінляндію від  московського ведмедя. Сьогодні ім’я Маннергейма на вулиці кожного фінського міста. На кожній вулиці і площі йому пам’ятники від вдячного фінського народу, як сину великого (хоча й маленького за чисельністю) фінського народу.

Я романтично-наївний, телефонуючи у Вашу бюрократичну канцелярію по урядовому телефону як колишній секретар Спілки письменників України, колишній головний редактор “Перця” , котрий усе життя боровся з формалістично-бюрократичної нечистю, нарешті, переконався, що ця нечисть безсмертна, як переконався цього ж року, що помер і цей вічно молодий і усміхнений 92–річний борець за справедливість – сатиричний журнал “Перець”. Той “Перець”, якого у важкі хвилини для вітчизни оживив навіть тиран Сталін  (1943 рік) для  усміху і підняття духу Червоної Армії, яка ступила на українську землю і успішно звільняла під канонаду гармат та окопний сміх воїнів від гітлерівських окупантів.

Я зрозумів, що і я сьогодні як українець, помираю. Помираю таким самісіньким наївним і романтичним, яким був учора і так до кінця свого життя зберіг дитячу віру в людяність. У людяність навіть тих осіб, котрі наочно втратили свої людські чесноти.

Я до цього дня вірив і у Вас, Вікторе Федоровичу. Вірив, як у сміливу і не лукаву людину. Я вірив, що на терезах історії Ви все ж таки зважите 29 листопада, що там має від Вас залежати, чи Ваше безсмертя і слава, чи Ваше забуття і Ваша ганьба. Чи Ви увійдете в історію українського народу, як Маннергейм, коли Вам випала така честь і нагода, чи Ви увійдете як Герострат. У Вас ще є шанс - останній триденний шанс увійти в історію українського народу Безсмертним сином  цього народу. Але є такий самий шанс відчинити ворота князю зла - Меншикову і увійти в нашу історію Батуринським носом, котрий відчинив власними руками ворота для москаля, щоб він знову вирізав після цього усіх нас до ноги і дозволив піднятися тільки з колін утопленикам, які набрякнувши від води Сейму, пливли на плотах і мертві піднімалися над водою, нагадуючи про вічну дружбу північного брата та його незмінну любов до українця.

Ще поки що з повагою до Вас,
                                                   Олег Чорногуз, письменник

Коментарі