Письменник Олег Чорногуз: Час сказати: українці до бою! За свою мову!
І не тільки напередодні 9 листопада - у День рідної мови, а завжди і повсюдно!
“Русскій мір“ в Україні – це найстрашніший і найнебезпечніший ідеологічний філіал Кремля, який знищує не тільки тіло українця, а й відбирає душу, а з неї і мову. Слово! А слово - це Бог! І саме про це сказав у своєму посланні апостол Павло - до Бога ближчий той, хто звертається до нього рідною мовою!!! Може, час сказати: українці до бою! За свою мову! Отже, за СВОЮ ДЕРЖАВУ!!!

УКРАЇНЦІ ДО БОЮ!
Олег Чорногуз

        Жодна мова світу не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Тому краще стати колонією в Європі, аніж “братньою” республікою в Московії.                                                                                                    
                                                                                             Автор

Сьогодні  в Україні уроки зросійщення проходять цілодобово. Їх викладають українському народові так звані “всєукраінскіє” ЗМІ.  Після цих денних і нічних уроків свідомий українець, традиційно чухаючи потилицю, сам себе запитує: де я тепер знову живу? У Києві, Вінниці, Крижополі чи в Усть-Каменогорську, чи  Рязані Російської Федерації, в якій президент чи то імператор сучасної Московії тимчасово дозволив, як українізацію у 30-х роках, мати синьо-жовтий прапор, виконувати вранці державний Гімн і вдень при світлі (безкоштовно) роздивлятися герб Київської Русі – Тризуб. Щоправда, без права, як завжди велося в Московській імперії, розмовляти корінному народу республіки рідною мовою і шанувати й любити синів та дочок, котрі віддавали своє переважно молоде життя за волю і незалежність своєї країни. Їхні імена, як історія, мова майже повністю витравлюються з пам’яті і язика корінного народу, а натомість на їхні місця  вставляються написана-переписана московськими істориками історія колонізаторів для місцевих аборигенів, які ще начебто й вдома, але поки що не в резерваціях.

    На будь-який протест з боку української інтелігенції, патріотичних громадських об’єднань, окремих “моральних авторитетів”, які заявляють, що нині зросійщення України йде нечуваним темпом, їм у відповідь  показується, образно кажучи, комбінація з трьох пальців. Але це ще не найстрашніше. Виникла свіжа проблема. Постмайданна. Мовляв, на Майдані і нині російськомовні патріоти віддавали і віддають життя за українську державу. Так, це має місце. Але не слід забувати, (я розмовляв з російськомовними на Майдані), що серед російськомовних патріотів багато таких, які люблять українську мову, хотіли б нею розмовляти, але держава їм у цьому зовсім не сприяє: телебачення російськомовне, преса й радіо переважно теж, квоти не виконуються, мовний закон не сприяє створенню потужного україномовного середовища, яке допомагало б усім охочим російськомовним переходити на українську.

 Тому не варто плутати яєчню з божим подарунком. У неоголошеній війні з московським агресором на боці українців воюють представники різних народів. У тому числі й інших європейських держав, які не хочуть бачити “московського бісика” (так називають  кремлівський  прапор за розташування кольорів – білий, синій, красний) на Варшавській ратуші чи в центрі Будапешта або Хельсінкі. Тому, хоч в окопах (з нашого боку) ми ще можемо почути мову агресора (найчастіше -  з уст добровольців – воїнів, які з цим агресором  воюють, то (сподіваємось) тимчасове явища. Закінчиться війна з Московією і все стане на свої місця. Добровольці, що прийшли з інших країн та стали на захист України, щоб утримати на наших рубежах  чергове нашестя орди на Європу, повернуться до рідних домівок, до своїх мов, що лунають у Варшаві, Хельсінкі чи Тбілісі, або вийшовши з окопів, засядуть за українську, якщо виберуть своєю другою батьківщиною Україну.

Але чому ж у столиці й в інших великих містах нашої великої держави (виняток - міста Західної України) сьогодні не чути української? Не почуєш її ні в ресторанах, ні кав’ярнях, маршрутках, таксі, на ювілеях, весіллях тощо. Під час футбольних матчів чи боксерських раундів двоє коментаторів: український і російськомовний. Нібито у нас уже прийнятий закон про дві державні мови. Друга “телевізйно державна” – це ж мова окупанта!!! Мова агресора. Прийнятий у Верховній Раді такий закон, в якому офіційно визнано еРеФ – агресор!!! Мені важко уявити аби “інформбюро” (ТАСС) передавало під час ІІ Світової на не окупованій гітлерівцями території інформацію чи репортажі мовою Геббельса. Сьогодні у нас, під час війни між Москвою і Україною, будь-який оператор будь-якого офісу, установи  Києва ( по собі знаю) відповідає спочатку мовою окупанта, а тоді вже (переважно на твоє прохання) переходить на державну, якщо не запитує вас “А какая разніца?”. Враження таке, що окупований перекладає окупанту, чи окупанти пояснюють окупованим як саме потрібно коментувати той чи інший поєдинок, маючи на увазі раунд, матч чи війну у ХХІ сторіччі між Московією і Руссю. “Язик” окупанта і загарбника, як і його пісня, ллються безперервно з радіоприймачів, голубих телеящиків під небом Незалежної. Такого не було  навіть у часи Януковича і узаконення його “регіональних мов” - КаКи.
 І ЦЕ ЗНЕВАЖАЮТЬ МОВУ ГЕРОЇВ “Небесної Сотні” і возносять мову окупанта у дні такої підступної (у стилі вічно брехливого московіта), жорстокої і немилосердної війни Московії проти України. Ту мову, яку великий учений Козак Луганський, він же Володимир Даль назвав «нарєчієм руського язика» у відомому Словнику, який у 1840 році під грифом “Цілком таємно” московська цензура вперше дозволила надрукувати, щоб уже через 20 років зрозуміти, яка ж насправді древніша мова і замінивши назву Словника Володимира Івановича Даля з «Толковый словарь велікорусского наречiя русcкого языка» на «Толковый словарь живого великорусского языка». Тобто сучасною мовою кажучи первісна назва Словника Даля була «Тлумачний словник великоросiйського наріччя руської (тобто першоукраїнської) мови». Може, саме тому, як  смисл  заголовка дійшов до імператора, він і наказав «Видання знищити, екземпляр - в архів»). Дивись резолюцію  над  імперським двоглавим.

Як бачимо, підробляють, фальсифікують не тільки історію Московії, але підправляють, як не дивно, і мову. Чого заради влади не вчиниш? Перепишеш історію - перепишеш і правду. Тому тепер словник великого Даля видається під назвою «Толковый словарь русского языка», тобто московського. Уже про руську мову, тобто українську, про її древність у заголовку Володимира Даля ані слова. Але є ще один документ датований тими ж роками. Це лист самого Козака Луганського до ректора Київського університету  Михайла Максимовича. Перекладу лише кілька речень, щоб читач зрозумів всю післяцензурну правду від Третього жандармського відділення імперії чи  московського КДБ(ФСБ), які раптом стали філологами на сторожі слова! Цитую: ”Думка про древність  в руській (не слов’янській) мові повноголосся не підлягає сумніву. І далі, у цьому ж листі від листопада 1848 року, коли ж іще жив в імперії перший варіант "Словаря Даля” і його не встигла знищити московська цензура, Володимир Даль пише  ректору Київського університету:
”Вы, кажется, первые замѣтили сходство сѣвернаго велрусс нарѣчія или говора съ южнымъ, новгородскаго съ кіевскимъ. Это потому, что на югѣ сидѣли славянѣ, а во—всей Великоруссіи чухны разныхъ помолѣній; затѣмъ Кіевъ сдѣлалъ выселокъ въ Новгородъ — промежутокъ постепенно обрусѣлъ, бѣлоруссы вдвинулись пѣшкомъ до Москвы — обрусѣвшіе стали говорить нѣсколько иначе, а сѣверъ сохранилъ говоръ ближайшій къ южному, колыбели своей.”

 Як бачимо, все стає на свої місця. Видно, звідки і куди, коли і як пішов так званий "велікій язик” і від якої мови. Чому ж наші державні мужі, як імператор Московський Олександр, досі не усвідомили, не зрозуміли елементарного, що мова народу - мова нації - це її фундамент, її історія, її повноцінна державність!
 
Чому ж про це нічого не кажуть, не пишуть, не оголошують наші державні мужі і їхні підручні. Ані по українському радіо, ані по телебаченню, ані під час брифінгів і масових “круглих столів”. Навіть тоді, коли новітня Московія вдається до епохи московського князя Фйодора Міхайловіча, указом якого (1627 рік) і з благословення тодішнього Московського патріарха Філарета (Святого?! – не вбий, не спали!!!) наказано усі книжки українського друку  зібрати і спалити. Так, як сьогодні. У тій же Москві. Там знову нищать українське слово в Українському центрі, в українській бібліотеці. Може, нам наслідувати такий дурнуватий приклад? Чи все-таки українська уроджена інтелігентність до такої ницості не опуститься? Українці ж святі, як пише кримськотатарський журналіст Айдер Муждабаєв, їх нищать, їх принижують, їх убивають, захоплюють їхні території, а вони несуть квіти і листи співчуття до московського посольства. Святий народ! Унікальний за своєю сутністю. А у Московській жорстокій  і брехливій імперії за 400 років нічого ж не змінилося. Ні в  ментальності, ні в поведінці. Але й у нас також, судячи по благородству української душі і квітах під Московським посольством. Нас ніхто ні чому не вчить: ані історія, ані найкривавіші факти в цій історії, ані наші сусіди, як і Сходу, так і з Заходу.
Мабуть, саме тому у нас досі на запитання “Чому?” і “Коли вже?”  -   відповідь одна: піднімати питання про українську мову не на часі...  
   І це на території  держави, що нині героїчно обороняється від споконвічного, агресивного кочівника – Москви ординської, котра без воєн жити не може. Така в неї ментальність! Така запрограмованість у цієї ментальності і в цього народу - всеохопне бажання і програма - завоювати, якщо не весь світ, то хоча б півсвіту. Бо зомбований генно московіт переконаний і впевнений у тому, що всі його сусіди живуть не за його правилами, або хочуть жити, як вони хочуть. Але  не так як те диктує “русскій мір” і, зокрема, церква московського патріархату. Цей найстрашніший і найнебезпечніший ідеологічний філіал Кремля в Україні, який знищує не тільки тіло українця, а й відбирає душу, а з неї і мову. Слово! А слово - це Бог! І саме про це сказав у своєму посланні апостол Павло - до Бога ближчий той, хто звертається до нього рідною мовою!!!
 А в сучасній Україні виявляється і це “не на часі”? А коли ж на часі? Коли? Коли остаточно окупують Україну через церкву, через мову, а потім скажуть, що так історично склалося. Може, час сказати: українці до бою! За свою мову! Отже, за СВОЮ ДЕРЖАВУ!!!

   Ось така, без перебільшення, сьогодні загальна ситуація нібито в оновленій незалежній Україні, яку ще й іронічно називають самостійною. Президент сусідньої держави Путін днями застеріг разом зі своїми ідеологами і зі своєю масованою агентурою в нашій країні, що, вступивши завтра до Європейського Союзу, Україна набуде статусу колонії. Я особисто пану Путіну відповів би так (пам’ятаючи 350-річну історію нашого добровільного Союзу з Москвою):  мені краще жити в колонії Європи, аніж стати знову “союзною республікою” у  Московії. Хоча б тому, що тоді б українцю не світила ані Колима, ані тріскучі сибірські морози, ані “гарячі точки” Чечні, Афганістану, Сирії для гарматного українського м’яса. Та й на інших географічних землях, яких чомусь завжди не вистачає Російській Федерації, щоб її розширити до розміру, якщо вже не Всесвіту, то принаймні однієї окремо взятої планети по імені Земля.
   Один із найактивніших трубадурів московської Федерації, сьогодні “позакласний викладач позакласних уроків” російської мови на українських телеканалах - телеведучий Савік Шустер. Паралельну теленішу заповнив ще один  “педагог русского язика” на українському телебаченні – це Євгеній Кисельов із Москви. Решта коментаторів, телеведучих різних кастінгів, шоу, як правило, ведуть передачі двомовно. Ніби заодно задовольняють і 5-ту колону, яка досі молиться і закликає “русскій мір” Путіна до окупації й інших територій нашої держави. Заклики так і звучать: “Київ- мать городов русскіх”, чому наші московські війська не в Києві, а тільки в Донецьку, Луганську, Криму?!

 Та повернуся до телеведучих з чужих країв. Коли я слухаю цих “незамінними телевізійних геніїв”, у мене особисто складається враження, що їхня основна мета – не українізувати, а зросійщувати не тільки держслужбовців, бізнесменів, а й усіх громадян України, а й постколоніальну й без того безпринципну інтелігенцію. До таких найяскравіших безпринципних рабів слід віднести екс-спікера Верховної Ради В. Литвина, політологів Костя Бондаренка, Володимира Фесенка, його тезку академіка Семиноженка та  десятки іншх блюдолизів. Слухаючи цих запобігливих, Шустеру й Кисельову нема потреба й вивчати державну мову, коли, він бачить і чує, що без неї у такій унікальній державі як Україна, можна легко обійтися і гроші заробляти навіть на мові окупанта.
Отакі білі раби, безпринципали, стецькомислителі, на яких московське слово діє як команда “Фас” і які готові будь – якої миті підхопити підбиту качку з води і подати на стіл Шустера чи Кисельова, не скидаючи штанів. Це вже не страшно, що вони часто на московське слово  відповідають з поліським чи полтавським акцентом. Головне засвітитися- що я вірнопідданий сусідньої держави. Мені не треба  кричати “Руки вгору” Чи “Хенде хох”” я сам здамся. Добровільно. Бідний Шустер і Кисельов. Як вони сприймають цей колоніальний феномен! Мабуть, думають (у душі) так я мову їхньої ніколи не вивчу. Та в ній і потреби нема, коли академіки мене обслуговують на мові сусідньої адреси: чи то з переляку перед агресором, чи то так уже їх багатовікове рабство привчило - пристосуватися, щоб вижити в цьому складному світі. Бідний Шустер. Позбавили його поліглотсвтва. А міг би вивчити за десять років при своєму таланті і ще одну мову. Так раби і холуї позбавляють його такої можливості. Кисельова також.

  Як на мій погляд, кожний державний діяч, як і український академік, український політолог, мав би почуватися на українському радіо чи телебаченні як господар у своєму домі. Та ні. Більшість таких “господарів” з-під підтяжок вискакують, щоб прислужитися невідомо кому. У них це вже все рефлекторно. Мовляв - ”Якою ізволите разгаварівать?”. І тут холуй (лала) аж згинається, щоб прислужитися заїжджому до столиці невідомо з яких країв. Гнучкошиєнки, за висловом Олеся Гончара безсмертні в Україні. Гнучкошиєнки виправдовують своє рабське колінопреклоніння просто: етика, мовляв, зобов’язує. Цікаво чи зобов’язала б того чи іншого академіка, держслужбовця, політолога етика, як би “педагог Шустер” заговорив з ними не московською, а, скажімо, англійською, італійською, литовською чи французькою? Чи така етика стосується тільки “велікого язика”? І ще одне, а чи така ж етика не зобов’язує самих “московських педагогів” вивчити  в Україні українську і вже відточувати свій талант на мові сорокамільйонного народу. Виявляється, у них такої необхідності нема. Пояснюють вони це компліментарно: мовляв, українці такий талановитий народ, що легко  розмовляє як однією, так і другою мовою, не відчуваючи навіть різниці.
 Я думаю. Аби  з такого “мислителя” упродовж його життя вибивали ту мову маузером, голодомором, чи Колимою, то він би й не так заговорив.
    Та це незнайоме тим, які приїхали в Україну заробляти гроші і водночас зневажати її народ, не вивчаючи принципово мову цього народу. Я, наприклад, так і тисячі, як не мільйони, людей в усьому світі, їдучи в туристичні мандрівки, беру з собою розмовник, щоб хоч на побутовому рівні знати мову тієї чи іншої держави, і тим самим пошанувати той народ, його мову, до якого ти хай і тимчасово, але приїхав у гості. Чому ж для українців у цьому питанні виняток? Чому така зневага й неповага в нашому домі? Звичайно, у першу чергу в цьому винуваті ми самі. Наша рабська постколоніальна безпринципність. Свідчення нації, яка стільки разів втрачала свою державність, починаючи з Київської Русі.

 Може, саме тому з таким презирством (іншого, інтелігентнішого слова я не можу підібрати) ставляться ці “гості” до нашого народу, поміж якого живуть  десятки років. Живуть у статусі дикуна, гостя чи окупанта, якщо йти за формулюванням світових класиків. Скажімо, російського письменника  Костянтина Паустовського, який сказав, що людина, котра живе серед корінного народу і не вивчає його мови - дикун. Ідеолог соціалізму – комунізму Карл Маркс сформулював таку ситуацію трішки по-іншому: "Людина, котра не володіє мовою народу, на землі якого живе, є або гість, або окупант, або раб цього окупанта!".
 Для  Московської імперії мова завжди була  “святе із святих”. Усі захопленні землі з тубільним населенням русифікувалося під вічним московським гаслом “єдіной і нєдєлімой”. Це гасло проходило у Московії крізь постординські віки як основа державності імперії Зла. Московіти, перейнявши від ординців любов до “царя і отєчества”, проповідували єдину московську мову на всіх захопленим ними правдами і неправдами землях. Передостанній постулат Кремля уже в Червоній імперії – “єдиний совєтський народ” у московській мовній обгортці. Після часткового розпаду імперії через церкву Московського патріархату ідеологія Кремля вилилась у так званий “русскій мір”. Тепер він уже принесений в Україну не на багнетах Муравйова, а на “градах”, “тюльпанах” і “ураганах”. Але найстрашніше - на ненависті до всього українського. За українське слово, за український древній герб київського князя Володимира – Тризуб, в окупованому Донбасі московські окупанти розстрілювали, розпорювали животи, топили живими в річках, (згадаймо хоча б у вдячній своїй  пам’яті на вічність студента Юрія Поправка, Юрій Дяковського і депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, життєвий шлях яких закінчився в річці Торець біля Слов'янська), або в кращому випадку відрізали шеврони з української форми і змушували привселюдно з’їсти. Такого варварства не застосовували з полоненими навіть гітлерівці.

Коментарі тут зайві. Так може й ми, українці, врешті-решт, задумаємося і скажемо про основу державності – це нашу мову. І не тільки напередодні 9 листопада - у День рідної мови, а завжди і повсюдно! Якщо ж ми не здатні про неї говорити щодня і  своєю мовою, у своїй державі і своєму народові, то чого ж ми варті?!

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
спеціально для порталу “Воля народу”

Коментарі