На «Волі народу» - Олесь Воля, автор унікального епосу «Мор»
Сьогодні, 13 квітня, відомому прозаїкові та публіцистові
виповнюється 60 років
Могли всі ровесники, а зробив лише він, Олесь Воля. Кілька разів обійшов рідні краї й занотував спогади сотень і сотень земляків про голодомор 1932-33 років. Так народився фундаментальний народний епос «Мор». Унікальна книжка великого формату має 1152 сторінки! Опрацював свій архів – і з’явився друком солідний том щоденникових записів – 1112 сторінок (чи не кожен має нотатники, але здебільшого вони залишаються в шухлядах для особистого вжитку). Рік за роком шліфував роздуми про людину та навколишній світ – і подав на суд читачів зібрання афористичних суджень – 1216 сторінок…
Таких книжок, і за обсягом, і за форматом, як у Олеся Волі, немає сьогодні в жодного нашого письменника.
Не знаю, хто, крім мене, прочитав їх усі з олівчиком у руці. Зізнаюся чесно: свідчення очевидців голодомору осягав за велінням серця й родової пам’яті, зібрання коротких суджень, узагальнень і думок (їх тисячі й тисячі!) студіював з інтелектуальної принуки, а різнорідні й різновеликі нотатки автора впродовж сорока років свого творчого життя (1969 –2009) як один із редакторів читав і перечитував ще в електронному, значно ширшому, варіанті.
Слушно узагальнив доктор філологічних наук Микола Дмитренко: «Його перші книжки «Я плакав на ранкову траву», «Безкровна війна», «Через все пройти» привернули увагу щирістю, багатою мовою, спрямованістю на реальне зображення». Усе це збереглося чи й примножилося в подальших творах, але, на жаль, ніхто з літературознавців не завважив, що Олесь Воля став у них іншим: не просто змінив, а кардинально оновив творчу палітру, зокрема посилив глибинне народне начало, набагато більше уваги став звертати на духовні колізії, відмовився від раніше рідної для себе традиційної прози й звернувся до інших жанрів – документальних свідчень, роздумів, лаконічних суджень. Саме тоді волелюбний із дитинства (народився 13 квітня 1952 року в селі Винники Козельщинського району на Полтавщині), гартований широчінню українських степів і неозорими сибірськими просторами, де тривалий час працював будівельником, вибрав для себе промовистий псевдонім: Воля. І нині, знаю достеменно, творча свобода для мого колеги – понад усе. Цінує її, ненастанно оберігає від суєти суєт, послідовно обстоює у творах і, попри спокусливу марноту марнот, у виступах, дискусіях та дружніх розмовах повсякчас закликає прагнути до неї, тієї свободи, яка насправді – найточніший синонім творчості.
Упродовж довгих років (надто ж у горезвісні дев’яності минулого століття) свідомо самоформувався й таки сформував, радше витворив себе іншого не лише в творчості, а й у житті: учорашній провідник, різноробочий, звичайнісінький клерк при сановитих метрах, розповсюджувач книжок постав зрілим майстром слова, не просто начитаним ерудитом, а новочасним українським інтелектуалом, який знається на класичних літературних і філософських творах, полює на мемуари, не пропускає новинок.
Улюбленого німецького філософа Олесь Воля не раз і не двічі згадує в «Щоденнику», який з’явився друком 2011 року. Книга ця воістину унікальна. Ніхто, наголошую – ніхто за життя – не видавав такої широкомасштабної оповіді про свій письменницький шлях. Знаємо, скажімо, щоденники Олександра Довженка та Олеся Гончара, однак їхні нотатки побачили світ після того, як автори відійшли за вічну межу. Тим-то маємо подиву гідний виняток: на відстані простягненої руки, – і мемуарист, і його рукопис. Воістину нескінченний, як український степ сонячного ранку, коли зір лине й не може долинути до мінливого виднокола. Тут теж видно далеко, аж до творчих обріїв, де стосами височіють неохопні, незліченні записи за сорок років – не лише про себе чи й аж ніяк не про себе…
Так чи так, а я всотував у душу зібрані Олесем Волею свідчення сотень і сотень земляків-полтавців про панщину, жовтневий переворот, голодомори, війни… Спогади про це – народна сльоза за сльозою. А ще – синівське увічнення доль і дум краян, сусідів, родичів… І велична ода матері, і сповідь про незмінну любов до наставників – Олеся Гончара та Миколи Амосова, і роздуми про тяжкий труд на БАМі, і велетенські розсипи вражень від багаторічного спілкування з колегами… Тут стільки яскравих подробиць, нюансів, небезпечних рифів! Але … Все подається, як було, а не як уявилося з відстані років. Немає ні коригування на основі досвіду сьогодення, ні соромливого замовчування незручних, болючих фактів. Автор постає і як сумлінний літописець, документаліст, і як майстер слова, і як філософ, соціолог. Це стосується і його нової книжки "Перегін" (2012). Саме з неї вибрані новели про голодовку публікує "Воля народу".
Як літературний редактор знаю: Олесь Воля послідовно керується чіткою, вивіреною самонастановою: всього не охопити, отож слід не випускати з уваги найголовнішого. Саме воно стало міцною основою плідного доробку прозаїка (свого часу писав лірику) й неспростовно засвідчило, що Олесь Воля не зрадив свого творчого покликання, не відступив від окреслених долею зобов’язань перед власним призначенням на рідній землі: створив три монументальні книги – три вершини, з яких далеко бачиться.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ,
голова творчого об’єднання пригодників та фантастів
Національної спілки письменників України
Коментарі