"Какая разніца" - це дика філософія обивателя, - письменник Мирослав Левицький
Саме ця філософія дозволила прийти до влади Кучмі та пов’язаній з ним шантрапі на кшталт табачників. З її надр потім виринув Янукович. І коли поляки з першого дня усунення комуністичного режиму наполегливо прямують до європейських соціальних стандартів, то українська "какая разніца" дала можливість ментальному малоросу Кучмі побудувати систему дикого олігархату, у якій розчавлювалася здорова творча ініціатива, а відтак стимулювалося відплив за кордон найбільш продуктивних сил. Українська ментальна покруч "какая разніца" стала також однією з причин путінської війни, бо був він упевнений, що «какаяразнікі» не спроможні боронити рідний край.

Письменник  Мирослав Левицький: Остогидла та злочинна "какая разніца"

17 вересня 2015 року дуже близька родичка — пані Оксана — в Києві знов зустрілася з дебільною заявкою з приводу мови: 'какая разніца". Здавалося, що після півтора року путінської окупації вже з таким божевіллям у столиці України не зустрінеться. На жаль, це реальність, не тільки в контрольованих "русскоязичними" закладах на кшталт «Кофе Хаус», а присутня вона і в свідомості значної частини суспільства.
Перш ніж детально прокоментувати «какую разніцу», хочу навести один сюжет з головних новин польського телебачення, який пролунав 16 вересня. Він дотично стосується проблеми піднятої мню української проблеми. Йдеться про коментар до заяви голови Європейської комісії (одна з інституцій Європейського Союзу, яку часто представляють як виконавчий орган ЄС, а неформально називають її «двигуном європейської інтеграції») Жан-Клода Юнкера. Колишній прем’єр Люксембурга заявив, що за однакову працю в Європі повинна бути однакова заробітна плата. Польські економісти стали доводити, що на даному етапі це не реально, бо стан більшості економік країн ЄС помітно відстає від рівня найбагатших держав ЄС.

У коментарі було сказано, що для оцінок стану польської економіки треба дивитися також і на пройдений шлях. Автор коментарю нагадував, що у час падіння комуністичної системи Польща та Україна мали однакові стартові можливості. Хоча багато фахівців вважає, що українці мали набагато кращі стартові умови, бо на відміну від поляків мали розвинуту і космічну, і авіабудівну промисловість. Але за минулі 25 років рівень життя у Польщі став у кілька разів вищим ніж в Україні. Польська мінімальна пенсія (а це приблизно 1000 злотих) не йде у ніякі порівняння з українською 1000 гривень.

У коментарі про економічний стан у Польщі делікатно сказано, що українці не використали історичного шансу. А якщо бути більш точними, то українці занапастили свій шанс на економічне диво та звільнення з кремлівського повідка. І тут не можна перекидати вини лише на ментально чужу владу. Це значно складніше явище. Воно базується на дикій філософії обивателя — «какая разніца». Саме ця філософія дозволила прийти до влади Кучмі та пов’язаній з ним шантрапі на кшталт табачників. З її надр потім виринув Янукович. І коли поляки з першого дня усунення комуністичного режиму наполегливо прямують до європейських соціальних стандартів, то українська «какая разніца» дала можливість ментальному малоросу Кучмі побудувати систему дикого олігархату, у якій розчавлювалася здорова творча ініціатива, а відтак стимулювалося відплив за кордон найбільш продуктивних сил. Українська ментальна покруч «какая разніца» стала також однією з причин путінської війни, бо був він впевнений, що «какаяразнікі» не спроможні боронити рідний край. Люди «какаяразніцької» ментальності відіграли вирішальну роль у фатальних результатах багатьох українських виборів, проведених після 1994 року.

Поки у головах значної частини житиме цей рабський вірус, ми можемо лише мріяти, щоб за соціальними стандартами піднятися до рівня хоча б поляків. І звичайно, кадровий потенціал для цього у нас є. Проілюструю це прикладом з реального життя. Знайомі, які недавно робили у Варшаві ремонт помешкання, розповідали, що люди там більш охоче беруть українські бригади, бо працюють вони «акуратно та відповідально»…
Тут мусимо собі щиро сказати, що поки люди пера та слова не викорінять з людської свідомості самовбивчу «какаяразніцу», то довго усі розмови про європейський вибір України залишатимуться лише словами-мріями. Складається враження, що влада у загальній масі цього не розуміє. Вона ментально мало змінилася від влади часів раннього Кучми. Не випадково Петро Порошенко часто заявляє про опір бюрократії у проведенні змін.
Потурання тим, хто й нині знов «какаяразнічає», у час, який вимагає великої національної мобілізації є такою злочинною бездією, якою 20 років тому було мовчання з приводу заяви Кучми, що «національна ідея в Україні не спрацювала». Ця, явно безвідповідальна, недопустима в устах президента, фраза дала ґрунт для захоплення влади кримінальними кланами. Тому мусимо розуміти, що відсутність реакції-відсічі на «какаяразніцтво» руйнує українську перспективу. Тим паче, що нові заявочки про «какаяразніцу» можуть бути елементом путінської психологічної атаки, спрямованої на моральне виснаження українців. Коли чуєш знов і знов «какая разніца» — опускаються руки. У той же час не так уже рідко чуємо (на тільки від Азарова з російських телеканалів), що незабаром у Києві відкриється другий російський фронт.
Про погрози групи фанатичних прихильників незаконного будівництва в Києві на Оболоні нового храму УПЦ МП «поширити війну не тільки на Донбас, а й на Київ» священну Русь та її єдину «правдиву церкву» розповів у коментарі Юрій Гнаткевич, голова просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка.
Це було заявлено 6 вересня 2015 року в Києві під час хресного ходу віруючих московського патріархату за право будувати храм без оформлення усіх необхідних документів (чисто в стилі путіна!!!). Цей хід проходив під гербовим знаменом російської імперії (чорно-жовто-білими прапорами), що його російські імперіалісти хочуть зробити державним прапором Росії та під портретами останнього імператора Миколи ІІ. А тих, хто на поділяє тези «какая разніца» називали статною, яка повинна згинути (втопитися морі русского міра»?).

Звичайно, можна було б сказати, що усе це божевілля, коли б 4 вересня не стався шокуючий інцидент з одним із водіїв таксі, який відвозив додому моїх близьких. Тип, який їм трапився, глузуючи з Тараса Шевченка (спочатку говорив російською, а згодом, щоб краще його «понялі», перейшов на українську) їм прямо сказав, що українців треба розстрілювати, бо це не нація, а історичне непорозуміння. «І скоро вже прийде цей час, що всіх вас під ряд такі як я будемо розстріляти», — погрожувала потвора в людському тілі!!!! Хоч це викликало глибокий шок і пасажири не записали реєстраційного номера горезвісного таксі, проте не так вже складно його дізнатися, бо 4 вересня машину замовляли з мобільного телефону…

Якщо до того ще додати хизування горезвісного Вадима Колеснічека про те, що тріумфальним маршем переможця повернеться він до Києва, то є підстави до констатації, що Кремль узяв курс на провокування конфронтації всередині України. І «какаяразнікі» є однією з соціальних груп, на які розраховують путінські провокатори. Тому проблему активізації «какаяразніків» не можна залишати поза увагою.
Тим паче у час, коли з’являється усе доказів, що потік біженців, який нині заливає Європу — це значною мірою путінська провокація, спрямована на дестабілізацію ЄС. Якщо дивитися російські «пророцтва» (насправді це ще один, «незалежний» канал імперської пропаганди), то там «червоною ниткою» проходить теза про розпад об’єднаної Європи. Знання путінських «пророцтв» дозволяє прогнозувати політику Кремля: руйнувати, руйнувати, руйнувати…
З поведінки кремлівських володарів бачимо, що руйнування України як геополітичного утворення є чи не їх найбільшою амбіцією. Для виправдання тих амбіцій активно запускаються «пророцтва» від «святих отців» про розпад України. Однак, як пише у глибокій книзі «Повернення» Микола Горбаль, російський містик (і, звісно багатолітній політв’язень) Данііл Андрєєєв показав, що Росією (у тому числі й церквою) править демон великодержавності. Тому й російські «святі пророцтва» є голосом демона!
А у святих писаннях сказано, що там де правда — там і перемога. В українських віданнях майже 40-річної давності сказано про Україну і про Донбас, зокрема, зовсім інше. Було це сказано ще тоді, коли сама розмова про українську незалежність не тільки в Донецьку, а й у Львові вважалася фантастикою (коли на початку в 1980 років у вузькому колі друзів, з якими ми ділитися враженнями про страйки в Польщі, я сказав, що внутрішній голос каже, що за 17 років Україна вже буде самостійною), то мені порадили йти лікуватися. Насправді Україна здобула незалежність значно швидше, за 11 років від історичних польських страйків 1980 року. Донині не можу зрозуміти чому внутрішній голос називав мені цифру 17…
В донецькому слові про прийдешні події сказано: «І таті, і люди землі Донецької, що меч здійняли, і бусурмани, і чужоземці будуть убиті військом і в землю підуть у могили глибокі».
На тим мали б задуматися також і київські «какаяразнікі»…

Мирослав Левицький, публіцист, письменник
18 вересня 2015 року,
спеціально для порталу "Волі народу"

Коментарі