До кінця 2011 року для протестних російських кіл Помаранчева революція була, по суті, найближчим із вдалих прикладів боротьби з авторитарним режимом у пострадянських умовах. Але сьогодні, за результатами дворічної історії антикремлівських мітингів у РФ, картина трохи видозмінюється: вже українські опозиціонери можуть брати певні уроки з діяльності російських колег.
Перш за все, це стосується методів опору авторитарному режиму в умовах, які поступово перетікають з пострадянського русла у неорадянське. Вчитися ж у цьому випадку треба не тільки на чужих успіхах, але й на проблемах.

Протестний рух у Росії: проблемні питання та уроки для української опозиції
Євген СТРАТІЄВСЬКИЙ, Донецьк

Скинути Путіна. А потім що?
Першим із найбільших російських протестів «десятих» років став московський мітинг на Болотній площі в грудні 2011-го. У ньому взяли участь, за різними оцінками, від 25 до 150 тисяч громадян. Вимоги були прості та рішучі: призначити перевибори парламенту, звільнити політв'язнів, відставка голови Центральної виборчої комісії. Останньою значною акцією протесту в Росії можна вважати марші проти закону, який забороняє всиновлення російських сиріт громадянами США. За скасування резонансного рішення Держдуми виступили від 10 до 25 тисяч незгодних активістів у Москві та від 1 до 3 тисяч – у Санкт-Петербурзі.
Проте існує група російських експертів, які проголошують протестному руху швидкий кінець. Про це пише Дмитро Булін у статті «Протестний рух у Росії: більше, ніж мода» на сайті російської служби BBC.
Наприклад, один із лідерів цього руху Сергій Удальцов вважає, що ніякого кардинального спаду не сталося, але суспільство не може постійно існувати на піку своїх можливостей. Мовляв, є пікові стани, а потім завжди відбувається якийсь відкат назад. А соціолог Валерій Федоров не вірить у серйозний революційний потенціал російських протестів, називаючи їх «рухом одного приводу», де частину успіху приписують «моді на опозиційність».
Досить символічним у контексті сказаного виглядає зниження протестної активності одного з культурних ідеологів «нової Росії» Юрія Шевчука. «Ось ця ідея – скинути Путіна. А потім що? Вона мене дуже спантеличила. А потім прийде Гітлер, чи що? Ще гірше – якийсь нацист страшний? – запитує «Юра, музикант» у бесіді з журналістом RTVi. – На жаль, деяка наша радикальна опозиція лається так само, як ті, з ким ми воюємо. Любові мало та багато зла у рядах людей, які б'ються за світло. Якоїсь миті я не зрозумів, за кого голосують на цих акціях: чи то за комуністів, чи за білих, чи за червоних».
Емоційні роздуми Шевчука непогано підкріплюються вересневими висновками «Левади-центру» в аналітичній доповіді «Протестний рух в Росії в кінці 2011-2012 років»: «Відсутність чіткої програми дій є на сьогодні однією з головних проблем протестного руху. Досі немає лідера чи партії, в яких є «чіткий план». Йдеться не про загальні принципи демократії, плюралізму, партійної конкуренції, незалежності судів і ЗМІ – з цим згодні всі. Потрібна «дорожня карта», в якій були б прописані конкретні реальні цілі та завдання, до здійснення яких можна приступати вже зараз, взаємні зобов'язання лідерів і рядових учасників руху».

Циклічність і мода
Попри те, що будь-яка загальнонаціональна хвиля протестів по-своєму унікальна, практично кожна з них так чи інакше підпорядковується певним законам розвитку громадського руху. Серія російських мітингів останніх двох років навряд чи є виключенням. Цілком очевидно, що вона проходить через ті фази розвитку, які виділяв соціолог Юрій Плотинський, описуючи стандартний життєвий цикл громадського руху.
Фаза 1. Характеризується виявом соціального невдоволення. Серед незадоволених утворюється згуртована група однодумців, які протестують проти дій конкретної влади та її представників. Події розглядають через певну конфронтаційну когнітивну схему – «ми та вони».
Фаза 2. Рух протесту радикалізується. З'являються вимоги не тільки змінити владу, але й перетворити чинну соціальну систему.
Фаза 3. Рух знаходить групову ідентичність, починає активну агітаційну діяльність, закликаючи до колективних дій протесту.
Фаза 4.
Рух формулює цілі, програму дій, здатні вивести суспільство з кризи. У програмі містяться також плани радикальних змін соціальної системи та її інститутів.
Фаза 5. Рух стає масовим. Масштаб та інтенсивність дій протесту проти чинних інститутів досягають свого максимуму. Виявляються гнучкі форми організації швидкої мобілізації прихильників.
Фаза 6. Виникає централізована організаційна структура, з'являються правила, дисципліна. Ядро руху бере під контроль місцеві, локальні групи й осередки активістів руху.
Фаза 7. Поступово громадський рух поглинається організацією та перетворюється у соціальний інститут. Рух набуває легального статусу. Він вбудовується у систему чинних соціальних інститутів, стаючи однією з політичних партій або громадських організацій.

В якій фазі сьогодні знаходиться російський протестний рух? Виходячи зі згаданих висновків «Левади-центра», йдеться здебільшого про четверту фазу. Водночас очевидні деякі елементи шостої фази. Як би там не було, чи прийде рух до чітких програмних позицій і чи вийде в нього вбудуватися в систему соціальних інститутів, багато в чому буде залежати від того, якою мірою сьогоднішній протестний підйом небайдужих росіян є модою, яка ситуативно приходить і швидко минає. Хоч і вказується у статті тамтешньої служби BBC про те, що це «більше, ніж мода», але від впливу політичного хіпстерства серед окремих протестних кіл поки що нікуди не дітися.
«Нульові» в Росії відзначилися піком масової тяги до гламуру – розкішного стилю життя, близькості до загальноприйнятих стандартів шику, зовнішнього блиску та всього, що зазвичай зображується на обкладинках дорогих модних журналів. Але до кінця двотисячних у великих російських містах починає набирати обертів нібито більш прогресивна субкультура хіпстерів. До її типових носіїв зараховують забезпечену міську молодь, яка цікавиться елітарною закордонною культурою, модою, альтернативною музикою, артхаусним кіно, сучасною літературою тощо. Разом з тим, 2011 року в багатьох російських хіпстерів і тих, хто близький до них за своїм світоглядом, прагнення до «просунутого-розумного-альтернативного» переноситься й до справ громадсько-політичних. Говорити про політику та брати участь у мітингах проти «відсталого» та «совкового» Кремля стає «стильно, модно, молодіжно».
Але якщо завтра ця мода стане неактуальною, наскільки зменшаться статистичні показники російських протестів? Або нинішні лідери опозиційної Росії сподіваються на довговічність політичного хіпстерства, тримаючи в голові варіант, що на зміну йому може прийти інша мода, яка також матиме на увазі активну ліберально-протестну позицію? Зараз ці питання є не менш проблемними, ніж, наприклад, централізація організаційної структури громадського руху. Який толк буде з цієї централізації, якщо рівень протестних настроїв у країні буде поступово скорочуватися?..

Вчитися на чужих проблемах
Сьогоднішній протестний рух у нашій країні, якщо він все-таки заслуговує на те, щоб називатися рухом, треба розділити на дві групи: парламентські опозиціонери та громадяни, які активно висловлюють своє обурення з приводу курсу президентської команди. Другі переважно підтримують перших, але водночас системні «сили опору» в Україні не мають особливої довіри навіть від тих, хто за них голосує.
У Росії на опозиційному порядку денному стоїть питання: позбавити Путіна влади, а що далі? В Україні тутешня опозиція вже сьогодні має активно замислюватися над аналогічним питанням: не допустити переобрання Януковича, але що робити потім? Передвиборча кампанія 2012 року продемонструвала, що в опозиційних партій немає чіткого бачення механізмів реального, а не симуляційного «покращення». Якщо такі механізми не будуть вироблені, кандидат-опозиціонер, можливо, й переможе чинного президента на виборах у 2015-му, але все закінчиться так само, як і з Ющенком 2010 року.
Крім того, парламентські борці з «біло-синім» режимом мають подавати приклад протестним громадянам не тільки в тому, як стрясати інформаційне повітря, але й як вести конкретні громадські справи, які б мали реальну суспільну користь і свідчили про здорові наміри опозиції. Дерево пізнається по плодах. А сьогодні в Україні поширена зворотна практика: опозиціонери здіймають малокорисний інформаційний шум у стінах парламенту, а солідна група їх виборців – у соціальних мережах.
Варто зазначити і те, що в українському протестному середовищі, як і в російському, вистачає свого радикалізму, де «багато зла, мало любові». В окремих групах українських «сил опору» зацикленість на збуреннях, агресії та запеклому ремствуванні деколи помітно переважує прагнення до творення, конструктиву та реалізації своєї альтернативності в адекватній практиці. Тут доречно згадати слова Питирима Сорокіна про те, що ненависть, як і насильство з несправедливістю, ніколи не зможуть створити ні розумових, ні етичних, ні навіть матеріальних благ на землі.

ZAXID.NET
Автор:Євген Стратієвський, Донецьк

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #2 Don 21.02.2013 00:06
Треба вчитися на чужих помилках.
Не допустимо Ющенка-2!
Цитувати
 
 
0 #1 Гость 21.02.2013 00:02
Все как раз наоборот, это из России кто с завистью, а кто с ужасом посматривает на нас. Почти все опозиции одинаковы, за воплями - "даешь демократию и ЕС!" трудно рассмотреть примитивную жажду власти и соответственно - наживы. Если Россия пойдет нашим путем - крышка России, и как следствие - всему славянскому миру, никто с нами церемониться не будет.
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити