"Коліноприклонством ні поваги, ні дружби не здобувають", - Євген Дудар
Останнім часом деякі польські політики і московітська п’ята колона в Україні закликають нас осудити визвольну боротьбу ОУН-УПА. Мовляв для поліпшення українсько-польських стосунків. Враження таке: нас хочуть переконати, що незалежність Україні приніс на крилах білий польський орел і московський двоголовий стерв’ятник.
Шановний пане Президенте! Наш, український.
Маєте таку службу, що їздите по світах. Благаю Вас:  не ставайте ні перед ким на коліна. Принаймні, від імені Українського Народу. Народ наш, слава Богу, уже встав з колін. Допоможіть йому випростатися. Тим більше, що коліноприклонством ні поваги, ні дружби не здобувають.

Шановний пане Президенте Польщі!
Вибачте, мені чогось весь час здається, що Ви мій далекий родич. Чотирнадцять років тому, коли закрутили віхолу про «Волинську трагедію», я написав оцього відкритого листа своєму польському другові Єжи Дударю. Звісно, розраховував, що його читатиме не лише Юрек. А принаймні ті поляки, які знають українську мову. А ще мені чомусь дуже хотілося, щоб його прочитав політик Ярослав Качинський. Він, здається, є вождем правлячої партії.
З повагою                    
                Євген ДУДАР
 
Маємо спільно дійти порозуміння…
 
Відкритий лист моєму польському товаришеві у м.Лодзь Єжи Дударю
 
Юрек!
Не так давно ми з То­бою знайшлися. Яко два Дударі, що живуть по різ­ні боки кордону. Мають однакові прізвища. Хоч - різних національностей: один - поляк, інший - українець. Обидва патріо­ти своїх народів. Обидва шануємо й поважаємо од­не одного. Обидва тішимо­ся, як між нашими держа­вами налагоджуються добрі стосунки, а між на­родами нашими - злаго­да.
Зараз у пресі затрубили про “Волинську траґедію часів гітлерівсько-сталін­ської війни — різанину між поляками й українця­ми. Польща готується від­значити 60-річчя цієї тра­гедії. Україну спонукають до вибачення перед поляками...
Розповім спочатку про трагедію, що сталася у по­воєнні роки в моєму селі Озерна.
На хуторі під лісом по сусідству мешкали поляк Марко і українець Перейма. Ніколи не ворогували. Ніколи не сварилися.
Та коли радянська вла­да організовувала з місце­вого населення так званий «Істребітєльний баталь­йон», Марко з дорослими сином та дочкою стали йо­го «бойцамі». «Стрибки», як їх називали люди, до­помагали емгебістам вивозити до Сибіру односельців, брали участь в об­лавах, засідках на пов­станців. Марко зі своїм виводком гасав ще й по навколишніх селах, гра­бував людей. А коли хто перечив, розстрілював або ж бив прикладом автома­та по голові. Був він ду­жий, зросту високого. От­же, удар був смертельним. Влада про Маркові вчин­ки знала, але потурала. Чи тому, що Марко ділив­ся з нею награбованим. А може, й було інше заці­кавлення.
Та якось Марко зустрів у лісі свого сусіда Перей­му. Той заготовляв дрова. Марко забрав від нього со­киру. І каже: «Клади го­лову на пеньок!» — «Що ти, Марку, — благає Перейма. — Ми ж сусіди».

Марко із сином звалили Перейму, поклали на пень та й відрубали голову. Хлопчик Перейми Ярос­лав перелякано закляк у кущах. І врятувало його лише те, що у шоковому стані не міг ні вимовити слова, ні поворухнутися...
Село дізналося про це дикунство. Вночі Марка навідали повстанці. Але взяти його не змогли. Із трьох хатніх вікон застро­чили кулемети. Марко відбився... А вранці під прикриттям гарнізонців перебрався до Озерної, зайнявши двоповерховий будинок розстріляного німцями єврея Ляндера. Будинок був поряд зі шта­бом «стрибків». Отже, сподівався на безпеку...
Та хто чим воює, від то­го й гине. Настала й Мар­кова остання ніч. Покорчені й обгорілі трупи всієї цієї бандитської родини вранці емгебісти скинули у велику дерев’яну паку, вивезли за село й закопа­ли. А дві інші вантажівки цілий день вивозили до райцентру награбоване Марком добро: рулони ки­лимів, кожухи, бочки з медом, смальцем... І ті, що вчора вербували його в отой батальйон, сьогодні раділи: «Побольше би нам такіх Марков».
А через тиждень люди говорили, що дружина на­чальника райвідділу МГБ Блєндєєва просушувала килими й вичищала з них краплини крові...
Думаю, що їй, як її чоловікові, було байдуже, чия це кров — польська чи українська. Чи це кров Маркової жертви. А чи його самого...
В часи лихоліть і польська, і українська землі зазнали багато бід. І мій, і твій, Юреку, народи перенесли багато страждань від загарбників східних та західних. Чимало прикростей завдали й один од­ному. Бо і у вас, і в нас бу­ли лицарі, що воювали за ідею. А були й марки, що грабували й мордували...
Тепер щодо так званої «історичної правди» та «конкретних фактів», якими так часто оперують деякі наші спільні «доброзичливці».
Кожен історик має свою правду, а кожен «конкретний факт» зале­жить від того, з якого боку на нього дивитися.
Але той факт і та прав­да, що українець на своїй землі опинився тоді в най­гіршому становищі, — беззаперечні.

Реальний загарбник — німецький фашизм — мілі­тарно орудував на той час у нашому краї. Вчораш­ній і потенційний «визво­литель» — російський імперкомунізм — грав на польських та україн­ських національних стру­нах, плутаючи карти, аби позбутися зайвих супро­тивників. Ваші шовіністи ще не втратили апетиту до «Крес всхудних». Наші політичні стратеги інко­ли замість того, щоб по­думати й зважити, руба­ли наліво й направо. Щоправда, з висоти часу нам набагато легше гово­рити, ніж їм було діяти.
Не виправдовую ні звірств, ні безневинних убивств з будь-чийого бо­ку. Хоча часи й події дове­ли, що за бажання, можна «начепити» найтяжчу ви­ну навіть найневиннішому. Але у будь-якій судо­вій практиці при розслі­дуванні злочину докопу­ються: що спонукало вчинити злочин? У твого й мого народу «спонукань» було стільки, що можна лише подивуватися, як ті народи не втратили ще взаємотерпіння, взаємо­розуміння і взаємоповаги.
Але комусь (а Тобі, як учорашньому співробіт­никові служби безпеки, добре відомо, кому) дуже не подобається, що наші народи зближуються. По­завчора вони згадали «Віслу», вчора — цвин­тар «Орлят», сьогодні — «злочини ОУН-УПА». Завтра відновлять «Переяславську раду». І ствер­джуватимуть, що поляки й українці завжди були запеклими ворогами. Що між ними ніколи не було й не може бути добросу­сідських стосунків. Що єдиним ідеальним сусі­дом, а то й родичем, може бути тільки північно-східний «браток». Не зди­вуюся, якщо завтра вони стануть доводити, що за незалежну Україну вою­вали каральні загони Муравйова, «войска НКВД», «найславніші разведчікі» у світі — чекісти. А керів­ною і спрямовуючою си­лою була «лєгендарная КПСС».

Отому і «їхні», і «ва­ші», і деякі «наші» так «рєтіво» воюють проти ОУН-УПА. Бо в одній визвольній боротьбі двох визволителів бути не мо­же. Якщо хтось визволи­тель, то інший — загар­бник. Тому серед наших так багато «злочинців», а серед їхніх так багато «героїв». Не знаю. Юрек, як склалися б обставини, коли б ми з Тобою, два Дударі, у ті часи зустрі­лися на Волині, або ж у Бескидах. Ти — на боці АК, я ж — на боці УПА. Котрий із нас сьогодні був би «злочинцем», а котрий — «праведни­ком»?..
Тому вважаю, що все­народні «дефіляди» з Ва­шого чи нашого боку з приводу того чи іншого «історичного факту» більше шкідливі, ніж ко­рисні. Було у нас багато спільного горя, маємо спільно дійти порозумін­ня і злагоди. На кордоні між нашими державами треба перепоховати дві невідомі жертви з Вашого і нашого боку. Насипати велику символічну моги­лу, поставивши на ній ве­ликого хреста. Щоб до цього хреста вільно йшли Ваші й наші люди. Моли­лися за тих, що впали жертвами. Молилися за новонароджених, щоб жертвами ніколи не ста­ли. Молилися за те, щоб ні Твоя Польща, ні моя Україна ніколи не були розіп’яті на хресті.
А на відкритті цього символу злагоди, схилив­ши голови, мали б стояти керівники Вашої і нашої держави. А керівники Ні­меччини та Росії мусили б стати на коліна біля цієї могили. І попросити виба­чення у мертвих та жи­вих...

КИЇВ. 2003  рік
 
Євген Дудар, український письменник-сатирик,
для порталу «Воля народу»

Коментарі