altЧи існують паралелі між сучасним станом України та яскравим зразком застійности — часами правління Леоніда Брежнєва?  В сучасній Україні маємо, з одного боку, неефективний політичний режим, з другого — інертну суспільну масу. Майже як у брежнєвські часи. Але режим Брежнєва не був так явно окупаційним щодо гуманітарної, економічної та деяких інших галузей суспільного розвитку, хоч у сфері національної, культурної політики таким, безумовно, був. Нинішня ж влада на всіх векторах поводить себе як режим окупаційний, про що свідчить тотальне пограбування, обезкровлення суспільства, кроки до позбавлення країни економічного суверенітету, руйнування демократичних прав і свобод. Складається ситуація, коли правляча еліта стає ворожою народові й країні та становить загрозу самому існуванню країни на 20-му році її незалежности.

Надія СТЕПУЛА, “Українське слово
В ОЧІКУВАННІ ПРОРИВУ
Світ — “немов загачена вода”, у якій на глибині нуртують пристрасті, осідають на дно страждання, але все це, непроглядне зверху, змалював у романі “Серцевина морів” нобелівський лауреат за цю книгу — Йосеф Агнон, виходець із древнього українського Бучача. Описав стан тодішнього суспільства, сучасного авторові в минулому столітті. Відтоді мало що змінилося на українських теренах. Образ “загаченої води” відбиває такий стан, і сьогодні синдром “загаченої води” знову актуальний. Експерти аналізують застій у суспільстві, шукають причин. Звертають погляди на теж давнє уже минуле, але ближче до нинішнього — на часи застою, ширше відомі як “брежнєвізм”. Чи існують паралелі між сучасним станом України та яскравим зразком застійности — часами правління Леоніда Брежнєва? Які ознаки такого застою можна окреслити? Чи існують відмінності між тодішнім і теперішнім синдромом “загаченої води’?

Ознаки застою
Теперішній стан України разюче скидається на часи брежнєвського застою кількома ознаками, перед-усім — недієздатністю і неефективністю державної машини. Хоч у певних виявах нинішня влада надзвичайно ефективна — у притлумленні опозиції чи неприпиненні розвитку рейдерства. Але ефективність влади нульова в питаннях, розв’язувати які влада має в принципі — поступального розвитку країни, безпеки громадян, їхнього добробуту.
Як і в брежнєвські часи, у нинішні влада демонструє глобальні плани, щоправда, про виконання й перевиконання “п’ятирічок” поки не йдеться. Але результати втілення планів — теж ніякі. Типова ілюстрація — програма реформ, “фішка” чинної влади. Ось тільки влада виконати програму не здатна, а 3–4?%, якими вимірюється “ефективність” впроваджень грандіозних планів, — не критерій успіху. Ще однією спільною із брежнєвськими часами рисою нинішнього українського суспільства є процес розкладу еліт. Триває перерозподіл суспільного багатства, при загальному падінні соціально-економічного рівня. Владні еліти займаються самозбагаченням, “з нуля” входять у “золоту сотню найбагатших”. Населення ж — доходить до “нуля” в усіх відношеннях, стрімко бідніє. Це схоже на те, як при пізньому Брежнєві дико рвонула в бізнес та корупцію тодішня партійна номенклатура, особливо — так звана низова. Процес розкладу еліт тоді й тепер відбувається на тлі мовчання суспільства, що вказує на нездатність його до самоорганізації, відстоювання прав, активної протидії ознакам впровадження тоталітаризму.

Трохи відмінностей
Водночас є кілька принципових відмінностей у контексті цих подібностей. Якщо СРСР міг собі “дозволити” певний час мати неефективне державне управління, бо мілітарна його потужність гарантувала безпеку і стабільність для населення, то в України такої розкоші немає. Важливо пригадати, що тоді рівень життя був дещо вищим, ніж у сучасній Україні. Населення загалом (за невеликим винятком) було почасти задоволене своїм становищем і не шукало причин для соціально-економічного протесту. Власне, масштабних причин для такого протесту в “обивателя” й не було, бо якщо з’являлися щонайменші причини, то та держава їх швиденько анулювала. Реагували і репресіями, і негайним завезенням у гастрономи (де треба) дешевої продукції.
Про соціально-економічний стан сучасного українського суспільства промовисто свідчать цифри: за статистикою ООН, в Україні поза межею бідности опинилися близько 89?% населення. Це може призвести до соціальної нестабільности та появи тоталітарного режиму. Україна посідає одне з прикінцевих місць зі ста за рівнем розвитку суспільства, за рік знову опустившись на кілька “сходинок” рейтингу, стверджують експерти ООН. Споживчий кошик українців до смішного маленький — менший від визнаної у світі межі бідности. Ще смішніше виглядають пояснення теперішнього глави Уряду, що цей кошик — цілком достатній для задоволення основних потреб. Але було б смішно, якби не було так сумно.
Щодо дієздатности, прав людини та безпеки суспільства, то пізнє брежнєвське суспільство жило в умовах нехай і своєрідної, та все ж правової держави й почувалося більш-менш захищеним. Суто політичні репресії стосувалися тільки вузької і незначної в масштабах СРСР групи людей. І згаданого “обивателя” не вельми турбували. Сьогодні ж “маленький українець” не має й мінімального правового захисту. Не про безпеку йдеться. Народ сприймає правоохоронні органи та судову систему як небезпечні для себе, про що свідчить низький рівень довіри до відповідних інституцій. За даними Євразійського інституту свобод, рівень довіри до судів і правоохоронних органів в Україні “є плачевним”: 11,5?% довіри до судів та 3,8?% — до правоохоронних органів.
Є ще одна відмінність між нинішнім українським застоєм і колишнім брежнєвським. Ідеться про соціопсихологічний стан суспільства. Пізнє брежнєвське суспільство було порівняно цілісним і морально-етично здоровим, хоч і дуже оригінально, але таки сповідувало ті ж десять заповідей Господніх. Злодій чи вбивця був ізгоєм і соціальним парією, про соціально-політичну перспективу таких людей не йшлося. Те суспільство мало якісь ідеали й цілі, прагнуло перспектив. Сучасне українське суспільство деградує в інтелектуальному, морально-етичному плані, його соціальний капітал виглядає анульованим. І найстрашніше — це суспільство втратило всі надії.
Отже, в сучасній Україні маємо, з одного боку, неефективний політичний режим, з другого — інертну суспільну масу. Майже як у брежнєвські часи. Але режим Брежнєва не був так явно окупаційним щодо гуманітарної, економічної та деяких інших галузей суспільного розвитку, хоч у сфері національної, культурної політики таким, безумовно, був. Нинішня ж влада на всіх векторах поводить себе як режим окупаційний, про що свідчить тотальне пограбування, обезкровлення суспільства, кроки до позбавлення країни економічного суверенітету, руйнування демократичних прав і свобод. Складається ситуація, коли правляча еліта стає ворожою народові й країні та становить загрозу самому існуванню країни на 20-му році її незалежности.

В очікуванні прориву
Слід пригадати, що брежнєвський застій був певним синонімом стабільности, хоч фактично та стабільність завершилася розвалом СРСР. Через те, що примарна стабільність загальмувала розвиток тодішнього суспільства. Натомість теперішній український застій не є синонімом жодної стабільности, про яку врочисто повідомляють суспільству знайомі до оскомини бігборди, і більше нагадує спокій на цвинтарі. Проте це спокій уявний. Яким “хелoвіном” він може закінчитися — не скаже й найдосвідченіший експерт. Синдром глибокої “загаченої води” полягає не лише в тому, що у тихій заводі не видно ні нурту, ні дна. Варто пам’ятати й про властивість спокійної незрушної води проривати загату.
Зала кривих дзеркал
“Кімнатами сміху”, які були популярними атракціонами в минулому столітті, розважали дітей. Психотерапевти досі не визначили, наскільки це було корисне для малюків, які не так сміялися, як лякалися і плакали в обставлених кривими дзеркалами приміщеннях. Тимчасом ті дітки виросли, змінилася країна, в якій вони народилися. Життя не раз уже довело їм, що смішне, страшне і потворне часто — поряд. Тому якийсь незвіданий інстинкт самозбереження підказує багатьом із них, що варто оминати новоявлені “кімнати сміху”.
Але реставрація світоглядних систем минулого зайшла так далеко, що заледве не вся країна час від часу опиняється у своєрідній залі кривих дзеркал. Виборчі перегони, акції протесту (останніми часами — імовірніше, так звані акції протесту), дивовижна динаміка “плюралізму” поглядів, думок, уподобань. Із минулого століття в нинішнє перекочували в українське буття неомарксизм із неофрейдизмом, неокантіанство з неопозитивізмом тощо. Розмаїття політологічних і соціологічних доктрин демонструє абсолютну відірваність від методів та методик фундаментальних наук, тож не дивно, що така розмаїтість — насправді убогість у плані світоглядному. В надії збагнути бодай щось у непроглядному мороці, що оповиває українське майбутнє, народ, точніше електорат, прикипає до телевізорів. Потрапляючи в нову залу “кривих дзеркал”.
Проте понад 70 відсотків українців не вірять у чесність і прозорість майбутніх виборів. Власне, все інше виглядає, як завше в “кімнаті сміху” — хворобливі сплески емоцій, мученицькі пошуки відповідей на актуальні питання й виклики, що не віртуально, а по-справжньому мордують країну. Контури виходу зі складної ситуації, в якій ще на початку виборчої кампанії і голодують, і протестують, і судяться, і опиняються за ґратами, не окреслені.

Актуалізація категорії “відповідальність”
Складається враження, що задіяні в політику нинішні гравці — а здебільшого це, як відомо, гравці вчорашні й позавчорашні — геть чисто забули, що їхня “відповідальність” не поширюється лише на собі подібних. Що відповідальність вони несуть перед народом, країною. Що насправді відповідальність має бути пов’язана із процесами демократизації та становленням громадянського суспільства. І головним чином — із розширенням прав “маленького українця” в системі соціальних взаємин, прав і свобод. Визнання відповідальности й прав передбачає у суспільстві взаємозалежність повноважень та можливостей.
За триванням формули, коли у народу-електорату є лише одне повноваження — обрати собі знову тих самих “поводирів”, котрі вже двадцять років водять Україну якоюсь неймовірно великою пустелею розпачу (і збираються водити ще двадцять?), приховується безвідповідальність. Натомість відповідальність — це міра участи особистостей та соціальних груп у загальному вдосконаленні — і країни, і себе самих, як у моральному вдосконаленні, так і в удосконаленні суспільних відносин. Проте питання про свою особисту відповідальність перед суспільством українські політики, за невеликими винятками, оминають. Наслідки своїх дій вони розуміють однозначно: все, мовляв, чудово… іще б якось навчитися не сваритися поміж собою — було б узагалі “супер”!

Закрити “ящик Пандори”
…Політикам давно слід звернути увагу на тих, хто споглядає їх і слухає їхні програми з екранів у необігрітих квартирах та десятиліттями не лагоджених хатах. Звернути, нарешті, увагу і на їхні потреби та запити, на проблеми та питання. Бо ціла країна вже перетворилася на “залу кривих дзеркал”, таку доволі смішну ззовні та страшненьку й сумну всередині. У якій показник можливої реалізації своїх здібностей, зацікавлень та потреб для народу наближається до нульового. А саме такий показник і є складовою оцінки відповідальности керманичів та тих, хто поряд з ними, перед народом.
Але замкнуте коло безвідповідальности, яке міцно, як обруч, оперезало всі сфери буття держави, розірвати справді непросто. І, вочевидь, цього не робитимуть ті, хто десятиліттями “клепав” цей обруч. Вони намагаються відгородитися у своїх затишних помешканнях та майже феодальних фільварках і садибах від того стилізованого “ящика Пандори”, який самі відкрили. І з якого не перестають сипатися біди та злидні, корупція й беззаконня, розбещеність і вседозволеність владоїмців, розгул бандитизму й усяке інше правопорушництво. Як і в знаменитому античному ідентичному “ящику”, на дні його лежить привалена усім згаданим вище маленька надія. Може, бодай з нею піде народ-електорат на вибори? — Щоб цього разу таки вийти із зали кривих дзеркал та побачити і себе, і світ такими, якими вони можуть відбиватися у свічаді справжньому — дійсними?   

Надія Степула,           ілюстрація із сайту: texty.org.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh