Віталій Портников, журналіст: Саакашвілі приміряв на Україну не просто грузинську, а російську путінську модель
Президент Порошенко запросив у країну гіперболоїд - ефективний пристрій, здатний усунути зі сцени його прибічників, попутників та соратників.
Грузинський президент не враховував єдиного - що гіперболоїди не потрібні творцям.
Саакашвілі був готовий попрацювати гіперболоїдом. та хіба могли втихомиритися двоє таких честолюбців - президент та його гіперболоїд!


Мовою оригіналу (підкреслення жирним шрифтом, - Ред.):

Гиперболоид президента Порошенко

Виталий Портников, журналист

Вчерашняя история с прорывом границы поклонниками бывшего грузинского президента МихаилаСаакашвили - всего лишь очередная глава в романе об украинском политикуме, который был так недоволен объемом своих полномочий и возможностей на момент избрания главой государства, что решил пригласить в страну гиперболоид - эффективное устройство, способное устранить со сцены его сторонников, попутчиков и соратников.

Петр Порошенко был избран главой государства в крайне неблагоприятных для страны, но в крайне благоприятных для себя условиях. Он стал президентом в первом туре - успех, которого до него добивался лишь Леонид Кравчук за 23 года до этого. Его - политика без партии и очевидной политической платформы - поддержали не только собственные немногочисленные друзья из мира бизнеса, но и недавние соратники Юлии Тимошенко, пытавшиеся даже уговорить своего честолюбивого лидера не баллотироваться на пост главы государства. На стороне Порошенко был и неожиданно сложившийся олигархический консенсус - от Ахметова до Фирташа и Коломойского. У него была беспрецедентная международная поддержка - просто потому, что Западу был срочно необходим новый легитимный глава украинского государства, вместе с которым можно было бы попробовать урезонить разбушевавшегося Путина.

Всего этого Порошенко показалось мало. Сформировавшийся в условиях кучмовской системы, работавший во власти и при Ющенко, и при Януковиче, новый президент был уверен, что баланс интересов - худшее, что можно вообразить на президентском посту. Из трех моделей, которые он знал назубок - непререкаемый президент-арбитр Кучма, с трудом отбивающийся от оппонентов Ющенко, задавивший всех и вся Янукович - модель классической олигархической республики эпохи Кучмы могла казаться ему идеальной. Вопрос, впрочем, состоял в том, как добиться возвращения в политическое прошлое после Майдана.

И новый президент изобрел гиперболоид. Устройство само явилось ему в виде бывшего соученика по престижному советскому вузу и бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили.

На момент приглашения в Украину Саакашвили был уже не политической, а исторической фигурой. Его планы по превращению Грузии из президентской в парламентскую республику завершились только относительным успехом - парламентская республика появилась, только вот сам Саакашвили не только не смог играть никакой роли в этой новой модели, но вынужден был бежать из собственной страны, оставив соратников в судах и тюрьмах. Причем погубило президента Грузии его же собственное изобретение - гиперболоид.

Украинское - как, впрочем, и западное представление о правлении Саакашвили базируется на блестяще проведенной в годы его президентства пропагандистской компании, которая - как это обычно бывает с любой пропагандой - демонстрировала наблюдателю отнюдь не всю правду. Скрываемая часть правды состояла в том, что важную роль в функционировании нового государства Саакашвили играли не только западные вливания и инвестиции, но и олигархические деньги - вначале вполне по робингудовски отнимаемые в обмен на свободу или даже жизнь (которую, впрочем, удалось сохранить не всем), а затем добровольно жертвуемые в обмен на власть и влияние. В конце концов, главным спонсором власти стал российский миллиардер Бидзина Иванишвили, после свержения президента Эдуарда Шеварднадзе перебравшийся из России в Грузию. Именно на период усиления влияния Иванишвили приходится и период полной монополизации власти самим Саакашвили, который получил возможность избавиться и от противников, и от соратников, и от других толстосумов и даже не очень задумываться о последствиях игнорирования американских пожеланий.

Грузинский президент не учел только одного - что гиперболоидам не нужны создатели. Осторожный, коварный, терпеливый Иванишвили быстро понял, что сможет править Грузией без этого капризного самовлюбленного непредсказуемого жестокого ребенка, озабоченного лишь собственным отражением в зеркале. Гиперболоид решил избавиться от монарха. И у него это получилось. Напрасно теперь Саакашвили кричал о "российском олигархе" и "заговоре Путина". Жители нищей, все еще живущей по советским патерналистским правилам страны, поняли, что могут проголосовать за спонсора без посредников. И они избрали гиперболоид. Предполагаемый преемник Саакашвили Вано Мерабишвили оказался в тюрьме, сам бывший президент - в изгнании и под следствием. Все было кончено - и навсегда. Что стали бы вы делать на месте еще не старого, амбициозного до умопомрачения человека, превратившегося в изгнанника, в страничку из учебника, в разыскиваемого преступника?

Саакашвили был готов поработать гиперболоидом. Мы точно не знаем, что именно обещал ему за это Порошенко - аппетит, как известно, приходит во время еды. Первая услуга, которую бывший президент оказал своему сокашнику, был подрыв влияния олигарха Игоря Коломойского, организовавшего защиту востока страны и приобретшего в результате вес удельного князя. Одесская область была для Коломойского почетным призом - и именно с помощью даже не самого Саакашвили, а мифа о реформаторе Саакашвили, Порошенко у него этот приз отобрал. Гражданам, разумеется, рассказывали о полигоне реформ, об ограничении влияния олигархов, о чем угодно, только не об усилении президентских позиций во власти. Впрочем, если бы на этом все и закончилось, если бы Порошенко стремился сохранить баланс во власти, а Саакашвили сосредоточился бы на "полигоне", никакой катастрофы не произошло бы. Но разве могли угомониться два таких честолюбца - президент и его гиперболоид!

Следующая цель Порошенко была вполне классической целью любого украинского президента - контроль над правительством. Главу государства не устраивала необходимость постоянно находить компромисс с премьером Арсением Яценюком и его партией. Но подорвать репутацию Яценюка было куда сложнее, чем репутацию Коломойского, который со свойственной ему бесшабашностью сам вламывался в расставленные капканы. И тут вновь пригодился гиперболоид. В компании привезенных из Грузии и приобретенных в Украине одаренных пропагандистов Саакашвили разъезжает по стране, проводит антикоррупционные форумы, обличает Яценюка, рвет и мечет, старательно обходя самого президента и ближайшее окружение Порошенко. И добивается результата.

Тут мы подходим к самому интересному - о том, на что рассчитывал Саакашвили в качестве сатисфакции за свою работу. На момент начала борьбы с Яценюком уже не только Саакашвили утратил всякую связь с реальностью, но и Порошенко начал ее терять. Вполне возможно, что когда Саакашвили задумывался о том, что сможет стать новым "премьером-реформатором", он примерял на Украину грузинскую (или, если уж быть честным до конца, российскую путинскую) модель - после "революции роз" его маленькая популистская партия поглотила респектабельную оппозицию власти Шеварднадзе, а новое объединение послушно выполняло президентские распоряжения вплоть до появления на политической сцене Иванишвили. Вполне возможно, что и сам Порошенко мог считать, что после компрометации Яценюка его партия сплотится под президентскими знаменами, потому что ее депутатам некуда будет деться. А, может быть, президент Украины просто решил, что морковка в виде обещания премьерства, которую будет видеть перед собой бывший президент Грузии, заставит его действовать не на страх, а на совесть.

Как бы то ни было, а отставка Яценюка вовлекла Порошенко в круг куда более сложных и противоречивых договоренностей и попыток построить баланс. Вместо одного премьера, способного контролировать хотя бы собственную фракцию, ему пришлось маневрировать между все более убеждающимся в собственной самодостаточности Гройсманом, насмешливым Аваковым, осторожничающим Турчиновым, набирающим силу Луценко - и оскорбленный Яценюк тоже никуда не делся. Прибавим к этому эрозию олигархического баланса - когда Коломойский или Ахметов решили выстраивать собственные контакты с разными игроками - и поймем, что Порошенко в этой новой ситуации было уже точно не до красивой машинки с истребляющим лучом. Он не учел, что гиперболоиды бывают живыми и способными затаить обиду.

Саакашвили действительно не мог понять, что же произошло, почему его обманули. Имеющий опыт политической деятельности в условиях эрозии, строительства и деградации авторитарных режимов в бедной маленькой стране, он так и не понял логики украинской политики, не увидел, что выкрик "всех посажу!" здесь подходит для люмпенизированного митинга, но не для достижения реальной власти. Он был уверен, что Порошенко его просто обманул, договорился с теми, против кого и заставил его действовать - какое чудовищное предательство!

Конфликт между двумя бывшими друзьями стал с этого момента лишь делом времени. Саакашвили обратился в Иванишвили, гиперболоид был готов действовать против своего создателя. Единственное, что отложило этот конфликт на время - так это все то же переселение бывшего грузинского президента в потусторонний мир. Он поверил - и заставил поверить многих в Украине - что сможет победить на парламентских выборах в Грузии и вернуться домой на белом коне. И для Порошенко, и для Саакашвили это было бы наилучшим выходом - бывший президент Грузии получил бы сатисфакцию и занялся бы политикой там, где он это умеет, а президент Украины избавился бы от гиперболоида и получил бы партнера в дружественной стране. Проблема, однако, была в том, что реванш Саакашвили существовал только в фантазиях самого бывшего президента - и больше нигде. И когда Саакашвили, уже готовившийся к возвращению на турецко-грузинской границе, убедился в этом, у него просто не осталось никакого другого выхода, как требовать причитающееся в другом месте.

И гиперболоид развернулся. Все то, что мы наблюдали после этого разворота - лишь борьба ожесточившихся самолюбий. В представлении Порошенко Саакашвили - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Порошенко, предоставил ему новый шанс, отряхнул с него пыль, заставил собственных граждан поверить в его несуществующие способности. И что делает этот проходимец вместо того, чтобы работать в президентской команде? Подрывает президентскую власть, бьет по репутации Порошенко, договаривается с врагами и конкурентами главы государства - какая чудовищная неблагодарность!

В представлении Саакашвили Порошенко - не желающий помнить добро авантюрист. Он, Саакашвили, предоставил ему шанс стать настоящим президентом, таким, каким был он сам, непререкаемый, не обращающий ни на кого внимания Миша. Избавил от Коломойского, от Яценюка, помог бы избавиться и от остальных, заставил граждан поверить, что президент чуть ли не главный борец с коррупцией. И что делает Порошенко, вместо того, чтобы вознаградить Саакашвили хотя бы премьерским портфелем? Договаривается с теми, от кого Саакашвили его избавил, общается о нем с его бывшим гиперболоидом Иванишвили - какая чудовищная неблагодарность!

Беда только в том, что последствия этой семейной ссоры сказываются на перспективах большой страны. Вначале амбиции честолюбцев помогли извалять в грязи доверие граждан к реформаторам, которым пришлось начать изменения в стране в условиях разрухи, войны и деградации государственных институций. Затем под вопросом - в который раз - оказался авторитет самой президентской институции. Потом украинское гражданство - которое уж точно священнее премьерского портфеля - стало выглядеть результатом политических торгов. Теперь вытирают ноги о государственную границу Украины. И это еще не конец. Вокруг гиперболоида уже прохаживаются новые игроки, пытающиеся понять, где у него кнопка. Вот и Коломойский, которого еще вчера Саакашвили обещал посадить, общается с ним в своей швейцарской истоме. Вот и Тимошенко подтянулась. Давайте, Юлия Владимировна, валяйте, жмите - чего уж там!

Я не собираюсь с какими-либо призывами обращаться к Михаилу Саакашвили - просто потому, что изначально считаю его не украинским, а грузинским политиком и уверен, что его место в учебнике истории Грузии, а не на политической сцене Украины. И еще потому, что знаю - через броню детского честолюбия и подросткового властолюбия этого человека не пробьется никто и ничто. Если человек не повзрослел до 50 лет, он не станет взрослым никогда. Не умею разговаривать о политике с детьми.

Но я все же хочу обратиться к Петру Порошенко - не потому, что его честолюбие меньше, а потому, что он президент моей страны и потому что он все же взрослый человек. Весь этот позор, который мы сейчас видим, Петр Алексеевич - результат прежде всего вашей деятельности, вашей неготовности учитывать свои и чужие ошибки, вашего восприятия власти как системы личного контроля за всем. В украинских условиях такое восприятие может привести только к очередному краху - и вашему личному краху, и к краху государства.

Хватит связываться с проходимцами, господин президент. Хватит думать, как в еще большей степени усилить свой контроль.

Пора подумать о стране.

Інф.: obozrevatel.com

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #2 Берлах 12.09.2017 14:07
Віталій дуже схожий з галицьким українцем Густавом Штольпеном (переїхав у Відень, потім - в Берлін), який був радником Теодора Рузвельта в роки ІІ світової війни. Моє шанування Віталію! Анал пана Возняка вичерпний, досконалий. Я би тільки додав ще, що "час копати бараболю" - поняття більш широке, аніж збір урожаю на городі чи на лану. Показати "обличчя" Хулії Хі-Хі-хрю не менш важливо. Вона вже 20 років мутить в країні. Пора й честь знати. А на завершення хотів би сказати: у України історія державності триває з часу Божих дарунків - плуга, сокири, чарі і ярма ("ярмо" в давнину це "парус", "вітрильник")більш 3 тисячоліть. Переживемо й ці складнощі. Це наша християнська місія. Читайте Метрику України.
Цитувати
 
 
0 #1 Varnak 12.09.2017 11:50
Тарас Возняк www.ji-magazine.lviv.ua

Ось і засвітилася путінська клієнтела
11 вересня 2017, 22:17

Те, що сталося на пункті перетину кордону "Шегині" ще недооцінили. Це не чергова мізансцена мапет-шоу українського політикуму – дав громадянство – призупинив громадянство – а наступний щабель деградації Української держави. За Міхо України не бачать...

Таких щаблів вниз – в напрямку хаосу і колапсу Українська держава подолала вже не один.

Це і "приватизація" держави олігархами наприкінці 90-х. Виходу не видно.

Це і практично капітуляція і держави, і, що головне, народу перед всюдисущою корупцією та її наслідком – хабарництвом. Виходу не видно.

Це і "усамостійнення" судової гілки влади в напрямку того самого безмежного "бєзпрєдєла". Виходу не видно.

Це практична капітуляція Української держави перед анексією Криму. Порушене табу – територіальна цілісність держави. Табу порушено на півдні. Виходу не видно.

Це непослідовність , і, як результат, безпомічність Української держави перед державним рекетом режиму Путіна на окупованій частині Донбасу. Вихід примарний, бо особиста доля Путіна намертво прив'язана до долі цього ОРДЛО. А виглядає на те, що він, як президент ще переживе більшість фігурантів українського політичного шапіто. Закріплене порушення табу – територіальної цілісності на континентальній Україні, на сході.

Це і принаймні часткова відмова від політичної суб'єктності України, коли, при ледь не повній пасивності українського політичного класу, що складається з олігархату та його ставлеників, її долю вирішують треті держави – навіть, якщо їх і вважати союзниками, що не завжди є фактом доконаним.

10 вересня 2017 року на пункті перетину "Шегині" український політичний проект зазнав наступної катастрофи. На пункті перетину "Шегині" на західному кордоні України Путін відкрив Другий фронт.

Цей Другий фронт має два виміри: внутрішній і зовнішній.

Внутрішній Другий путінський фронт вже давно окреслений для людей, які не лише вірять українським телеканалам, яких за три роки війни знову м'яко опанував той самий Путін та пост регіонали. Другий путінський фронт це та клієнтела, яку він кинув 10 вересня на прорив кордону у Шегинях. Якщо добре придивитися до головних фігурантів справи, то вони діляться на дві категорії.

Перша категорія – це давні, ефективні і вірні союзники Путіна найяскравішим з яких, звісно, є пані Юлія Тимошенко. Є ще ряд дрібнішої агентури з депутатськими мандатами, і без них, але з політичними амбіціями мікролідерів.

Друга категорія – це політичний "витратний матеріал" – починаючи з шаліючого у лезгінці Міхеїла Саакашвілі, і різного роду політичних підбігайлів та лузерів, які гадають вимантити у когось копієчку. А деякі попідбігали просто по нєдомислію. Хоч вдають з себе якихось лідерів. Ну не дав Бог убогим.

Для Путіна всі ці діячі – той самий "витратний матеріал". Очевидно Владіміра Владіміровіча таки загнали в дипломатичний та геополітичний глухий кут, що він не лише забезпечує північнокорейці в ракетною та атомною технікою, але й кинув під танк свою чи не останню клієнтуру в Україні.

Найцікавішим персонажем тут, звісно є не Міхеїл Саакашвілі, а та тінь, яка за ним стояла – ну, звісно ж, Юлія Тимошенко. Гарячий грузин у своїй лезгінці начисто забув, як хіхікаючи разом з Путіним, вона ладна була закрити гордого Міхо в путінському собачатнику. Дивна амнезія. Але Кавказ – справа для нас темна.

Однак мене повсякчас дивує не амнезія Міхо, а амнезія нашого білого та пухнастого народу.

Всі давно забули хто підписував у Москві кабальні для України газові угоди 2008-2009 рр, які на десятиліття дали можливість Путіну не лише висмоктувати з України всі ресурси, але ще й ефективно зв'язувати будь-які самостійницькі порухи України. Тимошенко і Путін, звісно, Але... Ніхто цього, звісно, не пам'ятає.

Всі давно забули саботаж Юлією Тимошенко як прем'єр-міністром зусиль України по отриманню плану на здобуття членства у НАТО – просто цирки влаштовувала на догоду Путіну – і добилися, разом з європейськими політичними сліпцями на саміті НАТО у Бухаресті таки не дали Україні та Грузії перспективи на здобуття членства у НАТО. Як результат – війна і окупація у Грузії 2008 р. та в Україні 2014. Якщо Україна і мала якісь шанси отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року, то після візиту Юлії Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно. Роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича, який відвідав штаб-квартиру альянсу восени 2006 р. і зірвав отримання Україною ПДЧ на саміті в Ризі. Ніхто цього, звісно, не пам'ятає.

Вже майже забули роль Тимошенко на засіданні РНБО, коли буквально щохвилинно вирішувалася доля Криму. Юлія Тимошенко на засіданні РНБО в лютому 2014 року заявила, що Україна не повинна повторити помилки екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі: "Ми не маємо права повторювати його помилки. Тому закликаю всіх і кожного сім разів подумати перед тим, як зробити хоч один крок. Жоден танк не повинен вийти з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ!Ми маємо стати найбільш мирною нацією, просто поводитися, як голуби миру...". Про це йдеться на сторінках стенограми засідання РНБО. За руки тримала, щоб не дай Бог хто не стрілив – бо стріляти мали навіть не на Донбасі, а у Львові. Голубка миру, одним словом. Чи Путіна? Помилялася пані Тимошенко, чи працювала на Путіна? Думайте самі.

І от тепер – прорив українського суверенітету з тилу. Ми боїмося навчань "Запад 2017" у Білорусі за наш північний кордон, а російська клієнтела та підбігаючи за ними політичні дурні влупили по неньці з Заходу.

Тим, що Путін зробив 10 вересня 2017 року він дає сигнал не лише про те, що Україна таки дійсно держава, що не відбулася, що він може чинити на його території все, що захоче – підривати чи викрадати кого захоче, організовувати будь-які бунти, оптом на третьому році війни з Росією купувати цілі політичні сили та ЗМІ.

10 вересня Путін, підкріпив свою пропозицію розчленувати Україну. Порушення суверенітету з Заходу створило прецедент. Розчленування України з Сходу він розпочав 2014. Неодноразово запрошував за обідній стіл Угорщину, Румунію, Словаччину і навіть Польщу – відкрайте, мовляв, і собі по кусочкові. Ті, звісно, відмовлялися. Бо ж ЄС і т.д. Невдобно... Однак у деяких з них зовсім не маргінальними є сили, які зовсім не проти скористатися з такої щедрої пропозиції Владіміра Владіміровича. Можливо в перспективі. Тоді, коли клієнтура Путіна разом з політичними недоумками доведуть державу до колапсу. І тоді, звісно, хтось же ж буде змушений, не подумайте, що по своїй волі, а з огляду на гуманітарну катастрофу в Україні, взяти на себе політичну і адміністративну (військово-адміністративну ) відповідальніст ь за шматки держави, що розпадається. Нічого особистого – чистий гуманізм і миротворчість. І тоді й про мови викладання у школах не потрібно буде турбуватися. Мови будуть правильні.

І ще – про московську клієнтелу. Не подумайте, що вони їздять до Москви на Луб'янку розписуватися у відомості про зарплату. Частина з них, лідери, отримують своє у формі політичних дивідендів – права на здійснення влади=грабунок тієї чи іншої країни. Частину тримають за горло компроматом. Чи тримають і тим, і тим.

Досить було подивитися на обличчя тих попутчиків, що супроводжували Міхо і на кордоні, і потім у Львові на "тайній вечері" у готелі Леополіс. Вираз страху з них не сходив. Хто не повний ідіот, той зрозумів, що сів у сани, і сани полетіли, не зупиниш – і, що головне, сани не ті! Путінські! З чим їх і вітаю...

А ще є й корисні ідіоти, які сповідують під наглядом прямої московської агентури націоналізм, комунізм, православіє чи греко-католицизм – будь-що. Головне, щоб погоничі цього стада, як на Шегинях, гнали його у правильному напрямку.

До корисних я відніс би і нашого славного Міхо – його використали в темну, та ще й хто!, а він і радий. Головне, щоб гарно виглядати у цій вбивчій для України, тай себе лезгінці. Ну що поробиш – азартний хлопець. І бездумний...

Хоча я б з дамочкою, яка хіхікала разом з Путіним, коли він "їв свою краватку", я б не возився вздовж кордону. Бо ж "кине". І "кинула".

А дехто просто "влип" у цю історію. Це, вважаю, ще щасливці.

Як на мене, то найбільше дивідендів, попри Путіна, 10 вересня 2017 р. здобула Юлія Тимошенко. Тому, що для неї – чим гірше буде в Україні – не на словах, а насправді – тим більше у неї шансів опанувати країною.

І останнє – а що ж маємо з другого боку? Владу? Порошенка? В даному випадку чи владу=Порошенка Путін з Юлією таки переграли. Вони змусили їх реагувати. Не вести гру, як він гадав, а вестися на гру. І тут у мене є багато запитань до тих, хто формує порядок денний української політики та неначе радить йому. 10 вересня 2017 вони зазнали поразки.

А про те, як програв Саакашвілі, то й говорити, здається, не варто.

Про те, що програла Україна...

Таким чином і засвітилася путінська клієнтела. Перечислювати поіменно кинутих Путіним у топку російського паровоза не буду. Передивіться кадри цієї провокації – там всі є. Общеє построєніє, так би мовити...

Але українському народові не до того. Час копати картоплю.

PS. До сліз зворушила комуністка 80-х та полум'яна свободівка 2000-х Ірина Фаріон, яка кинулася розміщати свої дописи на блогах УП, щоб врятувати "рядову Раєн", тобто Юлю. Але ж треба було розмістити 18 статей і тоді мій допис би щез з першої шпальти. Ну дуууже вже Путіну погано, що так палить свою клієнтелу:)

http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/59b6e142e1899/
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити