Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу
АКАДЕМІЧНА АХІНЕЯ, або АКАДЕМІК ВІД ПОЛІТИКИ, або БУКСИР НАШОЇ ЕПОХИ
На одній з вулиць Харкова в роки геноциду українського народу хтось із чесних із більшовиків, у якого серце не витримало такої наруги і всесвітньої брехні, вивісив ось таке оголошення: ”Українцю прокинься! Підійми ти до Господа Бога долоні свої за душі своїх немовлят, що від голоду мліють на розі вулиць! Споглянь, Господи, і подивися, кому Ти зробив таке. Чи конечно було таке, щоб жінки їли плід свій, немовлят своїх, яких народили і виплекали. Щоб був у святині Господній забитий священик і пророк? Лежать на вулицях поруч юнак і дідусь. Попадали дівчата мої та хлопці мої”.
Це усвідомив у ті вже далекі роки комуніст – більшовик, атеїст, якого совість запротестувала і він ці слова, як згодом виявилося, виписав із Біблії, з плачу Єремії.
А чи колись прокинеться совість, яка давно вмерла, у нинішнього циніка і кон’юнктурника від політики й життя Петра Толочка, відступника та дрібненького (судячи по ділах його) служки у Московського господаря. Я припускаю, що людина може бути або розумна, або обділена розумом. Що вже там кому Господь Бог послав. Але я не можу собі уявити, щоб в ім’я кар’єри, посад та привілеїв так цинічно й так фальшиво містифікувати історію, правду і, зігнувшись у чотири попереки, вислужуватися перед своїм сюзереном.
У державі, яка себе поважає, а влада поважає народ свій, де день і ніч ллються на голову українця антиукраїнські передачі від сусідів (та й від своїх перотворців - представників другої найдревнішої професії) - журналістів, що пишуть чи виступають по ефірах на замовлення, українські(?) представники від науки й досі займаються історичними інсинуаціями, часто вдаються до софістики і підносять своєму а чи тепер - своєму?) народові сфальсифіковані нісенітниці на догоду “братньому” сусідові, який претендує також на багатовікову й древню цивілізацію, котра народжувалася на нашій землі, а не на сусідській.
Продаючи за позолочені брязкальця свою національну гідність і честь, промосковські холуї в Україні ані хвилинки не перестають служити своєму замовнику. А останній їх регулярно обдаровує за це “орденками”, “медальками” і навіть почесними званням. Так, згаданий П. Толочко минулого року за вірне і незрадливе служіння Кремлю удостоєний почесного звання “иностранного члена Российской академии наук” (22.12.2011), а перед цим посол РФ прикрасив його груди орденом “Дружби народів”. Цікаво, а яке військове звання у цього кон’юнктурного прагматика й космополіта і якої держави?! Якщо й досі нема просвітлення в голові, то, очевидно, воно давно є на погонах. Скажімо, від листа, якого пан академік надіслав В. Ф. Януковичу на автора публіцистики “Країна “Моксель”, відгонить московським духом зразка 37-го року.
Цікаво й інше. Як тільки вчорашня колоніальна адміністрація й українські трубадури, відчули, що дух українськості в Україні відплив за обрій разом з Віктором Ющенком, вони несподівано масово повиповзали з нір та почали кадити фіміам мало не на всіх перехрестях і на чужій народові мові (усно й письмово). аби тільки догодити “вічному” братові, який регулярно і вічно спускав кров (очевидно, для профілактики) з “молодшого”. Водночас деякі з них не забувають (про всяк випадок) освідчуватися в “любові” (скільки в цьому цинізму й аморальності!) і до народу, до якого вони тільки етнічно належали, щоб і тут щось відкусити для себе і присмоктатися, аби жити заможно й затишно.
От і питається скільки вже можна плести одне й теж, як за радянської влади, так і в роки чергової незалежності аби тільки вислужитися, аби тільки помітили, і аби хоч тобі плюнули у твою безсовісну пику з очима Сірка на ній, щоб з тиждень не витиратися від слини свого замовника і освідчуватися, освідчуватися і ще раз освідчуватися в любові до благодійника.
Ось такі печально-іронічні думки приходять до мене в гості після кожного виступу й академічного патякання так званого академіка від політики П. Толочка. Його академічні містифікації й інсинуації я чув упродовж десятиліть. Свідченням чергової академічної ахінеї стала передача на українському(?!) телеканалі „ГАМА” (G) від 4 грудня, де пан Толочко ніс у прямий ефір таку бздуру, як кажуть галичани, котра не вписується ні в які наукові ворота. Археолог її торочив перед мільйонною аудиторією поганою російською мовою з частим залученням лексики від Вєрки Сердючки. Молодий журналіст, (здається, Лукашин), від задоволення аж млів, озброївшись тенденційними московськими запитаннями, які диктувалися, вочевидь, не з української території. З усіх аспектів відповідей Толочка на запитання Лукашина візьму для прикладу хоча б одну. Ця відповідь стосується Голодомору - геноциду українського народу.
Для цього постколоніального академіка-москофіла, який усе свідоме життя репрезентував колоніальну адміністрацію Кремля в Україні, геноцид українців - не геноцид. Це навіть не штучний голодомор. Це просто - індустріалізація всієї країни плюс Толочкова містифікація. Виявляється (за Толочком) усе значно простіше: „загниваючий капіталізм” у 33-му не захотів брати валюту в батька-Сталіна та Кагановича, а віддав перевагу бартеру. Чуні й лапті також не приймав. А вимагав тільки золоте зерно від українських селян, які вперто не хотіли колективізації. Пан академік від політики чомусь при цьому забув, що частина цього зерна успішно гнила й проростала на деяких залізничних платформах, і не поспішла за кордон до „буржуа”. Згадаймо бодай залізничні платформи Донбасу (відомий історичний факт), де місяцями проростало зерно, забране у селян під дулом маузера і присутності комісарської шкірянки. І в той самісінький час по всій Україні (за винятком, зрозуміло, Західної - там не будувався комунізм), а особливо - під Харковом (столиця ж!) рили „братні могили” і зсипали ленінці-сталінці туди не золоте зерно, а золотий цвіт української нації, поповнюючи ті могили ще й кубанцями, котрих сюди привозили із станиць Кубані. Так старався Навуходоносор ХХ сторіччя - Сталін, який писав, що їхнє основне завдання в Україні - покінчити з куркульським саботажем. Змусити українську куркульню зібрати врожай до останньої зернини, відразу відправити на заготівельні пункти і викопати й забрати заодно й те зерно, яке вони заховали в ямі чи на печі. 11 серпня 1932 року Сталін у листі до Кагановича писав:«Якщо не візьмемося нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати”. Куль і тюрем також.
У правках і додатках все це конкретизувалося. Так, у пункті №3 від ОДПУ вимагалося залучати озброєних осіб для охорони ешелонів із зерном і у випадку нападу голодуючих на вагони, останніх розстрілювати на місці без суду й слідства. За вказівкою сталінського Кремля секретар ЦК ВКП(б)У Мендель Хатаєвич підписав Директиву «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують». У ній чітко вказувалося „заборонити виїзд селянам за межі території Радянської України”. Від себе додам - та Кубані. Таких даних в архіві академіка від політики П. Толочка, очевидно, немає, тому я йому безкоштовно дарую цю директиву від 22 січня 1933 року: “Запропонувати уповнаркомшляху (т. Лаврищеву) і ЮЖОКТО ГПУ (пізніше - НКВД, КҐБ. - Прим. О. Ч.) терміново дати вказівки всім залізничним станціям про припинення продажу білетів за межі України селянам… Секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич”.
Якщо академіку від науки й цього мало, бо він заявляє, що пухли від голоду не лише українці (звичайно, пухли й поляки, білоруси, які не зберегли документів про етнічне походження), то наведу приклад із книжки „Memors of my life” Алекса Воскоба - очевидця тих років, який писав, що тільки за довідкою (паспортів у селян ще не було) можна було виїхати за межі Радянської України, і то за умови, щоб та довідка підтверджувала, що власник цього документу - білорус чи росіянин. Але й він не міг привезти у мішечках ані борошна, ані круп, якщо збирався їх транспортувати в Україну. Все на території України відбиралося. Батько Алекса Воскоба Григорій Воскобійник позичав таку довідку у сябра - білоруса і в підштаниках чи за пазухою привозив із Білорусії в Миргород кілька кілограмів пшона чи гречки. Згодом цій українській родині вдалося із Полтавщини втекти (на даху вагону) до Воронізької області. Конкретно - у Калач – Слободу, де за кілька десятків кілометрів від українського кордону на місцевих базарах було все: від цукру до масла і ковбас. Але в цьому “раю” українцям довелося квартирувати недовго. “Малинові кашкети” швидко їх виявили і відправили назад, в Україну, пухнути з голоду. Ось як Алекс Воскоб описує ту ніч, коли їх захопили гепеушники: “На вулиці стояв мороз близько 40 градусів. Сухий вітер десь з боку Азова ніс пісок. Сік ним по обличчю. Їхали ми на тих санях мовчки... Зупинились біля станції. Повз нас проїжджали сани за саньми. Не порожні, а з голим людом. Це були трупи. Ніколи в житті я такого жаху більше не бачив. Тьмяно падало світло від єдиного на пероні ліхтаря. Вітер утихомирився. Сіяв ледь помітний сніжок. Затверділі на морозі трупи гепеушники і солдати брали за руки, за ноги, що не згиналися, і кидали прямо у товарні вагони. Спочатку вони сильно гупали об дерев'яні підлоги. Потім – приглушено. Те, що звалося ще недавно дітьми, лунко гупало об стінки вагонів. Менші трупи мали меншу вагу і їх закидали подалі, щоби більше влізло. Отож трупики з потріском залітали аж у горішні кутки. Після цього знову бралися за “дорослих”: жінок, дядьків. Нарешті трупи позавантажували. Хтось сказав, що це кубанці. Ті, що в колгосп іти категорично відмовилися. Для живих підігнали інший вагон. Такий самий, як і для мертвяків. Теж “телятник” uепеушник, розчинивши двері, гукнув:
- Українци, залізай. Сначала дєті... Нє торопітєсь... На тот свєт все успєєтє!..”
У ті роки вперше саме в Україні, до відома академіка від політики, з'явилися так звані “загороджувальні загони для боротьби з міграцією українського селянства всередині країни”. Згодом, через вісім років, “загранотряди ҐПУ” знадобляться Сталінові у так званій Великій Вітчизняній війні. Тоді, в 1941-1945 роках, ще чимало поляже наших хлопців, як і наших селян у тридцять третьому чи інтелігенції у 37-му. Після геноциду українського народу з’явиться ще один “цілком таємний сталінський документ” Всесоюзного переселенського комітету при Раднаркомі СРСР “про переселення на Украйну (так і написано - Украйну. - Прим. О. Ч.) з інших територій країни цілих колгоспних господарств: з людьми, свинями, баранами, кіньми і великою рогатою худобою”. І найголовніше - з посівним зерном і хлібом у житницю “Украйну”. А родич Лазаря Кагановича – Бергман, начальник ҐУЛаґу ОҐПУ наприкінці 1933-го з гордістю доповість Центральному Комітетові партії, що план з переселення населення в “Украйну” виконав на 104 і 7 десятих відсотка. Як із вивезення українських селян до Сибіру, так і з доставки російських “крестьян в Украйну”.
Щоб завершити цитування, наведу для академіка ще кілька цитат видатних людей свого часу, які не розмірковували у ті страшні для України і Кубані роки так, як нині академік від політики П.Толочко. Уїнстон Черчилль, наприклад, писав: “На цій території цивілізація згасла. Нею, як стадо кровожерливих бабуїнів, посеред руїн міст і трупів їхніх жертв гасають більшовики”. Прем’єр-міністр Франції Клемансо заявив: “Ми не укладемо угоди з урядом Совєтів… Ми розглядаємо його як найжорстокіший, найбільш варварський з тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на землі”. А один із англійських журналістів того часу з печальною іронією занотував, що в Радянському Союзі вбивають загалом “обґрунтовано” - для досягнення мети та будівництва...комунізму. В окремо взятій країні. Лев Троїцький українських ходаків із рідної Кіровоградщини заспокоював релігійно:
- Це у вас ще не голод. От як ви почнете їсти своїх дітей, як описує Біблія на своїх сторінках канібальство, отоді й прийдете до мене...
Треба не забувати, що напередодні 33-го більшовики заявили, що залізний кінь – трактор замінить українцям звичайного коня. Як потім стало зрозуміло, коней повиганяли з конюшень для того, щоб у 33-му український селянин не зміг сісти на нього і, витягши зі стріхи гвинтівку (після громадянської війни чи не в кожній хаті була зброя), дременути до лісу чи в неозорі степи, щоб боронити свою родину, своє село від більшовицьких комісарів.
У пам’яті тих років у радянської влади вкарбувалися шулянсько-гуляйполіські республіки з їх непокірним отаманством. Вдруге Москва не збиралася воювати з озброєними людьми і щоб лишити українців коней і конини (хоча українців конини й не їдять), тому коней випустили на волю. Ніхто не мав права їх привласнювати. Під страхом розстрілу. Звичайно, академік від політики такі історичні моменти знає, але свідомо пропускає. Вони не втискуються в його служіння “братньому народові”. Не вписувалися вони свого часу і в його кандидатську та докторську дисертації, бо він у такому випадку нині сидів би при якійсь конторі, а не в Академії наук.
Про все це екс-сталінський аморальний “буксир” П. Толочко, я певен, знає, але замовчує ці факти, бо нинішня влада та й “вічна дружба” вимагає від нього промосковських концепцій та міфів. За вчені звання і ордени треба відробляти. Тому він сьогодні частіше і копирсається не в землі, як археолог, а як кон’юнктурник, москофіл у політиці, наче в лайні, у якому він усе свідоме академічне життя, і копирсався. Судячи з його відповідей, у цієї особи давно вивітрилися такі поняття як елементарні людські чесноти, не кажучи вже про знання з історії України, які він, безперечно, добре знає, але свідомо фальшує на догоду своєму вічному господарю і пророкує йому чергове пришестя, в яке свято вірить, як і в московського патріарха Кирила і його “русскій мір” та відновлену і могутню Московську імперію, про що і просторікував у ефірі 4 грудня.
Саме тому він усіх нас, українців, окрім себе, оскільки таким уже, вочевидь, не вважає, застерігає від, євроінтеграції, від Європи, в якій (за його словами) ми вже були ще в часи Володимира Святославовича чи Ярослава Мудрого і, пізніше, у Велико-Литовському князівстві, і це нам нічого доброго не принесло. За його словами “золотий вік” і “незміряне щастя” нам дарувала тільки рідна його серцю Москва.
Якщо його послухати, так як я слухав академіка від політики 4 грудня, то нам з “братами зі сходу”, як ні з ким, дуже мило і радісно жилося в усі віки нашої “споконвічної дружби”. “Рідний, братній” нам слов’янський(?) народ, на чолі зі своїми князями, царями, імператорами, генсеками тієї крові для профілактики ніколи з нас, українців, не спускав і не примушував нас тією кров’ю писати свою історію. А те, що якісь європейці, зокрема, англійці пишуть, що ніхто так не нищив українців упродовж історії, як Московія, звичайно, то за роздумами чи міркуванням пана академіка від політики не що інше, як бабусині казочки. То все вигадки українських буржуазних націоналістів, колишніх селянських синів (це я від себе додаю), які з тими буржуа навіть через межу не бачилися. Але це так, між іншим.
Зате з Московією ми жили, як у раю. Так треба зрозуміти пана, з дозволу сказати, академіка. Він ілюзорно згадує часи Богдана Хмельницького. Тепер, заявляє академік від політики, Польща (тобто та ж сама, тільки уже в наш час) сьогодні печеться, щоб ми опинилися знову в тій же “страшній Європі”, де живе нещасна 10-мільйона Греція, і якщо туди потрапить 45 мільйона Україна розвалиться і Євросоюз, і НАТО і, як висловлюються “брати – московіти”, нам, українцям мало не “покажеться”. Щось дуже знайоме. Ми вже до цього чули про “загниваючий капіталізм”.
А давайте-но подивимося на той “золотий вік і братній Союз з Московією”, починаючи, мабуть, із 1656 року. Це епоха Богдана Зиновія Хмельницького - пресвітлого володаря і князя Руси, як його тоді іменували (Руси - не Московії!). Тоді Європа чітко знала, де Русь, а де Московія, або Татарія. Відомо ж бо, що попередником Московського царства (Московское государство), котре засвідчене в “соборном уложєнії” 1649 року є Велике князівство московське. В “Російську імперію” це “московське царство” перетворилося за часів “скаженого Петра” (не Толочка!- прим. ОЧ) вже після 1713 року, коли князь Меншиков примусив усіх послів Європи друкувати в подальшому на географічних картах не “Московія”, а “Росія”. “Доки Петро І не проголосив створення Російської імперії, північні території були відомі у світі як Татарія, Московія тощо. Але ніяк не Росія! У М. Карамзіна Росія стала давнішою від Русі (перша згадка про Русь з’явилася у Бертинській хроніці 839 року)...
Але чому дивуватися, коли сьогодні навіть Хрещення Русі відзначається переважно у Москві, а не в Києві, а Новгород став старішим за Київ (?!). До речі, Карамзінська “История…” стала настільною книгою московських можновладців лише після розпаду СРСР, коли виникла потреба у формуванні російської національної ідеї”. – пише публіцист і науковець Віталій Абліцов.
З а к і н ч е н н я б у д е
Олег ЧорногузКоментарі
