Українець обирає емоціями, а не головою
Але при згуртованості ентузіастів у єдиній команді цьому можна дати раду, - Віктор Мороз, політичний оглядач.
Проблема України не тільки в нинішніх національних лідерах, які не стали і вже не стануть моральними авторитетами. Ми ще й маємо системну проблему з виборцем, головна вада якого в тім, що він не вміє обирати. Експерти жартують, що українець обирає серцем, тобто емоціями, а не головою. Є всі підстави підозрювати, що українець не знає, чим саме має керуватися при виборі посадових осіб. Тому ним легко маніпулює телевізор. І цьому важко дати раду. Але можна. При сьогоднішньому поширенню й впливу соціальних мереж. Потрібна лише згуртованість ентузіастів у єдиній команді. І розумний, яскравий, сильний, вольовий із абсолютно бездоганною репутацією лідер.

Отож, ми маємо нині трохи часу, щоб повернутися до наших внутрішніх проблем і під загрозою початку нового виборчого циклу до керівних органів країни спробувати зрозуміти, чому нас хтось має захищати? В чому причини безпорадності й неефективного державного управління в одній із ресурсно найбагатших країн світу? Настільки неефективного, що ми самі не здатні впоратися з нашими економічними проблемами й постійно потребуємо міжнародної фінансової допомоги. Й уже зовсім не здатні на відсіч нашим ворогам.

Останні соціологічні дослідження цього року підтверджують регулярну послідовність: на екваторі виконання своїх обов’язків лідер країни починає фатально втрачати свою популярність і рейтинг. Вже нині Зеленського практично наздогнав конкурент і їхні президентські рейтинги в межах соціологічної похибки. І вже більше 60% електорату впевнені, що нинішній президент не повинен балотуватися на наступний термін. Отже, шукаємо зміну лідеру, чи чекаємо чуда від чинного глави держави?

Україна славна на пострадянському просторі вже тим, що регулярно змінює свого лідера. Останні три президенти взагалі ледь добули (недобули) своїх перших і єдиних каденцій, втративши перед цим фактично весь свій авторитет і, відповідно, рейтинг. Нині Володимир Зеленський хоч і вичавлює з допомогою соціальних мереж і сучасних технологій впливу на електорат максимум можливого, але соціологи свідчать про невблаганну українську тенденцію. Причина в даному випадку, як і в попередніх, – невиконання своїх передвиборчих обіцянок, некомпетентність, системні кадрові провали, зарозумілість та ігнорування думки моральних авторитетів і громадянського суспільства.

Найцікавіше, що більшість із цих вад аналітики ставили на карб і попередньому главі держави Петру Порошенку, довіра до якого під час виборів 2014 року була настільки високою, що він зумів перемогти своїх конкурентів ще в першому турі – унікальний для краю приклад. Що не завадило йому за кілька років з дивовижною безтурботністю розтринькати народну довіру.

То невже болючі провали попередників нічого не вчать їхніх наступників? Це сакраментальне запитання не має відповіді. Як і те, чому народ обирає своїми лідерами не моральних авторитетів, які своєю відданістю справі державотворення, демократичним цінностям, особистою чесністю й порядністю здобули право на довіру? І чому вперто обирає відомих людей, котрі зробили собі ім’я і статки далеко не в бездоганний спосіб?

Ви можете, читачу, згадати, які конкретні факти, відомі чесноти чи переконливий державний чи громадський досвід так на вас особисто вплинули, що ви безоглядно проголосували саме за Петра Олексійовича в 2014 році? Гадаю, що вам буде важко це зробити. Переважна більшість згадає той знаменитий кадр, розтиражований у мільйонах екземплярів, коли пан Петро видерся на бульдозер і своїми широкими грудьми закрив амбразуру президентського палацу, який хотів штурмувати революційний натовп. Боюся, що це все. Ну і згадаємо обіцянки, якими щедро розкидався Петро Олексійович, зокрема, закінчити заворушення на Донбасі за два тижні і стабілізувати гривню на рівні один до десяти (в т ой час, коли долар вже коштував 30 гривень). А вся державна діяльність пана Порошенка на посту секретаря Радбезу, міністра закордонних справ, міністра економіки абсолютно нічим значним не відрізнялася (успіхи «Рошену» не мають ніякого відношення до державних справ). То хто нам лікар? На якій підставі ми чекаємо від своїх обранців абсолютної чесності, порядності й справедливості в розподілі державних ресурсів, коли вони ними не володіли?

А, може, й не чекаємо саме цього, а хочемо, щоб кожному була надана можливість… ні, не красти (фе, як грубо!), а заробляти швидко і не в найважчий спосіб? Після чого державна казна недораховується половину свого прибутку, який мав би піти на соціальну сферу – освіту, охорону здоров’я, культуру.

Причина цього ніби й відома: це не вина, а біда українців – перманентна недовіра народу до влади. І це спричинило не тільки безуспішне соціалістичне будівництво. Вся історія Російської імперії, куди останні 300 років входила й Україна, це – класична ілюстрація відчуження людини не тільки від власності, засобів виробництва, справедливого розподілу, а й від прийняття рішень. Народ ніколи в імперії не був суб’єктом влади.

Очевидно, саме звідти феномен аморальної більшості (термін введений в громадську дискусію професором, доктором соціології Євгеном Головахою). Тоді й постає сакраментальне запитання: а чи може аморальна більшість привести до влади морального авторитета?! Тим більше в Україні, де почуття національної відповідальності здавна чомусь ніколи не було закорінене. Релігійної, сімейної, громадської відповідальності – так. Але судячи з того, що необхідність створення національної держави була сформульована лише в середині 19-го століття, то й не було потреби виховання національної відповідальності.

Гаразд, зайвий раз повторюю загальновідомі речі, щоб поставити перед собою і, можливо, читачем запитання: як із цим боротися? Чи можна через 30 років безперервних пошуків, сподіватися, що зараз уже оберемо президента з глибоким почуттям національної відповідальності, який має стати моральним лідером нації? І який переможе не завдяки грошам якихось чергових олігархів і їхньої медійної підтримки, а завдяки своїй яскравій, зрозумілій і радикальній програмі перезавантаження країни на основі тотальної деолігархізації, програмі, яку підтримає основна маса народу. Для президента цього буде достатньо, щоб сформувати відповідну коаліцію в парламенті (якщо буде важко, то народ йому допоможе) і разом із парламентом сформувати ефективну виконавчу владу.

Так, Україні не поталанило отримати на старті незалежності не тільки Лі Кван Ю, Гавела, Аденауера, Де Голя, а й Саакашвілі. Загострене почуття національної відповідальності, сконцентроване в ідеологію націоналізму, ніколи не було притаманне землеробським цивілізаціям. Ні Шумерсько-Акадській, ні Вавілонській, ні протоукраїнській – головним землеробським цивілізаціям, звідки й почався розвиток світу. Саме тому вони вчасно не збудували власні держави й стали донорами примітивних, але організованих і войовничих сусідів.

Отож, традиційно під час наступних виборів обиратимемо собі лідера нації за принципом меншого зла. При цьому заспокоюючи себе, що це зло з часом буде зменшуватися й перетвориться у велике добро. І треба тільки знову повірити, що Порошенко, який на відміну від Зеленського має добру освітню й менеджерську підготовку, врахував всі свої провали й зробив висновки з усіх своїх недоліків. І проголосувати знову за нього. І більшість наших проблем враз розв’яжуться…

Ви вірите в метаморфозу пана Петра? Я не зовсім. Тобто, зовсім ні. Ну, який із олігарха антиолігарх?! Та він, до речі, досі не усвідомив свої помилки і не покаявся за них. Більше того, я впевнений, що ні Зеленський, ні Порошенко, ні Тимошенко, Бойко, Смешко, Тягнибок не підходять нині для ролі лідера нації. При тому, що вони всі, треба думати, бажають країні лише добра. Але бажати країні добра і зробити їй добро – це різні речі. Петро Порошенко мав таку можливість, але він нею дуже слабко скористався. Не кращі результати і у Володимира Зеленського. Хоч і перший, і другий мали більшість у парламенті й могли давно вже завершити реформи в судовій гілці влади, навести чіткий порядок у податковій системі, розставити на ключові посади людей не за принципом особистої відданості, а за фаховими якостями. І ще багато потрібних речей. Але вони не зробили цього. І не зроблять.

Але проблема України не тільки в нинішніх національних лідерах, які не стали і вже не стануть моральними авторитетами. Ми ще й маємо системну проблему з виборцем, головна вада якого в тім, що він не вміє обирати. Експерти жартують, що українець обирає серцем, тобто емоціями, а не головою. Є всі підстави підозрювати, що українець не знає, чим саме має керуватися при виборі посадових осіб. Тому ним легко маніпулює телевізор. І цьому важко дати раду. Але можна. При сьогоднішньому поширенню й впливу соціальних мереж. Потрібна лише згуртованість ентузіастів у єдиній команді. І розумний, яскравий, сильний, вольовий із абсолютно бездоганною репутацією лідер. Невже в Україні немає такої людини? Ви гадаєте є? То чому ж він досі на себе не заявив?

Віктор Мороз, політичний аналітик
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh