Про Кримську агресію Путіна і право націй на самовизначення
У своїх останніх виступах про Крим Путін апелює до "права націй на самовизначення, яке ніхто не відміняв". Але про яку націю йдеться? Якщо про російську, то вона давно "самовизначилась" у статусі імперської нації. Після розпаду СРСР перед нею постала задача (принаймні, про це свідчать наукові дискусії російських вчених) перетворитися на нормальну націю, позбувшись імперських амбіцій. Спроба анексії Криму не лише не сприяє розв’язанню цієї проблеми, а веде до тяжких ускладнень, бо здорова національна свідомість згорає в полум’ї агресивного шовінізму.

Не може вважатись суб’єктом права націй на самовизначення і «народ Криму» (інакше –  «кримчани») бо він не є нацією ні в етнічному, ні в політичному сенсі. Термін «кримчани» вживається для позначення  населення певної території країни, так само як донеччани, галичани, тобто є територіальною спільнотою. Формально народ Криму належить до української політичної нації, а реально поділяється на 3 чисельно великих (росіяни, українці та кримські татари) і до півтора десятка менших (білоруси, татари, вірмени, азербайджанці, євреї, кримчаки, караїми) етнічних спільнот, частина з яких є корінними народами пів-острова, не маючи іншої батьківщини.

Етнічна структура населення Криму за даними переписів 1989 і 2001 р.
































Кримські татари, яких нараховується близько 300 тис., повернулися на свою батьківщину з місць депортації в основному уже в період незалежної України. Вони прагнуть облаштуватись на своїй етнічній території, бути господарем своєї долі, суб’єктом суспільного й політичного життя. Але чисельно в нинішній Кримській автономії кримські татари є меншиною, складаючи трохи більше 10% населення. Їхній меншинний статус проте – особливий. За класифікацією етнічних і національних меншин відомого теоретика мультикультуралізму Віла Кимлічки, вони є меншиною нацією – народом, який у минулому мав власне політично організоване суспільство на даній території. Зараз кримські татари домагаються визнання їх корінним народом відповідно до норм міжнародного права.

У контексті розмов про самовизначення, саме кримським татарам, можливо разом з кримчаками та караїмами,  мало би належати  особливе право вирішувати долю Криму, який є їхньою історичною батьківщиною.  Однак вирішують за всіх росіяни, точніше – найбільш агресивна їх частина, ворожа до всього як українського, так і кримсько-татарського, інспірована та підгодовувана кремлівськими «інтелектуальними старцями».

Демонструючи здавалось би немислиму у ХХІ ст. віроломність, брехливість та правовий нігілізм, останні усе ж думають про те, що навіть якщо їм вдасться силою відірвати Крим від України, з часом потрібно буде подбати про визнання нових кордонів. А тому вони вирішили послухати тих радників, які пропонують використати кримських татар для легітимації приєднання Криму до Росії, або, на крайній випадок, проголошення його незалежною країною (зрозуміло, маріонеткою Росії). Це незаконне проголошення має бути підтверджене таким же незаконним і сурогатним референдумом. Як наслідок, Путін запрошує лідера кримськотатарського народу,  багатолітнього керівника Меджлісу, нині народного депутата Мустафу Джемільова для консультацій до Москви, де, звичайно, йому обіцятимуть «золоті гори». Чого варті путінські обіцянки… і навіть писані угоди з Росією – це вже інше питання.

Сумбурність, нелогічність і нахабство відзначають плани та дії Росії щодо анексії Криму. До певної міри вони є свідченням того, що не все у них іде за планом: світову спільноту обдурити не вдається, на півострові значна частина громадян не хоче ні приєднання до Росії, ні тим більше війни. Але, чим більше насильницьких кроків робиться в напрямі відриву Криму від України, чим більше пускається в хід залякування (з використанням зброї) та нагнітання проросійської істерії/ейфорії, тим важче буде повернутися на вихідні позиції. Тому Українська держава мала б негайно, ще до проведення псевдо-референдуму, використати той самий козир: позицію кримських татар, яка була і, великою мірою, усе ще залишається проукраїнською. Обіцянки вже не поможуть, але дії на законодавчому рівні могли допомогти. Верховна Рада могла би витягнути з далекої шухляди законопроекти “Про визнання прав осіб, депортованих за національною ознакою” та “Про статус кримськотатарського народу” і ухвалити їх у найближчі дні.

Крім того, вже нині Верховна Рада могла би визнати законність функціонування Меджлісу як представницького органу кримськотатарського народу з визначеним (обмеженим відповідно до певних принципів) колом повноважень. У майбутньому можна було б саме на на його основі апробувати певну, пристосовану до умов Кримській автономії, модель консенсусної (консоціативної) демократії, де права основних етнічних груп були б урівноважені, а їхні проблеми вирішувалися б не за принципом арифметичної більшості, а  з урахуванням історичної та етнічно-національної справедливості. Як варіант, можна піти шляхом інституціалізації системи культурно-національної автономії в межах АРК, де три найбільші громади могли би мати свої самоврядні представницькі органи, які частково самі вирішували б свої проблеми на засадах самоврядування, а частково б ініціювали їх законодавче вирішення Верховною Радою Криму та України.

Гадаю, що думати про майбутнє Криму слід у контексті не стільки розширення автономії, скільки створення справедливої та ефективної системи самоврядування етнонаціональних громад і їхнього порозуміння між собою та з центром у Києві.

Антоніна Колодій, політолог, експерт з громадянського суспільства та демократії, професор.

Інф.: galinfo.com.ua

Коментарі