Тарас Шевченко - новатор, який надихає модерних українців, - Юрій Макаров

Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря", А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене.
Т. Шевченко
Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
Всього лише сорок сім.
І. Драч
Домодерні стереотипи в сприйнятті національного героя і символу гальмують українців. От побачимо: знову на Шевченкові дні буде калина, лелеки, тужні пісні й Пророк із сумними очима в смушковій шапці. Знову.
Ми потрапили в пастку проміжного часу, коли те, що для меншості вже встигло стати банальністю, загальним місцем, для більшості все ще залишається відкриттям і потрясінням основ або просто геть незнаною територією. Ідеться про репрезентацію безумовно символічної постаті Тараса Григоровича в колективній свідомості українців.
Тобто нас усіх без винятку: україномовних і російськомовних, містян і селян, освічених і не надто, заможних і не дуже, із Заходу й зі Сходу. Оскільки саме Кобзар залишається й залишатиметься маркером української ідентичності. Як Шекспір для всіх англійців — навіть тих, які жодного разу не брали до рук його книг і не бачили жодної вистави. Тому наше знання й особливо уявлення про поета має значення принципове: яким ми сприймаємо його, такими сприймаємо себе й своє майбутнє.
"Тарасові музи", Василь Живогляд
Якраз із цим досі біда. У себе на Першому каналі я буквально днями попросив колегу-режисерку склеїти коротенький ролик-заставку до 9 березня. Відразу маю зазначити, що дівчина молода, але досвідчена й зі смаком. І раптом бачу: по краях кадру візерунок вишиванки, а посередині другою експозицією під автопортретами, картинами та малюнками Т.Г. — правильно: калина, лелеки, пшениця, хати з музею в Пирогові. Я питаю її жартома: «А де бандура?» Вона розгублено: «Не могла знайти в кадротеці». Я нічого не маю проти рушника, вареників і навіть шаровар (на відміну від багатьох, чому — можу при нагоді пояснити), я тільки не хочу, щоби цими реперними точками обмежувався український проект.
Аби цього уникнути, доведеться повернутися до реального героя, якого перетворили на предмет квазі-релігійного шанування, причому перетворили з найкращих міркувань. А постать, як тепер кажуть, багатовимірна.
З одного боку — невдаха: жив мало, половина життя в рабстві, причому буквальному, ще 10 років безправної та беззмістовної служби солдатом колоніальної армії, статків не заробив, сім'ї не завів, не мав навіть власного кута.
З другого — митець, який зумів реалізуватися повною мірою в усьому, за що брався, безперечний суспільний авторитет, лідер думок, культурний герой, зрештою академік — навряд чи це підпадає під поняття «лузер».
Цікаво й те, як трансформувався в колективній пам'яті образ спершу начитаного, світського, чарівного молодого чоловіка, завсідника салонів, улюбленця аристократів, інтелектуалів і жінок (перепрошую за неполіткоректність, але йдеться про ХІХ століття), а потім, після перерви, шанованого художника та літератора, законодавця моди (й не лише інтелектуальної!), хедлайнера, який збирав повні зали. Це всього лише зовнішній бік справи, але ж для нащадків подеколи важить саме це.
Проте значно важливіше, що Шевченко як творча одиниця був принциповим новатором, і те, що наступні покоління інтерпретують його як носія архаїчного стилю й тематики, слід визнати найбільшим непорозумінням і несправедливістю стосовно нього.
Ані за віком, ані за свідомістю Тарас Григорович не був сільським дідуганом, він новатор — чуєте? — но-ва-тор!
А його творчі практики визначили наперед на століття періодичні вибухи авангарду в Україні в різних галузях — літературі, музиці, візуальних мистецтвах — усупереч, здавалося б, об'єктивним умовам (культурний терор і провінційний застій). У цьому сенсі появою Малевича, Тичини й Сильвестрова щоразу ніби «нізвідки» ми завдячуємо йому.
"Тарас Шевченко з героями своїх творів", Попов М.Т.
Тож винний у непорозумінні не Тарас Григорович, а ті, хто побудував його культ за законами фольклорної міфології, не розуміючи й не прагнучи розуміти об'єкт до кінця.
Почасти це було неминуче: сам селянський син, який оспівував село з вишневим садочком і, безумовно, розумів його, як ніхто інший.
Водночас реципієнти шевченкових текстів вочевидь теж або належали до цього села, або з нього походили, або так чи так до нього тяжіли — іншого простору українській культурі в імперії не залишали.
Але ці люди не розуміли й не мали наміру враховувати культурний контекст, у якому Шевченко існував і творив. А цей його контекст був водночас українським і європейським.
Український — це рештки барокової традиції, яка саме на селі затрималася найдовше і ззовні вже не ідентифікувалася як така.
Європейський — це романтизм, до якого він долучився через коло спілкування (Брюллов, Жуковський) і коло читання (практично все, що було на той час перекладено російською й частково французькою).
Намагання зрозуміти Шевченка поза романтизмом недоладні й нісенітні. А романтизм — це не лише Гайне, Байрон, Гюґо, Міцкевич, Скотт, це ще й брати Ґрімм, тобто пильна увага до народного коріння, це «весна народів» і національні проекти в Європі.

Тут, власне, й ховається основний внутрішній конфлікт нашої постколоніальної кесонної хвороби: україноцентричність не означає ізоляцію (в ідеалі — з точністю до навпаки), між тим саме в цьому вигляді вона існує для суттєвої частини тих, хто її сповідує. Нічого дивного: донедавна носії української ідентичності перебували на периферії суспільства або в спеціально облаштованих гетто, вони ще менше були включені в світовий інтелектуальний обмін, ніж решта соціуму, який і без того утримувався за залізною завісою, і так тривало століттями. Це породило специфічну психологію монополії окремої свідомої (без іронії), патріотичної (тим більше) верстви на культурний спадок, а також ревнощі стосовно тих, хто робив спроби подолати ментальну автаркію.
Я не схильний над міру таврувати патріархальних провінціалів: зрештою, якби не вони з їхніми недосконалими смаками, але впертою вірністю батьківським заповітам, сьогодні б не було ані глобалізованих професорів, ані просунутих хіпстерів, ані відв'язних студентів, які освоюють світ в українській системі координат. Але зашкарублість залишається зашкарублістю.
Саме цим можна пояснити невротичну реакцію на втручання в «їхню» царину шукачів альтернативного ракурсу. Згадаймо кпини та інвективи на адресу Григорія Грабовича або Оксани Забужко, які першими наважилися піддати деконструкції «наше все» і в такий спосіб вивести його зі сфери сакрального.
А доки всі ці суперечки йдуть по черговому, бозна якому колу, але всередині анґажованої тусовки (будьмо відверті, досить вузької), для широкого загалу Шевченко залишається тим, ким був упродовж останніх 150 років: набурмосеним старцем-Мойсеєм — художньою маскою, авторським шедевром, який він сам сконструював безмежно талановито й цілком свідомо. Так, так: образ Кобзаря — сам по собі художній твір, емблематичний і самодостатній. Навряд чи це здатні в ньому прочитати ті, хто досі вішає портрет у рушнику в шкільному класі або кабінеті глави райдержадміністрації, для них Шевченко — саме нерукотворна ікона з її цілком ритуальним, церковним функціоналом, том «Кобзаря» — субститут Святого письма, а періодичне публічне читання вголос текстів з нього — аналог літургії.
Тимчасом нова генерація (точніше, відносно невеликий, але активний її прошарок), яка вивчила іноземні мови, прочитала стоси корисних книжок і поїздила світом, уже не задовольняється згаданим функціоналом і прагне його переосмислити. Звідси різноманітні поп-артівські спроби осучаснити Пророка, ввести його в оточення реалій і навантажити актуальними атрибутами. Наразі спроби, треба сказати, часами ризиковані, первісний об'єкт витримує без особливих проблем.
Так з'явився Шевченко в образі рокера, героя коміксів, кола батьки Махна з шаблею в руці, хіпстера зі смартфоном, який робить селфі, й слоґани: «Шевченко проRock», «Шева живий!».

Ну й нарешті зовсім свіжі роботи: Шевченко з ручним кулеметом, Шевченко в однострої, в тактичних окулярах, у бронежилеті — це все без жодних слідів кітчу. Слоґани теж змінилися: «Шевченко мобілізує». Найбільше вражає, що саме так воно й є, це не перебільшення.
Заради справедливості слід згадати, що це не перша спроба в нашій культурі актуалізації/десакралізації Тараса Григоровича та його символічного образу. Попередня відбулася років дев'яносто тому, коли "відродженці" спершу палили «Кобзаря», а потім його реабілітовували. У будь-якому разі то було надзвичайно продуктивно, шкода лише, що ми так і не дізнаємося закінчення сценарію, перерваного вурдалаками з КПРС та НКВС.
Але сьогоднішня ревізія нашого спільного символу принципово інакша. Україна має незалежність — можна сперечатися, наскільки досконала ця омріяна держава, але вона є.
Україна має суб'єктність — вона не провінція і не колонія, в неї є цілісність, і носії української ідентичності вже не складають маргінальну меншість. Україна має еліти — далекі від ідеалу, але достатньо потужні, щоби працювати зі змістами спільного значення. Україна має силу опору, і за всіх ганебних компромісів останнього часу вона навряд чи піде під чийсь протекторат, особливо добре знайомої імперії.
Це не чиясь вигадка, не штучний конструкт, просто так влаштована культура: вона бере успадковані наявні смисли й намагається інтерпретувати їх згідно з поточними завданнями. А порядок денний не є таємницею: крім перемоги у війні з агресором і ліквідації залишків колоніальної, себто рабської свідомості, крім повернення суверенітету, узурпованого можновладцями-опортуністами та пройдисвітами, потрібен розворот країни в бік сучасних технологій відтворення людського потенціалу, виробництва ідей, нових продуктів і послуг. Ті, кого ми беремо за взірець, визначають успішність або неуспішність зусиль.
Тарас Григорович Шевченко — неслухняний, незручний, часами епатажний, дорослий, незалежний, креативний, артистичний, справедливий, запальний, мудрий, освічений, безстрашний, шляхетний, вразливий, емпатичний, гордий, безбаштовий...
Хіба не здатен він надихати модерних українців? Просто самим фактом існування в нашій свідомості?

У проекті були використані такі картини і ілюстрації:
Андрія Єрмоленка
Шевченко рок-зірка і Шевченко байкер із серії "Шевченкініана".
Василя Живогляда
"Тарасові музи"
Юрія Шаповала
"Вибір життєвого шляху"
"Григорович проти"
"Мобілізація Григоровича"
"Все чудово"
"Вождь українського народу"
"Як пас, так і пасу. В очікуванні змін"
"Селфі"
"Ікона стилю"
Миколи Попова
"Тарас Шевченко з героями своїх творів"
Марка Каплана
"Шевченко у майстерні"
Арт-клубу "Clan-P"
"Тарас Шевченко молодий"
Інф.: zn.ua
Коментарі