Як у казці про душу
І поки в паралельній реальності раз у раз виникав розблагоговілий Янукович та сонм його охоронців, уся в білому, як утілення непорочності, Ганна Герман, і маленький Путін (він же Вован Красно Солнышко), мальовані чорти напускали туману в корчмі.
Ви коли-небудь читали середньовічні казки? Я маю на увазі не причесані та вельми пом'якшені версії братів Ґрімм чи, скажімо, Шарля Перро. І тим більше не романи Вальтера Скотта чи, наприклад, Віктора Гюґо.
Я про казки народні, архаїчні. Зокрема казки старої Франції, що їх так захопливо аналізує Роберт Дарнтон у своєму "Великому котячому побоїську".

О, вони дуже страшні! Вони – це колективне підсвідоме середньовічного селянства з усіма його найтемнішими закамарками. І хто сказав, що у казки мусить бути щасливий кінець? У цих казок він найчастіше жахний. Люди їдять людей, батьки ґвалтують доньок, матері душать приспаних дурманом синів.

Чого лиш варта первісна версія Червоної Шапочки, яку підступний Вовк спочатку частує кров'ю та плоттю забитої ним же Бабусі (дівчинка й не здогадується, кого вона їсть), а потім ґвалтує і вбиває! Лісоруби-рятівники з'являються в цій "добрій" казці лише кількома століттями пізніше.

Або безкінечні оповіді про мандрівних селянських синів, що у намаганнях якось себе прогодувати кидають жереб на відтинання руки чи ноги й отримання такого прибуткового на той час статусу каліки-жебрака.

Кожна щаслива історія закінчується словами "і тоді він урешті здобув повну комору харчів, і завжди мав чим набити своє черево". А кожна страшна – мученицькою протиприродною смертю.

Тепер ця епоха знову набула популярності. Мабуть, відновлення в окремо взятій Україні феодалізму, що почалося кілька років тому й набирає дедалі вищих обертів, відіграє при цьому не останню роль.

Чомусь усіх знову почали цікавити пошуки філософського каменю, таємниці церковних єресей, пророцтва, чудеса і леґенди. Наш сучасник, наче справжній герой архаїчної народної казки, забобонно-побожний і злочинний водночас.

Це вже не просто бум чи якась там мода, не старенький Умберто Еко з його семіотичними романами, не Робін Гуд радянського кіно і навіть не віджилий Ден Браун та сьогоднішні "Ігри Престолів". Це просто всезагальний стан, в якому ми дедалі більше в'язнемо і грузнемо.

Є така середньовічна професія – священнослужитель. Вони єдині, хто почувався в тому моторошному часі більш-менш упевнено і комфортно. На заздрість простій голоті (нині ми кажемо "гопоті") лише вони мали повні комори, могли бодай якось протистояти хворобам, маніпулювати королями й монархами, чинити безкарно злочини й віддаватися розпусті.

Зрештою, вони єдині вміли читати й писати, акумулювали у своєму середовищі розум і знання, тобто корпоративний досвід. Можна сказати, що саме вони були елітою тодішнього суспільства і – хоч як дивно – рушіями освіти.

Тепер, оскільки середньовіччя знову з нами, вони потрошку намагаються відвойовувати свої дещо здані позиції: опановуючи Інтернет і різноманітні ґаджети, возячи туди-сюди у своїх броньованих вагонохрамах портативні реліквії та священні симулятори, благословляючи президентів на вічний трон, полюючи з допомогою спецслужб на новочасних відьом, а також повертаючи собі права не тільки на бездонні комори, але й на контроль людського сумління.

А головне – вони знову нарощують паству. Злодійкуватий народ знову повірив у їхню посередницьку місію – відмазувати перед паханом небесним його дрібні крадіжки.

Невтомно хрестячись на вид усякої роззолоченої бані, цей люд готовий віддаватисвященичій корпорації грошву і майно, слухати їхні геополітичні повчання і все ще їхати – на останні копійки з найзабитіших місць – по їхнє благословення, а відтак, ударившися лобом об непробивні мури всіляких охорон, спецназів та інших "гвардійців кардинала", повертатися до своїх розбитих корит.

Стількох патріархів укупі Київ ще далебі не бачив. Та й чи може бути на світі аж стільки патріархів одночасно? Уявляєте собі таке збіговисько римських пап?

Але не патріархи були головними, а Путін. Він і на 1050-річчя до нас ще приїде, от побачите. Від нього не відв'яжешся. От хто справжній і єдиний патріарх. Та й папа заодно.

У такі хвилини хочеться перемикати телевізійні канали. Цього разу на кожному з них, як воно й водиться останніми роками, показували одне й те ж: гундосив Кирил, йому в поміч підтягував патріарх усія Африки, а потім якоюсь церковно-англійською долучився й патріарх Нью-Йоркський та всія Канади. Натомість був один канал (респект йому!), де нічого цього не було.

Зате там показували мультик, у якому чорти саме почали справляти в корчмі при дорозі й свою веселу сходку, намагаючись витуманити в козака душу. І поки в паралельній реальності раз у раз виникав розблагоговілий Янукович та сонм його охоронців, уся в білому, як утілення непорочності, Ганна Герман, і маленький Путін (він же Вован Красно Солнышко), мальовані чорти напускали туману в корчмі.

І були там теж усі – і Вій, і чорт-корчмар, і відьми на мітлі, і дуля у платтячку. А кінець у того мультика був такий, що козаки перемогли нечисть, хоч як солодко ті співали. І не продали душі за чоботи.

Так що казка виявилася не тільки зі щасливим кінцем, але і з натяком.

Юрій Андрухович
Інф.: tsn.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh