Русь, а не Київська Русь - чому важливо називати правильно
Wednesday, 11 June 2025 22:15 | 
History
History
Я
к і коли виникли обидві назви, яка з них вірна. Дрібниць в історичній термінології, принаймні в українському випадку, немає і бути не може
Проблема ця виникла не вчора і спроби її пояснити – теж. Але весь час доводиться до неї повертатися: дня не минає, щоб не почути, часом, і від 100% патріотичних українців словосполучення «Київська Русь». Скільки людям не заперечуєш, що не було ніякої Київської Русі, що це вигадка імперських історіографів, що говорити так – фактично легітимізувати «путінську версію» вітчизняної історії – не чують, принаймні, далеко не всі. Що ж, доводиться повторювати…
В умовах повномасштабної новітньої російсько-української війни, як збройного, так і культурного, інформаційного протистояння, історична термінологія набуває надважливого значення. Особливо з огляду на те, що протягом століть вона суворо цензурувалася Москвою, адже історія, в усіх її іпостасях – і академічна, і популярна, та, що вивчається в школах, була прерогативою російських ідеологів і була покликана служити непорушності режиму. Тож «хвороби» історичної термінології у нас задавнені. Однією з таких «хвороб» є автоматичне використання терміна «Київська Русь».
ЩО ТАКЕ РУСЬ: ХТО СЕБЕ ТАК НАЗИВАВ І КОЛИ
Русь, Руська земля – це наша українська середньовічна держава. Територія сучасної Центральної України – Середньої Наддніпрянщини: Київ, Чернігів, Переяслав, що постала з кінця IX – початку X століття. Київ був центром, символом, місцем, де знаходився великокнязівський престол.
Як зауважує видатний український історик, науковець Омелян Пріцак у праці «Походження Русі», то була «…розвинута могутня урбаністична цивілізація на теренах Східної Європи, яка виникла не на порожньому місці… Володимир обрав християнство, а його син Ярослав замінив грецький обряд на слов’янський, започаткувавши слов’янізацію всієї Східної Європи». Тож і справді, спадщина багатюща, росіянам було за що перейматися. А ось українцям – не надто, адже і після падіння Русі в 1240 році вони продовжували в ній – Русі – жити. Рюриковичі правили ще століття; Данило Романович став королем, так само, королями русинів були й деякі його наступники. Згодом на зміну Рюриковичам прийшли Гедиміновичі, але місцеві князі, так само як і мова діловодства, залишалися руськими…
У ХV столітті виник книжковий термін «Литовська Русь», а в наступному столітті Литва називалась Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським. Русь нікуди не зникала, продовжувала існувати, залишалась у європейській топоніміці. Інтеграція українців у тогочасний польсько-литовський простір лише посилила в них усвідомлення своєї «руськості». Духовенство, шляхта, літописи – все було просякнуто тим духом. Та й козаки спочатку репрезентували себе як продовження київської традиції. Як слушно зауважує український історик Кирило Галушко, «Богдан Хмельницький писав «Я самодержець руський», він же не мав на увазі Росію, правда? Тим більше, що вона тоді ще так не називалася». Іван Виговський, домовляючись про повернення українців до складу Речі Посполитої, наполягав на утворенні Великого князівства Руського. Петро Могила, розкопуючи руїни Десятинної церкви теж апелював до традицій Русі. Однак приєднання до Москви поклало край тій тяглості.
ЯК І КОЛИ З’ЯВИВСЯ ТЕРМІН «КИЇВСЬКА РУСЬ»
Термін «Київська Русь», як власне й чимало інших – «Києвопереяславська», «Давня», «Древня», «Новгородська», «Московська» тощо – кабінетний. Він з’явився не в період існування держави Русь, а в ХІХ столітті, коли виникла наука історіографія. Достеменно невідомо хто є його автором. Претендентів багато, зокрема й придворний російський історик Микола Карамзін. Тоді російські вчені знову постали перед проблемою: яким чином обґрунтувати той суперечливий факт, чому Росія, яка виникла з Московського царства, претендує на спадок Русі й чому називається Росією. Формула була така: «Русь Київська» – «Русь Московська» – «Російська імперія», або: Київ – Володимир – Москва – Петербург. Тобто, спочатку центр був у Києві, а потім, природнім чином, перемістився у Москву. Відомий український історик Сергій Плохій у праці «Походження слов'янських націй» пише: «Самий термін «Київська Русь» походить з імперської російської історіографії, його було створено з метою відрізняти у рамках імперського російського наративу один історичний період від іншого (себто київський від московського). Він допомагав увиразнити відмінності між цими двома періодами «загальноросійської» історії…»
Варто зазначити, що за привласнення спадщини Русі московити взялися ще за правління Івана Грозного. Позбавивши в 1471 році Новгородську республіку незалежності, московський цар пояснював це тим, що новгородці, мовляв, є «отчиною… від початку: від дідів і прадідів наших, від великого князя Володимира, що хрестив землю Руську, від правнука Рюрика, першого великого князя в землі вашій». Згодом писав до майбутнього німецького імператора Максиміліана: «Почнемо відвойовувати свою отчину, Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король польський та його діти». Відтоді й почалося: всі загарбницькі експансивні дії щодо України Московія мотивувала тим, що це її «законна спадщина».
Українські вчені наприкінці ХІХ – початку ХХ століття термін «Київська Русь» прийняли й охоче ним послуговувалися, але наполегливо намагаючись вилучити історію «Київської Русі» з імперського історичного наративу. Саме відтоді й почалось повернення, по суті «відвоювання» русько-української історії. У 1882 році в першому випуску «Киевской старины» з’явилась стаття історика Володимира Антоновича «Київ, його доля та значення з ХІ по ХVІ століття» і, зрештою, у 1898 – багатотомна монографія «Історія України-Руси» Михайла Грушевського, яка мала величезне націєтворче значення. Саме Грушевський наголосив на тому, що коріння українців у давній Русі, а великороси мають шукати його в іншому місці.
Омелян Пріцак згадує, що вперше про Русь та її історію серйозно замислився у 1934 році, 15-річним студентом польської гімназії. Саме тоді він читав «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Мине чимало років і Пріцак сам напише фундаментальну наукову працю, присвячену цій темі. До слова, темі, на той час досить висвітленій, можна сказати, популярній, якій було присвячено чимало монографій. У Радянському Союзі цією проблематикою займалися переважно росіяни, «перевірені» вчені.
СУЧАСНІ МОСКОВСЬКІ ІСТОРИЧНІ ВИГАДКИ: НЕ ТРЕБА ПРО КИЇВ!
Сучасні офіційні російські інтерпретації історії дещо відрізняються від тієї, яка була ще років 50 тому. Нинішні придворні московські історики воліють не згадувати Київ як центр Русі, а вживають термін «Дрєвнєрускоє государство». Але це не нова концепція, адже ще в 1945 році була видана книга Володимира Мавродіна «Утворення Давньоруської держави», а до того, впродовж 30-х років, панівною була концепція Бориса Грекова про Русь як «колиску трьох братніх народів». Мавродіним було вжито поняття «давньоруська народність», яке досить скептично сприймається багатьма сучасними істориками. Прикметно, що у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття досить широко вживався доволі ліберальний термін «Княжа Україна» або «Великокняжа Київська Україна-Русь». Ці три концепції яскраво ілюструють те, як змінювався політичний клімат у СРСР: від доволі толерантного у 20-х, коли економічні послаблення (нова економічна політика) діяли спільно з політичними – дозвіл національних мов, театру, преси, тощо, до репресій 30-х і до акценту суто на «руському», «російському», після перемоги у 1945 році, коли Сталін взяв курс на російський шовінізм. Тож сьогоднішній історичний тренд на Московії, в якому наголошується на тому, що Київ, мовляв, був споконвічною «околицею» імперії і нині з якогось дива прагне вирватись із її орбіти – зовсім не нова.
РУСЬ, А НЕ КИЇВСЬКА РУСЬ – СУТНІСТЬ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ
Сьогодні українцям як ніколи важливо використовувати власну історичну лексику. Тож принципово важливо не лише говорити «Русь», а не «Київська Русь», але й поправляти тих, хто все одно так каже. У часи, коли історія стає полем битви, слова мають значення і мають силу. Вони можуть викривляти наше уявлення про умовне «вчора» і спотворювати наше бачення «завтра». Слова, так само, відновлюють правду, зміцнюють нас у нашій боротьбі проти російського агресора, який зазіхає не лише на нашу споконвічну землю, територію, але й заперечує нашу державність, право на існування. Русь, а не Київська Русь – це сутність середньовічної України. Сакраментальний вислів: «Какая разница» залишимо людям байдужим, які своєї байдужості й не думають соромитися. Утім сподіваємось, що й вони колись таки вивчать ази історії. Не московської – української.
Світлана Шевцова, Київ
Інф.: Укрінформ
к і коли виникли обидві назви, яка з них вірна. Дрібниць в історичній термінології, принаймні в українському випадку, немає і бути не можеПроблема ця виникла не вчора і спроби її пояснити – теж. Але весь час доводиться до неї повертатися: дня не минає, щоб не почути, часом, і від 100% патріотичних українців словосполучення «Київська Русь». Скільки людям не заперечуєш, що не було ніякої Київської Русі, що це вигадка імперських історіографів, що говорити так – фактично легітимізувати «путінську версію» вітчизняної історії – не чують, принаймні, далеко не всі. Що ж, доводиться повторювати…
В умовах повномасштабної новітньої російсько-української війни, як збройного, так і культурного, інформаційного протистояння, історична термінологія набуває надважливого значення. Особливо з огляду на те, що протягом століть вона суворо цензурувалася Москвою, адже історія, в усіх її іпостасях – і академічна, і популярна, та, що вивчається в школах, була прерогативою російських ідеологів і була покликана служити непорушності режиму. Тож «хвороби» історичної термінології у нас задавнені. Однією з таких «хвороб» є автоматичне використання терміна «Київська Русь».
ЩО ТАКЕ РУСЬ: ХТО СЕБЕ ТАК НАЗИВАВ І КОЛИ
Русь, Руська земля – це наша українська середньовічна держава. Територія сучасної Центральної України – Середньої Наддніпрянщини: Київ, Чернігів, Переяслав, що постала з кінця IX – початку X століття. Київ був центром, символом, місцем, де знаходився великокнязівський престол.
Як зауважує видатний український історик, науковець Омелян Пріцак у праці «Походження Русі», то була «…розвинута могутня урбаністична цивілізація на теренах Східної Європи, яка виникла не на порожньому місці… Володимир обрав християнство, а його син Ярослав замінив грецький обряд на слов’янський, започаткувавши слов’янізацію всієї Східної Європи». Тож і справді, спадщина багатюща, росіянам було за що перейматися. А ось українцям – не надто, адже і після падіння Русі в 1240 році вони продовжували в ній – Русі – жити. Рюриковичі правили ще століття; Данило Романович став королем, так само, королями русинів були й деякі його наступники. Згодом на зміну Рюриковичам прийшли Гедиміновичі, але місцеві князі, так само як і мова діловодства, залишалися руськими…
У ХV столітті виник книжковий термін «Литовська Русь», а в наступному столітті Литва називалась Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським. Русь нікуди не зникала, продовжувала існувати, залишалась у європейській топоніміці. Інтеграція українців у тогочасний польсько-литовський простір лише посилила в них усвідомлення своєї «руськості». Духовенство, шляхта, літописи – все було просякнуто тим духом. Та й козаки спочатку репрезентували себе як продовження київської традиції. Як слушно зауважує український історик Кирило Галушко, «Богдан Хмельницький писав «Я самодержець руський», він же не мав на увазі Росію, правда? Тим більше, що вона тоді ще так не називалася». Іван Виговський, домовляючись про повернення українців до складу Речі Посполитої, наполягав на утворенні Великого князівства Руського. Петро Могила, розкопуючи руїни Десятинної церкви теж апелював до традицій Русі. Однак приєднання до Москви поклало край тій тяглості.
ЯК І КОЛИ З’ЯВИВСЯ ТЕРМІН «КИЇВСЬКА РУСЬ»
Термін «Київська Русь», як власне й чимало інших – «Києвопереяславська», «Давня», «Древня», «Новгородська», «Московська» тощо – кабінетний. Він з’явився не в період існування держави Русь, а в ХІХ столітті, коли виникла наука історіографія. Достеменно невідомо хто є його автором. Претендентів багато, зокрема й придворний російський історик Микола Карамзін. Тоді російські вчені знову постали перед проблемою: яким чином обґрунтувати той суперечливий факт, чому Росія, яка виникла з Московського царства, претендує на спадок Русі й чому називається Росією. Формула була така: «Русь Київська» – «Русь Московська» – «Російська імперія», або: Київ – Володимир – Москва – Петербург. Тобто, спочатку центр був у Києві, а потім, природнім чином, перемістився у Москву. Відомий український історик Сергій Плохій у праці «Походження слов'янських націй» пише: «Самий термін «Київська Русь» походить з імперської російської історіографії, його було створено з метою відрізняти у рамках імперського російського наративу один історичний період від іншого (себто київський від московського). Він допомагав увиразнити відмінності між цими двома періодами «загальноросійської» історії…»
Варто зазначити, що за привласнення спадщини Русі московити взялися ще за правління Івана Грозного. Позбавивши в 1471 році Новгородську республіку незалежності, московський цар пояснював це тим, що новгородці, мовляв, є «отчиною… від початку: від дідів і прадідів наших, від великого князя Володимира, що хрестив землю Руську, від правнука Рюрика, першого великого князя в землі вашій». Згодом писав до майбутнього німецького імператора Максиміліана: «Почнемо відвойовувати свою отчину, Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король польський та його діти». Відтоді й почалося: всі загарбницькі експансивні дії щодо України Московія мотивувала тим, що це її «законна спадщина».
Українські вчені наприкінці ХІХ – початку ХХ століття термін «Київська Русь» прийняли й охоче ним послуговувалися, але наполегливо намагаючись вилучити історію «Київської Русі» з імперського історичного наративу. Саме відтоді й почалось повернення, по суті «відвоювання» русько-української історії. У 1882 році в першому випуску «Киевской старины» з’явилась стаття історика Володимира Антоновича «Київ, його доля та значення з ХІ по ХVІ століття» і, зрештою, у 1898 – багатотомна монографія «Історія України-Руси» Михайла Грушевського, яка мала величезне націєтворче значення. Саме Грушевський наголосив на тому, що коріння українців у давній Русі, а великороси мають шукати його в іншому місці.
Омелян Пріцак згадує, що вперше про Русь та її історію серйозно замислився у 1934 році, 15-річним студентом польської гімназії. Саме тоді він читав «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Мине чимало років і Пріцак сам напише фундаментальну наукову працю, присвячену цій темі. До слова, темі, на той час досить висвітленій, можна сказати, популярній, якій було присвячено чимало монографій. У Радянському Союзі цією проблематикою займалися переважно росіяни, «перевірені» вчені.
СУЧАСНІ МОСКОВСЬКІ ІСТОРИЧНІ ВИГАДКИ: НЕ ТРЕБА ПРО КИЇВ!
Сучасні офіційні російські інтерпретації історії дещо відрізняються від тієї, яка була ще років 50 тому. Нинішні придворні московські історики воліють не згадувати Київ як центр Русі, а вживають термін «Дрєвнєрускоє государство». Але це не нова концепція, адже ще в 1945 році була видана книга Володимира Мавродіна «Утворення Давньоруської держави», а до того, впродовж 30-х років, панівною була концепція Бориса Грекова про Русь як «колиску трьох братніх народів». Мавродіним було вжито поняття «давньоруська народність», яке досить скептично сприймається багатьма сучасними істориками. Прикметно, що у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття досить широко вживався доволі ліберальний термін «Княжа Україна» або «Великокняжа Київська Україна-Русь». Ці три концепції яскраво ілюструють те, як змінювався політичний клімат у СРСР: від доволі толерантного у 20-х, коли економічні послаблення (нова економічна політика) діяли спільно з політичними – дозвіл національних мов, театру, преси, тощо, до репресій 30-х і до акценту суто на «руському», «російському», після перемоги у 1945 році, коли Сталін взяв курс на російський шовінізм. Тож сьогоднішній історичний тренд на Московії, в якому наголошується на тому, що Київ, мовляв, був споконвічною «околицею» імперії і нині з якогось дива прагне вирватись із її орбіти – зовсім не нова.
РУСЬ, А НЕ КИЇВСЬКА РУСЬ – СУТНІСТЬ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ
Сьогодні українцям як ніколи важливо використовувати власну історичну лексику. Тож принципово важливо не лише говорити «Русь», а не «Київська Русь», але й поправляти тих, хто все одно так каже. У часи, коли історія стає полем битви, слова мають значення і мають силу. Вони можуть викривляти наше уявлення про умовне «вчора» і спотворювати наше бачення «завтра». Слова, так само, відновлюють правду, зміцнюють нас у нашій боротьбі проти російського агресора, який зазіхає не лише на нашу споконвічну землю, територію, але й заперечує нашу державність, право на існування. Русь, а не Київська Русь – це сутність середньовічної України. Сакраментальний вислів: «Какая разница» залишимо людям байдужим, які своєї байдужості й не думають соромитися. Утім сподіваємось, що й вони колись таки вивчать ази історії. Не московської – української.
Світлана Шевцова, Київ
Інф.: Укрінформ
Коментарі
Facebook
