alt“А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні пісня гучно ляже”

                                                       Богдан ЛЕПКИЙ
Є одна особистість в українській літературі, щодо якої треба нарешті встановити справедливість. Принаймні людина заслужила на це своєю щирістю, своєю відданістю, своєю працею.
І тим, хто не знайомий з його творчістю, настав час відкрити для себе українського письменника, перекладача, літературознавця, видавця і громадського діяча Богдана Лепкого (1872-1941), ім’я якого було викреслене радянською владою з літератури.


У Кракові, де він майже постійно жив i працював з 1899 року до самої смерті, одну з вулиць було названо його ім’ям (в 1938-1939 рр. Б. Лепкий — член польського Сенату), проте ненадовго. Тепер можна назвати його ім’ям одну з вулиць Києва, хоч у нашому місті митцю не довелося побувати. Тим більше, що 9 листопада цього року відзначається 140-та річниця від дня народження Богдана Лепкого.

Нам варто прислухатися до його ненав’язливих порад. В скарбничці письменника є і збірки віршів, і оповідання, і повісті. Окрім написання власних творів Лепкий багато займався перекладами польською та німецькою мовами творів українських авторів Шевченка, Франка, Стефаника, Коцюбинського... За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий серед сучасників поступався лише своєму вчителеві Іванові Франку. Слід відзначити, що він написав грунтовне дослідження про життя і творчість Кобзаря і видав більше 20–ти томів (!) української класичної літератури (в Польщі, Німеччині, Чехо–Словаччині), перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників; був членом українських наукових інститутів у Варшаві, Кракові, Берліні. Про своє життя Богдан Лепкий розповів у книзі спогадів «Казка мойого життя».

Народився Богдан Лепкий у селі Крегулець Чортківського повіту (тепер Тернопільська область). Ці землі тоді входили до складу Австро-Угорщини. Батько Сильвестр Лепкий був сільським священником, парафіяни його дуже поважали за освіченість і гуманність; він писав чудові ліричні вірші під псевдонімом Марка Мурави. Мати – Домна Глібовецька мала неабиякий хист до музики. В п’ятирічному віці Богдан втратив двох сестер і брата, що померли від дифтерії, а сам він ледве залишився тоді живим. У Бережанах вісім років ходив до гімназії. За його часів вчився в гімназії композитор Денис Січинський (автор опери «Роксолана»; до речі, молодший брат Богдана Левко став у 20–ті рр. ХХ ст. відомим композитором, оспівувачем українського стрілецтва), талановитий маляр Юліан Панкевич, в якого брав уроки малювання Богдан Лепкий (згодом він зробив непростий вибір на корість літератури, хоча й вчився у Празькій академії мистецтв), Сильвестр Яричевський, український поет, також заборонений радянською владою.

Батьки Лепкого перебралися до Поручина (дві милі від Бережан): «тихо і спокійно плило щоденне життя в поручинському приходстві.» Юність Богдана минала там, де все «нагадувало ті часи, коли люди казали собі, що хата є не лиш до мешкання, але й до оборони життя і маєтку». Спілкування з селянами, їхні оповідки, легенди про давні часи і звичаї стали для вразливого і допитливого Богдана поштовхом до літературної творчості.

У Бережанах проходили Шевченкові вечорниці, влаштовувалися тайні сходини з приводу Шевченкових роковин. Коли ж Богдан перейшов до шостого класу, гімназисти дістали нарешті дозвіл прилюдно святкувати Шевченкові роковини. Богдан намалював портрет Шевченка й декламував «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами». Старші учні мали свою таємну бібліотеку; книжки ті «мандрували» по хатах, бо тоді, як писав Б. Лепкий, «на українську книжку був дуже великий голод» (австрійська влада, як і поляки, що мали домінуючi позиції на Галичині у всіх сферах життя, вважали українців людьми другого сорту).

Як зазначав він, з гімназії в Бережанах «протягом одного століття вийшло так багато визначних людей». Мабуть, це сталося через «дух, який витав над Бережанською гімназією, ота сполука свободи з почуттям обов’язку». Тут і порада нашим сучасним вчителям: «Директор дивився, щоб учителі не вимагали ані забагато, ані замало від своїх учнів, і щоб учні не надужували доброти своїх вчителів. А якщо молодий, початкуючий учитель не міг порадити з хлопцями, то видно було, що не мав він педагогічного хисту. Мудрий директор знав, що найкращі висліди здобуває учитель, який вчить так, як йому досвід диктує, який у науку свою душу вкладає і не боїться, що шкільна влада кожної хвилини знехтує його спосіб навчання. Директор не нівечив ідивідуальності вчителя, а вчитель не нехтував індивідуальності ученика». Сам Богдан чотири роки (з 1895 р., після закінчення філософського факультету Львівського університету) працював у рідній гімназії вчителем української та німецької мови та літератури.

В серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, і родина Лепкого змушена була емігрувати на захід (життя ставало дедалі небезпечнішим — фронт страшними хвилями прокочувався по східній Галичині та Волині). Він завжди писав про те що бачив, про Україну, про страждання її людей, раз у раз повертаючись у споминах до дитинства і юності, що пройшло на самому сході Галичини:

І в мене був свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжжя стелилися чудові
На паску і на коровай...
І в мене був свій рідний край.
І хоч жодного разу не довелося Б. Лейкому побувати в Києві, що входив до складу Російської імперії, але як тут не пригадати рядки з його вірша «Розвіяні мрії»:
А над Дніпром високо, ген на горі,
Золотоверхий Київ, наш Сіон,
Мов на престолі в княжім омофорі
Сидить і бачить дивно-дивний сон.
Згодом поет відвідує рідні краї. Усюди злидні, руїна, «кістки, череп’я, пепелище», і далі він волею письменника вкладає свій оптимістичний дух в уста Андрія Первозванного:
Воскресне, встане Україна!
Тільки не тратьте, браття, віри.
Тільки не будьте маловіри,
Тільки не будьте, як бур’ян,
Хто ступить той йому і пан.
А стійте твердо, як скала,
Най розіб’єсь об вас хула,
І вража лють й некчемна лесть —
Се наш закон, се — наша месть.
У творах письменника переважає туга людського співпереживання — як у вірші «Батько й син»:
Вивели їх обох ген за дворець,
У поле — батька і сина.
Батько — зневолений горем старець,
Син — осьмилітня дитина.
Вивели раннім ранком на зорі,
Ще сонце не сіяло,
Два дерев’яні стовпи на горі,
Трьох солдатів гріб копало.
Син, як побачив, збілів, мов папер,
І, як листок, став дрижати.
«Тату, мій тату! Що тепер буде?
Мати, моя рідна мати!»
Батько востаннє дитину обняв:
«Не бійсь, не бійся, мій сину.
Муки колись Христос за нас приняв,
Ми вмремо за Україну.»

Цей вірш увійшов до циклу поезій, написаних у 1914 — 1920 роках, де змальовані враження від пережитого.

В оповіданні на документальній основі «Моя вина» він пише про долю українців, що роздерті на шматки окупантами: «Для всіх є право на самовизначення народів, тільки за нами цього права нема. За нами є тільки одне право вмирати. По всіх боєвищах Європи, по всіх таборах і в’язницях, від голоду й хвороб, від кулі більшовика й імперіаліста, за нами одна дорога до волі — смерть!» Він писав, що «ніхто не хоче вольної України, що ті хто справа і зліва готовлять для нас нове ярмо» . І далі: «Моя вина, мій гріх, мій непростимий гріх!» «А може б, сам лежав з кулею в лобі або з раною в серці та не бачив тої великої рани на твойому тілі, мій рідний народе...»

Нам би хоч зараз почати визнавати тих, хто боровся за самостійну Україну, за волю народу. Але ми боїмося навіть вимовляти — ми українці. Бо це справді так — усі ми українці, бо як у Франції — усі французи, в Німеччині — німці, тощо, це як належність до держави. «Всі ми з тої кривавої землі виросли, як дуби в лісі, як квіти на леваді, як колоси на ниві, як на степу бур’ян, і всі ми, всі до одного в тую землю вернути повинні для єї добра, для єї вічного існування».

Невтомна діяльність Лепкого, його твори варті того, щоб оцінити їх. «Веселка над пустирем», «Казка мойого життя» — чудовий опис життя та звичаєв на Галичині того часу. Окремої уваги заслуговує епічний цикл з семи повістей про гетьмана Мазепу, де Б. Лепкий, чи не першим насмілився відійти від російської імперської оцінки нещасливого гетьмана.

Його серце розривалося, коли він їхав з рідного краю, і, читаючи його твори, рветься серце в нас, так зачіпають вони душу. Мабуть, найзворушливішим з оповідань є «Двоє дітей». Це картина справжнього скаліченого війною життя брата і сестри, що загубилися серед тих, хто поспішав виїхати на захід. «Дівчинка як намальована і хлопчик каліка. Гарне чоло, мудрі очі, лиш ніби його по голові хто вдарив і голова всуналась в плечі. І вона вже не висунеться ніколи. Обоє в сльозах. Згубили батька й маму.» Побачила їх пані в шовках, зіскочила з повозки блискучої і до дівчинки, запрошує її з собою, мовляв, за свою візьме. Братик радить сестрі їхати, а дівчинка притулилась до брата і відповіла «не хочу». «Повіз поїхав, а вони пішли дальше. Дівчинка як образ і хлопчик-каліка.» Таке проникливе оповідання можна було б увести до шкільної програми; воно і зворушливе, і людяне; дитина прочитає його на одному подиху.

Серед друзів Богдана Лепкого були Юрко Тобілевич (син Івана Карпенка-Карого), Василь Стефаник, польський поет В. Оркан, фольклорист, композитор Філарет Колесса, автор історичних та побутових повістей Андрій Чайковський; Богдан Лепкий був знайомий із Соломією Крушельницькою, Миколою Вороним, Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Ольгою Кобилянською...

Під час свята на честь Котляревського у Львові, розповідає у своїх споминах Б.Лепкий, співали «Ще не вмерла Україна». І не співали так, як треба. Тоді вийшов молодий тенор Менцінський і сказав: «Панове, не так! Послухайте, як треба співати наш національний гімн». І голосом сильним, дзвінким, чистим проспівав.

А зараз що? Нам пропонують залишити один куплет і приспів гімну України. Так кого ж, питається, надихатиме такий «обтятий» гімн? І хто ж хоче його скоротити? А ще кажуть «з пісні слів не вилучиш». Пригадаймо:

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні пісня гучно ляже.
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Хіба ці слова можуть комусь не сподобатися? Може й нам варто вивчити свій гімн — від початку до кінця, бо ж прикро навіть за наших спортсменів, що майже всі мовчки стоять на стадіонах... Принаймні нам є з кого приклад брати. Та чи доводиться дивуватися, що незалежна держава лякається власного гімну? Якщо вона все ще соромиться визнати тих, хто боровся й загинув за нашу національну свідомість і свободу. Після довгого замовчування згадаймо Богдана Лепкого «не тихим словом, а голосним ділом в новій, свобідній нашій Україні», як він закликав зробити це щодо Тараса Шевченка.


Леся МЕЛЬНИЧУК, газетаДень”, портрет Б. Лепкого - роботи Михайла Бойчука

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh