ЯКБИ Я СТАВ ПРЕЗИДЕНТОМ! - Олег Чорногуз, письменник, публіцист, громадський діяч
(фейлетон)
Якби я став президентом, я перш за все нашив би собі багато президентських папах. А ще костюмів і президентських пальт. Одне слово, нашив би такого одягу, який би відповідав мені і моєму дзеркалу, незалежно від погоди і дня. Я годинами милувався б собою перед тими дзеркалами і дивився б на себе з усіх боків. Кожна моя папаха, чи мій мундир, чи мої, скажімо, штани, які мені раптом чимось не сподобалися, я поміняв би негайно на інші.
 Якби мені довелося думати про свою армію, я спершу думав про свої і армійські брюки. Чи вони точно лежать на мені і чи так випрасувані, як це показує дзеркало. Бо всім відомо:  генерали, а тим більше верховні головнокомандуючі носять завжди гарну форму, яка не тільки бездоганно прилягала б до мого тіла, а йшла б мені до лиця. А у солдат мали бути  пом’яті і брудні штани: чи то в глині, чи то в чорноземі, залежно від місця розташування їхніх оборонних позицій. А ще я мріяв би, якби я став президентом, щоб солдати мої були босі й голодні, і я міг їм сказати перед усім народом: ”Я гордий і щасливий, що являюсь Верховним головнокомандуючим таких збройних сил, які навіть голодні по 5 діб підряд не втрачають бойового духу”.

  Я б вечорами дивився на свою нову форму і думав, що по моїх штанах, як і по солдатських, правильно судить народ. І я так само народу сказав би: судять по одягу, а висновки роблять після моїх заяв і звернень.
 Щоб бути у такій президентській формі, я б накупив ще багато дзеркал і поставив би їх у кожному кабінеті, у вітальні і спальні. Якби я ста в президентом, то я заглядав би у кожне  президентське дзеркало у повний мій зріст, щоб і я міг бачити не тільки штани, а й черевики. Особливу увагу я, як уже казав, звертав би на шнурки. Шнурки часто про тебе говорять більше, аніж ти сам. Якщо вони розв’язані, то й ти не в повній, скажімо, формі. А якщо вони в самий раз, то ти сміливо можеш виступати не тільки з трибуни, але й з трави висотою у підошву президентських черевиків.

  Якби я став президентом і мені хтось дорікнув, що я частіше стою перед дзеркалом, аніж перед солдатами на передовій, то я б їм відповів, що одяг президента - це лице держави. Бо по моїх штанях судить усякий, хто хоч трохи розуміється в одязі. Наприклад, жінки. Але мої штани, на відміну від жіночої спідниці,  мали б зовсім інше навантаження і смисл: президентські штани - це чоловічий атрибут і в ньому не може бути ніякого ґанджу, вади чи дефекту. Я сказав би так: якщо на тобі лежать штани, як на молодому, то
 можна сміливо сказати, що ти як генерал у штанях. Бо всім відомо і мені також, що найкраще форма лежить на генералові. Особливо на тих, котрі перед цим як виходити до своїх солдат, не валялися в окопах. Мене це дратувало б. Тому я так слідкував би за своєю формою. Я  завжди пам’ятав би, що я президент. А хто це забував би, то я в кожному своєму виступі нагадував би привселюдно. Я президент, і цим усе сказано. І саме тому у президента має бути все до ладу: від папахи до шнурків на черевиках, якщо ти тільки не в чоботях.

    Якби я став президентом, я ніколи б не заїкався. Я б весь час тренувався в ораторстві, як юний Цезар. Я чітко б і постійно говорив, жирно підкреслюючи: ”Я, як президент”, а далі за текстом, або тим, що мені в ту хвилину влізло б у голову. Я нізащо не відповідав би ні за одне слово конкретне своє слово. Бо саме для того я президент. Для цього є чиновники, урядовці, армія челяді, сама армія і тил. Всі вони і мали б знати, як статут, свої функціональні обов’язки, щоб я не забивав ще й цим свою президентську голову. Якби я став президентом, то я слідкував би тільки за своїм лицем. Державним лицем. Бо саме по цьому обличчю судять про державу. Який президент, така й держава. Я цим особливо дорожив би і весь час дружно усім би посміхався. Навіть своєму ворогу чи своїм ворогам. Якби я став президентом, я мав би все: окрім президентської папахи, кокарди, штанів з лампасами генерала і трусів, ще й армію, штаб тієї армії і навіть добровольців, як додаток до тієї армії.

    Якщо б не дай Боже, звичайно, розпочалася б війна, і я раптом став верховним головнокомандувачем, до цього не бравши в руки навіть пістолета (виняток – дитяча іграшка в ранньому дитинстві) і на фронті почали б гинути мої солдати (ну, звісно, й офіцери) я своєму б народові казав би по всіх телеканалах республіки:
- Не сійте паніки і не спекулюйте на загиблих. Це вам не шоколад, і вам паніка прибутків не принесе. Слухайте тільки мене і більше нікого. Я ваш президент. Підкреслюю - я ваш президент, і цим багато чого сказано.
    Якби я став президентом, я б їм одразу нагадав, що, до речі, вами обраний і тому хоча б перший рік моєї каденції ви не маєте права мене критикувати. Бо я президент і сам знаю, що роблю. А раз ви мене обрали, тому всі претензії до... себе. Проста істина гласить - народ завжди мудрий. Отже, він дурня не обере. Така і моя аксіома. Тому я кажу, цитуючи класика, що ніде ніколи так не брешуть, як під час війни. Тому ви не слухайте ті побрехеньки і менше читайте телевізор. Вибачте: фейки в Інтернеті. Ви слухайте, що я заявляю вам у своїх до вас зверненнях і виступах.

 Якби я став президентом і в моїй країні, наприклад, завелися, як таргани у ванній кімнаті, терористи, я б своєму народу сказав: з тарганами я покінчив за одну ніч і один день, а з терористами покінчу через два дні. Потім я повідомив би свій народ (також через два дні), що я з терористами вже покінчив. Їх уже нема. Про це навіть наш ворог говорить. І я б ще дипломатично до цих слів додав: я не буду нашого ворога називати своїм іменем. Він сам знає, як його звати. Для чого лишній раз йому про це нагадувати і дратувати. Тоді б додав, звісно, звертаючись до свого народу. Я сказав би так, якби я став президентом:
- Народе мій, ми з терористами-тарганами успішно покінчили за два дні. Тепер на нашій території несподівано замість терористів з’явилися сепаратисти. Я вам обіцяв... Ви пам’ятаєте мої слова, що з терористами покінчу за 2 дні, і я слова дотримався. Мене в чомусь протилежному сьогодні ніхто не дорікне. Тепер я вам обіцяю, що я так само легко покінчу з проклятими сепаратистами через два тижні. Це я сказав і ви, сподіваюся,  мої слова не забудете.

   Якби я став президентом, то я б через два тижні офіційно повідомив народ про  наступне:
- Дорогий мій народе! Друзі і брати мої, і з своїми сестрами і зі своїми бабусями і зі своїми дідусями. Я вам обіцяв через два тижні покінчити з сепаратистами. Я вже з ними покінчив. Але будьмо реалістами. Такі в нас сусіди, і ми від них нікуди не дінемося, бо вони дуже плодовиті, як їхні сусіди - китайці. Тепер на місці сепаратистів несподівано з’явилися якісь самозванці-республіканці. З’явилися, як гриби після дощу у лісі нашого північного сусіда. І з цими республіканцями... це я вам кажу, ваш президент, ми також покінчимо через три тижні. Я вам даю слово. Я тих республіканців знищу, як і тих терористів, сепаратистів разом узятих. Дайте мені тільки цих три тижні і не панікуйте. Паніка - це не наша національна риса і це не наш національний дух. Ми вічні оптимісти і романтики. Ми сильні і непереможні. Це я вам кажу, і ви мене слухайте.    

Якби я став президентом, то я сказав би своєму народу ще й таке. Що я дуже часто і багато читаю різних зведень і повідомлень з фронтів і окопів. Читаю, на відміну від тих генералів і начальників генерального штабу, які часто нічого не читають. Хоча вони мене постійно запевняють, що регулярно читають мої укази і чекають чергової зірочки на своїх погонах. Якби я став президентом, я в такому випадку їм би сказав: треба читати ще більше. Зокрема, окрім мене і класиків. Бо аби ви читали класиків, то знали б, що в мирний час сини ховають своїх батьків, а у воєнний батьки - синів. І я вам, як президент ваш, скажу так: це закономірно і нічого тут обурюватися. Так робиться в усьому цивілізованому світі. Виняток тільки у андрофагів. Таке я вичитав. Там вбитих не ховають і за ними не плачуть й не побиваються, як ми, і перед мертвими не стають на коліна. Там їх з’їдають. Так це було у Московії ще за “батька історії” Геродота. Саме там, у тих болотах і хащах (це я вам кажу, ваш президент) жили андрофаги, тобто самоїди чи по-інтелігентному канібали. Ці канібальські звички - з’їдати своїх сусідів (я вчора сів за історію, і я це прочитав) виробилися у них у ранньому віці і збереглися у генах до сьогоднішнього дня. Це я вам кажу, ваш президент.

 А ще я вичитав, як ваш президент, що андрофаги і їхні вожді усіх переможених  з’їдали навіть не підсмажуючи на вогні. Бо вогню, тоді, як тепер, у них не було. Поранених андрофаги з’їдали живцем. Найкращі шматки м’яса, по-сьогоднішньому - філе, подавали своєму вождю у свіжому вигляді. Інколи вони вождю приносили недобите дитинча противника і він випивав кров, щоб зберегти собі молодість і енергію. М’ясо віддавав солдатам. Такий у їхнього вождя був звичай. Він любив пити кров із усіх своїх сусідів. Це збереглося у душі і плоті й до сьогоднішнього дня. У їхніх генах і досі нічого з цього канібальського не вивітрилося, по-науковому кажучи – не еволюціонувало.
 Якби я став президентом, я б завжди нагадував усім, що я мирна людина. Я президент і я за мир. Я не їм убитих і приглушених сучасною військовою технікою навіть дітей. Це я вам кажу як президент!

  Якби я став президентом, я ще сказав би таке: не ви, не він, не вони, а тільки я можу таке  заявити на весь світ: якщо вони, печерні і болотяні андрофаги, і якщо вони ще раз ударять по нас збоку чи з тилу, то я звернуся до європейської спільноти і я тій спільноті скажу: андрофаги порушують мир, який я їм обіцяв. Але вони миру не хочуть. Миру хочу я. Бо я щось читаю і знаю, що у війні перемагають не ті генерали, що носять гарну форму, а ті, що поношену. Я виняток. Я президент і я верховний головнокомандувач. Тому ви на мою форму маєте, звісно, звертати увагу і, не спускаючи очей з моєї форми, слухати, що я вам кажу. А я вам кажу таке: найголовніше у війні – це оцінити противника. У нашого противника – найсильніша армія в світі, і тому нічого дивуватися, що ми інколи дружньо (звичайно, за моєю вказівкою) відступаємо навіть з тих місць, де за місяць тому було відомо, що вони нас незабаром оточать. Своєю найсильнішою армією. Це кажу я і це скаже кожний із наших воїнів. І я це підтверджую вже сьогодні. Це підтвердив би  і мертвий, аби він раптом ожив. Тому я кажу: ми не маємо сьогодні аніякого права, як стратеги, як я верховний головнокомандувач, як мої генерали, незалежно яка у них форма і як вона на них лежить, народ заспокоїти і йому, народу, дружньо сказати так, як я це завжди переконливо кажу: ми сильніші. Не тільки парадною формою, а й змістом у тій формі: і за своїм духом, і за своїм тілом. І ви мені вірте. Бо це я сказав. Ваш президент, на пост якого не я сам себе висунув, а ви мене висунули і ви мене вибрали, і від себе ще скромно додам - і не помилилися. Бо кращого президента (не тільки за формою), але й за словом, яке я завжди дотримую, у вас ще не було.
Тому любіть мене, поважайте мене і беріть з мене приклад. Я ніколи не падаю духом. Я завжди вірив і вірю у нашу перемогу. От і сьогодні я моєму війську, моїм доблесним воїнам наказав: виходити з оточення дружно (такий мій погляд як полководця), організовано і по черговому моєму плану. Мені закидають, що або я щось не так роблю, або мій генеральний штаб. Якби я став президентом, то я їм відповів би так: ви мене зрозумійте правильно: це закидаєте не ви мені, а це закидають мені вороги мої. А, отже, і ваші. Мовляв, потрібно було все передбачити і втекти з поля бою ще до бою і до оточення. Невже ви думаєте, що я, як президент такої держави, дозволив би їм кинути зброю і тікати з поля бою на свою і їхню ганьбу?! Я їм тоді казав і тепер повторив: вмирай хоч сам, а зброю передай живому. Поки ти йдеш в організованому мною марші.

    Мені кажуть, що плачуть матері. А дехто заявляє, що й батьки не стримують сліз. Якби я став президентом, то їм би так сказав:
  - Матері мають виплакатися. Мені також мама таке казала, коли я ще не був президентом  “Поплач, синку, поплач. Тобі стане легше”, - і я плакав. Але я тоді не був президентом. Тепер я не плачу. І не раджу батькам воїнів цього робити. Я, як і вони, уже дорослі. Якби я став президентом, я сказав би батькам, що вони не діти. А раз не діти, то вони не можуть плакати. Батьки, ви це маєте почути від мене. Вашого президента. Маєте почути  і таке: війна не потрібна ні мені, президенту вами обраному, ні вам, ні вашим дітям. Війна потрібна тільки андрофагам, бо їм нема уже чого їсти. Залишилося тільки пити. А нам потрібний мир і дух, який ми ще не спустили.

      Якби я став президентом, я по-батьківськи заспокоїв їх. Я їм усім сказав, тобто народу своєму: позаду нас ще Європа і тому я вам кажу: якщо ми з вами не вистоїмо, то завтра я поїду в Брюссель. Я поїду в Страсбург, я поїду в Ріо-де-Жанейро, я поїду в Квебек, я поїду в Лондон. Я переберуся пішки через Ла-Манш. Піду під водою пішки до королеви Єлизавети. Заради вас, заради синів ваших і дочок ваших. Тільки не падайте духом. Бо дух - це щось сильніше патронів, бронежилетів, танків та іншої військової амуніції, харчів і води. Запам’ятайте мої слова: ми козаки, а дух козаків завжди незламний. Ми можемо вижити в таких умовах, в яких інші цивілізовані експонати не виживають. Гордімося цим.

 Якби я став президентом, я неодмінно сказав і таке. Мені мої радники шепчуть, що наш дух в армії ламають наші тупі генерали своїми не стратегічними і не тактичними  суперечливими наказами. Типу стріляй - не стріляй. Нападай - не нападай. Відступай  - не відступай. Це не правильно за логічним мисленням. Командири батальйонів і солдати мені пишуть, що все це через те, що тих тупих генералів вибирають із тупих полковників. Я вчора видав наказ: із тупих і дурних полковників генералів не вибирати. Ми з завтрашнього дня: вибиратимемо генералів із молодих лейтенантів: енергійних, завзятих, сильних духом і присвоюватимемо їм одразу звання: з лейтенанта   - генерал-лейтенанта. Решту вибиратимемо з майорів і вони після мого указу називатимуться не майор, а  генерал-майор. Це я вам кажу. Ваш президент. І мені треба вірити. А не перекупкам шоколаду на Бессарабці. Я все сказав. Я закінчив. І я вам, як президент, даю своє президентське слово. Так воно буде. Якщо такого не буде, то я наберу інших генералів у свою армію. Наберу їх із Німеччини, Туреччини, Франції, Ізраїлю, Монако, Монте-Карло і, звичайно, з Грузії. Нашої братньої республіки, не кажучи вже про дружні і дорогі нам Литву і Польщу, Естонію та Латвію. Потрібно буде, я запрошу відставного генерала з НАТО, якщо тільки у нас раптом упаде наш козацький дух. Та я й ще багато країн знаю, куди я їздив і де я маю знайомих. Ми переможемо. Вірте мені. І я вам нагадую. Це сказав я, Ваш президент, якого ви обрали на голову. Голову держави. А не на те, на що ви подумали. Пам’ятайте, що писав Наполеон Бонапарт: Якби у мене були козаки – я завоював би весь світ. А другий француз де Голль повторив майже те саме, що тепер кажу я, ваш президент: якби в мене була така армія, як УПА, Гітлер ніколи не ступив би на землю Франції. А ви в мене, воїни саме такі. Пам’ятайте це. І тримайтеся до кінця. А те, що інколи набоїв нема і хліба, то я, як ваш президент, нагадаю ще одну святу істину: не хлібом єдиним. Запам’ятайте і це. І не падайте ані тілом, ані духом. На війні ж не хлібом воюють! І не батонами! Це я вам сказав, ваш президент.
І якби я став президентом, то я на цьому поставив би крапку.

ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ
український письменник, журналіст, редактор журналів «Перець» та «ВУС», автор численних книжок гумору та сатири:
«Моральна підтримка», «Портрет ідеала», «Сіамський слон», «Веселі поради», «Між нами кажучи», «Сповідь старого холостяка», «Як доглядати Зевса», «Плата за любов», «Українські колобки», «Українські кентаври», «Тиха ніч над хатою моєю» (збірка романсів і пісень написані разом з сином Ярославом), книжка публіцистики «Вуйко з Донецька», дитячі книжки — «Веселий зоопарк», «Карнавал», «Весела абетка», «Притча казка про козака Нетака».
Романи: «"Аристократ" із Вапнярки» (1979), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавілон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Той, що живе зі смертю» (2006), «Золотий скарабей» (2007) «Ремезове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Гроші з неба» (2009), «Твори» (в 2 т., 1986), «Твори» (в 7 т., 2006), "Притулок для блазнів" (сатиричні комедії, 2013).
Автор кіноповісті «Смерть без милосердя» та кількох п'єс. Серед них «Пектораль», присвячена Георгію Гонгадзе.
Твори Олега Чорногуза перекладені на 22 мови світу.

для порталу Воля народу

Коментарі