Професор Анатолій Гальчинський про ключові виклики та головні пріоритети нинішньої української держави
Входження восени в активну фазу не лише президентської, а й парламентської передвиборних кампаній значно активізувало появу в медіа-просторі всіляких програмно-стратегічних заяв і виступів діючих українських політиків.

Але слугують вони, як правило, елементами зовсім іншого типу стратегій, головними розробниками яких є не економічні чи політичні експерти, а піар-технологи. Яскравий приклад — останнє щорічне президентське Послання парламенту, зміст якого відповідав хіба що іміджево-рейтинговим завданням Петра Порошенка, але аж ніяк не критеріям якості подібних документів.

У чому ж насправді полягають ключові виклики та мають бути головні пріоритети нинішньої української держави, і насамперед — у соціально-економічній сфері? Пропонуємо читачам бачення цієї проблеми нашого давнього автора і співрозмовника професора Анатолія Гальчинського — колишнього багаторічного президентського радника й екс-директора Національного інституту стратегічних досліджень, безпосереньо причетного до розробки політики стратегічних перетворень часів президентства Л.Кучми, що залишили, за загальним визнанням, помітний слід у нашій історії.

— Анатолію Степановичу, ми з вами далеко не вперше обговорюємо проблеми стратегічної перспективи. Зараз, на межі епох, зазирати в майбутнє більше, ніж на три-п'ять років, дуже складно. Чи є взагалі сенс намагатися розробляти серйозні програмні документи для української влади, яка і в простіші, ніж нинішні, часи була в цьому не надто успішною?

— Коли щось не виходить або виходить погано, це зовсім не означає, що не треба навіть намагатися, особливо якщо йдеться про принципово важливі питання. Обґрунтування стратегії майбутнього, концептуальної конструкції перспективи, її узагальнюючої філософії — функція влади, основа її дієздатності. Реформи поза кореляцією зі стратегічними домінантами виявляються не тільки системно незбалансованими, але й далеко не завжди адекватними. Для кожного з нас цей бік розглянутого питання досить очевидний — влада без стратегії не може бути конструктивною. Багато проблем нашої економіки фокусуються на цьому. Приймаються, здавалося б, нормальні рішення, а вони не працюють. Чому? Системно не скоординовані. Економіка дуже чутлива до подібних колізій.

Акцентуючи на цьому, необхідно враховувати прогресуюче ускладнення економічного простору, перетворення заснованого на довірі соціального, так само як і людського капіталу в домінуючій ресурсно-економічній динаміці, зростаючий вплив на економіку етнічних і морально-психологічних факторів, які можуть мати різновекторну спрямованість і в зв'язку з цим визначати структурну багатоформатність утворюваних новацій. Ці та інші такого ж роду процеси зумовлюють дестандартизацію економічних перетворень, їхню індивідуалізацію, — це глобальна тенденція. Учені кваліфікують її як прояв "кризи уніфікації". Актуалізація стратегічного прогнозування пояснюється цим, багато країн світу активно працюють у відповідному напрямку. Сучасні інформаційні технології сприяють оптимізації відповідних рішень.

У цьому контексті нас не може не непокоїти те, що за минулі чотири роки діюча влада так і не змогла дати суспільству системно обґрунтовану стратегію відповідних перетворень. Не може йтися про підстави (за всієї своєї значущості) окремих фрагментів перспективи. Стратегія по своїй суті — завжди системна цілісність. Без цього неможлива реалізація її координуючої функції. У стратегії це головне. Вона акцентується, з одного боку, на розвитку суспільства загалом, логіці взаємодії його складових частин — духовної, соціальної й економічних сфер, формуванні їх рівноваги, з іншого — на обґрунтуваннях механізмів адаптації відповідних рішень до глобальних процесів дуже мінливого світу. Старий світ добігає кінця. Він перебуває в зоні "історичного повороту" "критичного перехрестя". Фактично вичерпав себе креативний потенціал євроцентризму. Стратегія нашого розвитку не може абстрагуватися від цього. Що в підсумку? Як писав один канадський учений українського походження, з яким я мав честь спілкуватися, стратегія — це визначення того, "де стоїмо, що робимо, що і як маємо робити?".

— Тоді спробуймо уточнити ці узагальнення. Почнімо з визначення "де стоїмо?"

— Легше сказати, де ми не перебуваємо. Вважаю, що ми поки залишаємося в межах перехідного постсоціалістичного суспільства — уже не соціалізм, але ще не капіталізм. Перестрибнути із соціалізму в капіталізм за раз неможливо. Це очевидно. Здійснивши в усі попередні роки незалежності величезного масштабу системні перетворення, ми підійшли до межі відповідної системи і зупинилися. Не задіяні механізми саморозвитку. На відміну від адміністративного соціалізму, капіталізм — суспільство, що саморозвивається. Ми поки ще залишаємося в системі координат адміністративного розвитку. Як зазначає Atlantic Council (Американський аналітичний центр. — DT.UA): "Україна застрягла в перехідному періоді". Звідси основна домінанта стратегічних перетворень — закінчити розпочате і на цій основі йти у своєму розвитку далі. У цій ситуації особливо значущим є принцип наступності стратегічних рішень. Суспільство, де при кожному новообраному президентові (парламенті) вдаються до спроб усе починати з нульової точки, безперспективне. Воно приречене на деградацію. Креативно-інноваційний потенціал перспективи формується на основі логіки наступності. Інше просто неможливо. Схоже, що діюча влада цього не розуміє, швидше за все, не хоче розуміти.

— Але ми з вами вже неодноразово говорили про кризу капіталізму. Тож чи треба взагалі туди йти, намагаючись "закінчити розпочате"? Чи не буде правильніше розглядати перехідний період уже в контексті становлення постіндустріального суспільства?

— Деякі постсоціалістичні країни розглядають цю проблему саме в такому контексті. Але для нас це неприйнятно. Про що говорить із цього приводу статистика? Стартовий майданчик постіндустріальних перетворень в економіці — 20–25 тисяч доларів на душу населення. За даними МВФ, у 2017 році в нас з урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) було лише 8,7 тисячі доларів. Це показник країн Заходу 1960-х років! Торік середньосвітовий показник — 16,9 тисячі, у Європейському Союзі — 41,1 тисячі. А в країнах, про які ми говорили, — Чехії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Польщі — 30–35 тисяч доларів. У цій ситуації ми можемо говорити лише про окремі точкові рішення постіндустріальних перетворень. З урахуванням цього необхідний зважений підхід у здійсненні нами в контексті евроінтеграційної стратегії політики імплементації інституціональних засад західної економіки. Вони реалізуються в зовсім іншому економічному просторі й у зв'язку з цим за своєю суттю не можуть сприйматися як безпосередні стандарти здійснюваних нами реформ. Для їх адаптації у нас поки ще не сформовано адекватну ресурсну базу. Багато системних колізій нашої економіки визначаються наведеною невідповідністю. В обґрунтуваннях стратегії майбутнього має неодмінно враховуватися і ця позиція.

— Добре, тоді який зміст ви вкладаєте в тезу "закінчити розпочате"? Що виокремлюєте як головне?

— Необхідно насамперед вирішувати питання, пов'язані з формуванням розвиненого ринку, що має дієві механізмами саморегулювання. Ринку, в якому інновації не впроваджуються, а затребуються. У нас такого ринку немає. Ми його ще не створили. Безпосереднім атрибутом пострадянської економіки (не лише у нас, але й в інших країнах цієї групи) є адміністративний ринок, де домінують обмежувальні бар'єри, не мережева система конкурентних зв'язків, а вертикальна ієрархія, система "свій—чужий", цінові й ресурсні маніпуляції. Одержуючи від цього чималі дивіденди, державна бюрократія зацікавлена в консервації подібного стану. Висновок очевидний: у системі пріоритетів економічної стратегії проблемою номер один є забезпечення реальної трансформації адміністративного ринку у зрілу ринкову структуру, перед створенням якої ми зупинилися.

Хотілося б, щоб ми не спрощували цієї проблеми. За оцінками лондонського агентства FTSE Russell, серед держав Центральної й Східної Європи у списку країн з розвиненим ринком перебуває тільки Польща. Країна йшла до цього результату понад 25 років. Нам необхідно докладно розібратися й у цій проблемі. Треба вирішувати передусім завдання надійного захисту приватної власності. Це вихідна позиція дієздатності ринку. У Німеччині є ділянки землі, якими родини володіють з XIII–XIV століть, незважаючи на війни, зміни кордонів, політичні новації. Ми ж за показником захисту прав приватної власності посідаємо 128-ме місце зі 137 країн світу.

— Це дані рейтингових досліджень, здається, майже дворічної давності. Може, в останні роки ситуація змінилася на краще?

— Про це треба запитати суб'єктів ринку. У політиці, про яку йдеться, важливо враховувати й те, що в наш час під впливом науково-технічної революції істотно модифікуються класичні домінанти ринку. Взаємодіючи з мережевими системами, ринок розширює свої інформаційні й регулятивні можливості, формує передумови тіснішої кореляції з інструментами державної політики. Не лише ринкові, а й державні механізми в їхній взаємодії мають розглядатися як основа регулятивної політики майбутнього.

Блок проблем економічної стратегії — структурні, насамперед у сфері промисловості, перетворення. Це та сфера, де ринок сам усе зробити не в змозі. Необхідна дієва промислова політика. Зрозуміло, що має йтися насамперед про перспективи постіндустріальних перетворень, освоєння високотехнологічних виробництв, реалізацію наявного у нас потенціалу в цій сфері. За оцінками фахівців, тільки в ракетно-космічній галузі задіяні близько 20 найпередовіших за світовими стандартами високих технологій. Подібні новації є й у ряді інших галузей. Ми просто всього не знаємо. Необхідна їх інвентаризація, діюча система розширеного відтворення насамперед того, що у нас є, що ми маємо. Починати необхідно з цього.

Однак хочу акцентувати не лише на цьому. У промисловій політиці особливо значуща стратегія реіндустріалізації — якісного відновлення на новій високотехнологічній, насамперед енерго- і ресурсозберігаючій, основі базисних галузей економіки, що формують ядро промислового потенціалу нашої країни. У світовій економіці виокремлюють три групи країн — країни з акцентами на переважний розвиток високотехнологічних виробництв у сфері інформатики й комунікацій; країни, де домінує виробництво енергетичних і сировинних ресурсів, і країни з орієнтованим значною мірою на експорт потенціалом базисних галузей. Їх називають "новими центрами неоіндустрії". Попит світового ринку на продукцію цих галузей завжди був і, поза сумнівом, залишиться в майбутньому динамічно високим. Україна може й повинна не просто закріпитися серед країн цієї групи, але й посісти в ній лідируючі позиції. Для цього поки ще зберігаються необхідні передумови. Влада чомусь цієї проблеми навіть не згадує.  Повний текст

Юрій Сколотяний
Інф.: dt.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh