Недоторканність – наріжний камінь вирішення проблем, чи чергове замилювання очей електорату? - Сергій Щетинін
Майдан жадав докорінної зміни системи влади в Україні і прагне цього досі, хоча не обрав і ніяк не знайде вірного шляху як цього досягти. Партійно-бізнесові еліти боялись цього, бояться досі і роблять все аби громадянське суспільство на цей вірний шлях якомога довше не натрапило.

Суспільство відчуває, влада розуміє, що з державним устроєм, з дотриманням Конституції в Україні щось не так. З цієї причини, до речі, і анексія Криму відбулась і Вітчизняна війна в Україні триває. Враження таке, що ось-ось шило з мішка вилізе і тоді правду ніде буде діти.
Саме тому владою періодично підкидається тема децентралізації, недоторканості. Останнє нібито як наріжний камінь вирішення усіх українських проблем подається. А насправді суть зовсім в іншому. Це   подвійна гра влади з суспільством. По-перше, влада хоче знизити градус зростаючого в суспільстві незадоволення її діями. По-друге і саме головне, під гарним приводом, у черговий раз, обдуривши власний народ, укріпитись на зайнятих у підступний спосіб владних олімпійських висотах, шляхом начебто технічного внесення змін в Основний Закон.

Ось і зараз президент, зрозуміло, попередньо проінструктувавши спікера, лякає неслухняних депутатів Майданом, якщо у четвер, мовляв, дружно не проголосують депутати за його ініціативу розпочати процес зняття недоторканості лише з депутатів та суддів, а не з себе коханого, то...
А де ж ми з вами, суспільство, майданівці? Не усі ж на передніх рубежах АТО? Чи як бовдура у старому польському преферансі - даємо себе у черговий раз використати? А може після року терпіння і мовчазної довіри можновладцям, все таки час, нарешті, розплющити очі, напружити мізки та спробувати самим розібратися у цих «трьох соснах».  

Для  початку згадаймо звідки взялася ця пресловута недоторканість у депутатів та посадовців. Виявляється, це поняття і ця юридична норма дісталася нам у спадок від СРСР.
Підтвердивши на референдумі першого грудня 1991 року Постанову Верховної Ради Української радянської соціалістичної республіки «Про проголошення незалежності України», ми ще довгих п’ять років жили за нормами Конституції УРСР 1978 року, залишаючись радянською соціалістичною республікою за суспільним і державним устроєм.

Саме статтею 95 цієї Конституції встановлена недоторканість для народних депутатів. Ними вважались депутати рад усіх рівнів від верховної до сільської. А статтею 153 - це право надавалося не лише суддям усіх рівнів, але й народним засідателям. Цікаво, що партійні функціонери КПРС, навіть найвищого рівня, аж до генерального секретаря ЦК КПРС, не мали формальної, законом встановленої, недоторканості.
Згодом, пропорційно зростанню рівня корупції в суспільстві і державі, контингент недоторканих зменшувався. З ухваленням 28 червня 1996 року Конституції України склався нинішній «Status quo» щодо недоторканих осіб.
Як бачимо за радянських часів кількість недоторканих посадовців в рази перевищувала їхню теперішню чисельність, але тоді суспільство їхнього негативного впливу взагалі не помічало.

Цікаво дослідити чому.   
Старші люди пам’ятають, що за часів СРСР у всіх сферах суспільного та державного життя, окрім законодавчих норм, з 1961 року ефективно діяв «Моральний кодекс будівника комунізму». Тоді його принципи, не будучи формально  законодавчими норми, мали силу норм закону прямої дії. Тобто, певний сталий державний і суспільний порядок у ті часи забезпечувався шляхом ухвалення та реалізації конституційно-законодавчих актів і регуляторних механізмів над якими постійно домінував, нав’язаний КПРС та визнаний більшістю, вищий моральний закон.
За таких обставин кожен тодішній депутат, суддя, партійний чи господарський керівник мусив думати - чи будуть відповідати наслідки його дій або рішень  усім дванадцяти принципам цього кодексу чи ні. Не стільки порушення закону, як порушення моральних принципів ставали для порушників наслідком втрати партійного квитка, що автоматично означало втрату ними будь-якого статусу та посад.

З відходом України від СРСР такий принцип забезпечення суспільно -  державного правопорядку був зруйнований. У перехідні 1991-1996 роки формально існували радянські закони і не відбулось, нажаль, заміщення «Морального кодексу будівника комунізму», скажімо, «Кодексом будівника справедливої демократії». Натомість реально діяли закони та принципи дикого капіталізму, що, врешті-решт, спричинило втрату моральної складової, як домінуючої, у механізмах встановлення та забезпечення суспільно-державного правопорядку.
Тому сьогодні переважною більшістю суспільства недоторканість депутатів та посадовців сприймається як механізм, що забезпечує особисте збагачення власника статусу, а не як інструмент у забезпеченні суспільної користі від їхньої діяльності. І з такою соціологічно-статистичною позицією більшості можна було б погодитись, як би не ті сумно відомі закони та принципи дикого капіталізму які, на жаль, діють в Україні й дотепер.

Враховуючи, що серед теперішніх депутатів і суддів, не всі є виродками і корупціонерами, а є й відчайдухи-патріоти, які якщо і не можуть, по причині своїй переважній меншості, змінити загниваючу систему, то хоча б чесно і своєчасно інформують суспільство про вади і загострення її хвороби, наближаючи цим її кончину. Тож саме вони у першу чергу стануть об’єктами застосування виконавчою (читай правоохоронною) гілкою влади законів та принципів дикого капіталізму у разі одностороннього скасування недоторканості.
У наслідку, законодавча та судова гілки влади стануть ще більш залежними від сконцентрованої в руках олігархів виконавчої влади.

Виходить, не недоторканість посадовців є наріжним каменем усіх наших проблем. З нею можна було б якось жити маючи в суспільному і державному житті дієві моральні індикатори та компенсатори органічно вмонтовані в механізми визначення, встановлення та реалізації владних повноважень усіх гілок влади скерованих у своїх рішеннях і діях виключно на забезпечення та захист прав і свобод громадян, на підвищення добробуту народу.

Українські реалії вимагають мати свою власну сучасну теорію справедливості та побудовану на її основі справедливу систему суспільно-політичних державних відносин.

Міняти слід не лише правила гри у відношеннях влада-громадянин-суспільство, а у першу чергу слід кардинально міняти сам порядок встановлення цих правил гри. А це означає, аби досягти бажаного – змінити систему, необхідно змінити суб’єкта встановлення цього порядку. Суспільство має, нарешті, усвідомити та знайти в себе сили і можливості зупинити ганебну в Україні традицію зі зміною владної еліти змінювати відповідно до її уподобань конституційний лад держави шляхом узурпації державними органами та їх посадовими особами виключного права народу цей лад встановлювати або змінювати.
Час вимагає по-новому будувати нову незалежну Україну. Але це вже інша тема для роздумів.

Сергій Щетинін, голова Вінницької обласної громадської організації «Ми разом»,
для порталу "Воля народу"

Коментарі