Сьогодні, 17 травня, видатний український прозаїк, лауреат Шевченківської премії Анатолій ДІМАРОВ відзначає своє 90-річчя. До Вашої уваги – його то серйозне, з драматичними спогадами, то напівжартівливе інтерв’ю порталу Воля народу
– Ви вже народилися, Анатолію Андрійовичу?
– Та ніби.
– З якогось дива громадськість широко не вшановує Вашого ювілею?
– То я попросив. Але рідна Спілка письменників мене привітала.
– А держава?
– Не забула й вона. Хотів із Києва втекти безвісти, але моя Євдокія Несторівна захворіла. І світ став немилим.
– Ви й День Перемоги не святкували.
– Для мене це день жалоби. Мого віку як пішло з рідних країв сто чоловік воювати, так лише двоє повернулося.
Двоє! То що, радіти маю? Ні, сумувати та їх згадувати. Війна для мене почалася першого дня. В окопах життя солдата дуже коротке: до першого-другого бою. Або вб’ють, або поранять. Якщо поранять, то це щастя: хоча б відлежишся в шпиталі. Поранило й мене: під ногами розірвалася міна, осколками посікла ноги. Ті осколки й досі в мені: в могилі іржавітиму, а не гнитиму. І автоматних куль шість штук німець усадив мені в руку… Після шпиталю повернувся додому інвалідом другої групи. Мені ще й двадцяти років не було. Про війну більше не пишу. Не хочеться про неї згадувати, це така страшна річ... Беззбройних українців тисячами гнали в атаки, під кулі. Життя нашого солдата нічого не було варте. Вважаю, що після Голодомору війна – друге навмисне винищення українського народу.
– А як велося за пізніших часів?
– Я все життя прожив під псевдо. Справжнє прізвище моє Гарасюта, а Дімаров… Мати була попівна, батько вважався куркулем. Добрі люди посвідчили, що він – учитель і нову метрику видали на материне прізвище. Так я на все життя став Дімаровим. І не Андроніковичем (батька звали Андроніком), а ніби звичніше –Андрійовичем. Усе життя я, мов той загнаний вовк: по периметру червоні прапорці, а позаду – кладовище нездійсненних задумів. Багато про що хотів написати, але знав: те не пройде й це теж.
– Цензор сидів у душі?
– Та ще й великий!
– Коли з ним попрощалися?
– Давненько. А втім, правду намагався писати завжди. Я народився на Полтавщині, в славетному Миргороді, а працював тривалий час на Волині. Вона стала моєю другою батьківщиною. На Волинь я прибув сталіністом, а виїхав націоналістом. 1955 року заборонили друкуватися, і я почав довгий час працювати в геологічних експедиціях на Алтаї й Забайкаллі, на Кавказі й Памірі, бував на Уралі й Тянь-Шані…
За радянських часів мої книжки виходили тиражем 100–150 тисяч. Щоправда, «різали» рукописи нещадно. Так, із романів «І будуть люди» та «Біль і гнів» по 300-400 сторінок викидали. Сьогодні, щоб надрукувати книжку, треба знайти спонсора. Якщо книжка російською мовою – спонсорів повно, якщо українською – спробуй знайти. Незабаром мають перевидати мої спогади «Прожити і розповісти». Після того як Україна стала незалежною (насправді вона умовно незалежна, бо інформаційний простір на 90 відсотків російськомовний), я гонорарів не одержував. Жодної копійки. Однак я щасливий з того, що можу писати правду. Та кому вона потрібна сьогодні?
– Народу, Анатолію Андрійовичу.
– Вам, молодшим, видніше. Отож хай буде так!
– Ви написали багато гумористичних творів…
– Належу до українців, які вміють і люблять сміятися.
Розмову вів Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Коментарі
