Після вбивства Петлюри Лівицький очолив Державний центр УНР в екзилі
Андрій Миколайович Лівицький (09.04.1879-17.01.1954) - український громадсько-політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1926–1954). Українська політична еміграція і у 20-ті, і у 40-і роки ХХ століття мала на меті зберегти структури, які б легітимізували тяглість української державної традиції, власне, ті емігранти мали на меті постійно нагадувати світові – існує така от Україна, окупована більшовицькою Росією. Одним із тих, хто зробив найбільший внесок у збереження державницької традиції на еміграції, був Андрій Лівицький. Про роль Андрія Лівицького в українській історії розмірковують на Радіо Свобода історики.

Сергій Грабовський:
Короткий начерк біографії. Народився Андрій Лівицький на початку квітня 1879 року Полтавщині. Нащадок старого козацького роду. Одержав добру освіту у Київському університеті. Ще у студентські роки пристав до політичної діяльності.

У 1901 році став одним із фундаторів Революційної української партії. З 1905 року – український соціал-демократ. Неодноразово був ув‘язнений царським режимом. Активний учасник Національної революції, починаючи з перших днів весни 1917 року.

До лютого 1919 року його діяльність зосереджена в основному на Полтавщині, а потому він стає одним із членів уряду Української Народної Республіки.

З осені 1919 року Лівицький стає, крім міністра юстиції, ще й міністром закордонних справ. Вів активну роботу з підготовки українсько-польської угоди в політичній та військовій сферах. У жовтні 1920 року очолив Раду Народних Міністрів.

Потім – активна діяльність на еміграції, де Лівицький стає другим після Петлюри в складі українського керівництва, а після вбивства Петлюри очолює Державний центр УНР в екзилі.

Після Другої світової війни Андрій Лівицький стає ініціатором відновлення діяльності ДЦ і включення до його складу представників еміграції з під радянських теренів. Помер Андрій Лівицький у січні 1954 року у Німеччині.

Максим Стріха:
Два моменти з цього складного життєвого шляху Андрія Лівицького викликають найбільше суперечок і зараз: це його роль в укладенні угоди “Пілсудський-Петлюра” та його роль на чолі Державного центру УНР в екзилі, особливо напередодні Другої світової війни та по ній.

Отже: чи справді був Лівицький, як стверджує дехто, зрадником українського народу, коли підписав угоду з Польщею, згідно з якою останній була передана Галичина?

Сергій Грабовський:
Ось як оцінює роль Андрія Лівицького в укладанні польсько-української угоди 1920 року Богдан Гудь – директор Інституту європейської інтеґрації Львівського національного університету імені Івана Франка.

Богдан Гудь:
Ця людина відіграла вирішальну роль в укладенні політичного і військового договору УНР і Польщею, який більше знаний, як договір Пільсудський-Петлюра.

Саме завдяки діяльності Лівицького на посаді голови української дипломатичної місії вдалося подолати ті перешкоди, які існували на переговорах між Україною і Польщею. Лівицькому вдалося знайти сприятливий компроміс, який в тій ситуації, коли взяти до уваги мілітарну і політичну катастрофу УНР, фактично став перемогою і дозволив продовжити боротьбу ще на деякий час.

Прийняття декларації 2 грудня 1919 року після якої Польща визнала УНР, це була головна віха в просуванні угоди між Україною і Польщею весною 1920 року. Я не поділяю думки тих, хто вважає, що декларація 2 грудня була досягнута ціною зради Східної Галичини.

Лівицький особисто виїжджав на консультації на Україну, оскільки зв’язку з урядом фактично не було. І на нараді, яка відбулася 28 листопада у Львові, яка відбулася за участю членів Директорії УНР Федора Швеця і Андрія Макаренка, а також керівника Міністерства закордонних справ ЗУНР Володимир Старосольського.

Було погоджено, що з огляду на катастрофічну ситуацію прийняття декларації, в якій українська сторона погоджувалася на віддачу Польщі Східної Галичини є єдиним виходом, оскільки треба було рятувати уряд, треба було рятувати десятків тисяч біженців, зрештою, треба було думати про майбутність. А в цій ситуації, яка склалася Східна Галичина де-факто вже і так перебувала в руках поляків.

Однак на цьому діяльність Андрія Лівицького, як дипломата не закінчилась і взимку-весною 1920 року він теж відіграв провідну роль у досягненні остаточної домовленості між Україною і Польщею в укладенні військової і політичної угоди.

Андрія Лівицького без сумніву можна вважати одним з найбільш успішних українських дипломатів, які повинні війти в історію нашої дипломатії.

Інф.: radiosvoboda.org

Коментарі