Олег Чорногуз, письменник: Для Юрія Кругляка перш за все була Україна
У день його 90-річчя ми мали б щасливу нагоду йому сказати те, що кажемо найчастіше після смерті. Вітати так, як він на це заслуговував при житті, і як це ми кажемо тільки тоді, коли його нема поміж нас. Прикро. Але факт. І не поодинокий. Юрій Кругляк неоцінений при житті. Можливо, саме із-за його не саморекламного характеру. Він працював тихо і могутньо. Працював так, як працюють тільки сподвижники, великі вчені, винахідники. Це рідкісний дар. Цей дар подарував йому через батька і матір сам Господь Бог…
Я твердо можу сказати, що для Юрія Михайловича Кругляка перш за все була Україна.


27 жовтня у київському Будинку письменника відбудеться вечір пам’яті Юрія Кругляка з нагоди його 90-річного ювілею.
Ведучі: письменник Олег ЧОРНОГУЗ та поетеса Тетяна ДОМАШЕНКО.





ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ
Олег Чорногуз

 Мабуть, більшість істинно творчих людей, йдучи несподівано в кращі світи, залишають за собою думку, що кожен із них, завершивши земний шлях, не виконав навіть сотої долі від запланованого. Саме такі асоціації в мене живуть, коли я згадую свого друга, колегу по перу і по роботі, сатирика і, з повною відповідальністю скажу – ученого Юрія Михайловича Кругляка.

 За всіма фізичними даними і, безперечно, духовними, та й лагідним, урівноваженим, дещо флегматичним і дещо сором’язливим характером, він мав би дожити до сьогоднішніх днів, як деякі ровесники. Удень його 90-річчя ми мали б щасливу нагоду йому сказати те, що кажемо найчастіше після смерті. Вітати так, як він на це заслуговував при житті, і як це ми кажемо тільки тоді, коли його нема поміж нас. Прикро. Але факт. І не поодинокий. Юрій Кругляк неоцінений при житті. Можливо, саме із-за його не саморекламного характеру. Він працював тихо і могутньо. Працював так, як працюють тільки сподвижники, великі вчені, винахідники. Це рідкісний дар. Цей дар подарував йому через батька і матір сам Господь Бог. Я любив Кругляка. Любив і люблю. Я це казав йому під час ювілеїв і кажу тепер, хоч і ловлю себе на думці, що всі ми, його друзі і побратими,  при житті його так і не оцінили гідно. Він не вимолював премій, він не саморекламувався, не влаштовував літературних провокацій заради, як тепер кажуть, піару. Він жив і працював повноцінно.
  Я це стверджую, бо я з ним кілька десятків років працював поруч. Ми разом відпочивали у Будинках творчості, їздили у відрядження від журналу “Перець”, зустрічалися в редакції журналу ВУС (видання українських сатириків), яке я мав щастя з Олександром Чумаком і Сергієм Забєліним заснувати. Пригадуються перші 90-ті роки. Народження не культури, а мафіозної економіки. Початок крадіжок, бізнесових, а згодом і політичних убивств. Я зателефонував Юрку додому і запросив до редакції.

 - Юрко, я знаю, що це нашому суспільству уже не допоможе. Тут більше міг би допомогти прокурор, або, може, тільки Господь Бог. Україна пішла не тим шляхом. Ми з тобою цього не виправимо, але все ж Данте писав про “Пекло”, твій великий земляк  Котляревський про те ж саме. Cотвори сучасну “Енеїду”. Хай це хоч буде гірчичником.
   Юрій ствердно кивнув головою і, вже переступаючи поріг, запитав:
- А на коли це треба?
- Юрочко, на вчора.
Він ще раз кивнув головою і зачинив за собою двері. Через кілька днів “Енеїда” Кругляка лежала у мене на редакторському столі. Ще через день Віктор Баранов - моя права рука - поставив її в номер і повідомив читачів, що далі буде.

    У 1998 році ми Юрієві Кругляку присудили республіканську премію імені Остапа Вишні, якого він особисто знав і, здається, вже й працював при ньому у “Перці”. Але премію ми вручили уже його дружині Катерині. Юрко не дочекався 12 листопада - дня народження патріарха гумору і сатири - відійшов за межу цього світу саме 28 вересня (в день пам’яті Остапа Вишні).

     Юрко завжди був такий обов’язковий і точний, як найкращі годинники. Якщо ж він перебував у відрядженні, то окрім редакційного завдання, він занурювався в історичні пошуки у будь-якій точці України. Де б він не був. Коли, наприклад, я, виконавши редакційне завдання, йшов на річку чи на озеро покидати спінінг, то Юрій Михайлович шукав у тому місті, містечку чи селі чи хуторі бібліотеку, музей чи просто таких сподвижників, диваків, як сам, котрі цікавляться минувшиною, які пам’ятають якісь легенди про село чи місто і взагалі різні історичні бувальщини, пригоди, випадки.
     Я, маючи характер сатирика, часто називав його «інститутом фольклору і етнографії імені Максима Рильського», хоч він там ніколи й не працював. Інколи піддівав його, як це властиво чи не всім єхидним сатирикам, Юрко не гнівався. Не виходив із себе. Він був спокійний, як води на ставку в безвітряну погоду.
- Ти б кинув свої винаходи в жанрі сатири й гумору, - піддівав я його. - Як ото сміх у чотири рядочки, чи байки без моралі, а взявся б за серйозну справу - одразу за кандидатську чи докторську.
Юрко у відповідь тільки посміхався, думаючи завжди про своє. Незабаром мені випала нагода перестати сміятися, а й самому задуматися над тим, що таке наша минувшина, чому вона така перекручена і брехлива. Чому ми живемо міфами, а не правдою.

      Трапилося це в Козелецькому районі. Не пригадую, звідки ми їхали, але я точно пам’ятаю, що до Козельця, де я мав завдання від редакції уже згаданого мною журналу описати фейлетонні замальовки “З олівцем по Козельцю”. По дорозі до райцентру  Юрко мені показав на якесь село.
-    Це село Лемеші, колишній хутір Чемер.
-    От що то хуторянин, усі хутори в Україні знає, - претензійно пожартував я, натякаючи, що Юрій Кругляк і сам з хутора Варуни, та ще й із майже Козелецького району, який на Полтавщині чомусь назвали Козельщинським.
Юрко не зреагував на мою репліку, а спокійно, як це йому було властиво, мовив:
-    Тут народилися два козаки
-    Всього два? То це точно хутір. Он на твоєму хуторі взагалі народився один. На прізвище Юрій Кругляк. А ці які носили  прізвища?
-    Козаки Розуми.
-    Видно геніальні були, коли односельці так їх оцінили.
Уяви собі. Один із них – Олексій став московським генерал-фельдмаршалом, титулованим князем Священної Римської імперії, а другий - Кирило останнім гетьманом України, поновив Київську митрополію і став чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни, яка у Козельці, щоб узяти з графом шлюб збудувала собор - копію Санкт-Петербурзького.  Отакі Розумовські від простого реєстрового козака Григорія.
- Розумовські, - тут і до мене дійшло. – Розумовські. - Чомусь двічі повторив це прізвище я, ніби інтелектуально їх пережовуючи.
-    Так, Розумовські, - підтвердив Юрій Кругляк. - Імперія любила  милозвучну мозаїку, як пишноту. Тому прізвища, котрі не пестили слух імператриці чи імператора, доточувалися або навпаки – скорочувалися. Так Розуми стали Розумовськими.
-    А які скорочувалися?
-    Наприклад, Нахімовський. Його скоротили, і він став раптом московським адміралом  не Нахімовським, а Нахімовим... А ось і Козелець. Ти давай зі своїм олівцем по райцентру, а я в Собор.
-    Молитися?
-    Майже вгадав. Дядям із січкарні. Увечері зустрінемося в готелі, розповім. А може краще розповідатиму під липами.
-    Під липами краще, - мовив я .- Особливо, якщо з дівчатами.
-    Краще, якщо без підслуховуючих органів, - відповів Юрій і пішов, узявши за орієнтир Козелецький собор, перед цим показавши мені спину у магазині “Продукти”.

    Зустрілися ми пізно по обіді. Я йому розповів, як райцентрівський самодур вирубав  цілу алею тополь, яка у Другу Світову війну рятувала від авіації під своїми зеленими шатами військовий госпіталь. А йому, тепер голові райвиконкому, тополиний пух залітає в ніс і він часто пчихає, а після фейлетону йому ще й гикнеться. А що ти? Відмолився, відхрестився?
     Він мовчки показав мені на портфель. З його слів я зрозумів, що там таке, про яке ніхто не те, що у нашій освіченій редакції не чув і не знає, а й по всій Україні, котра на той час вважалася найбільш читаючою республікою.
-    Не муч, кажи.
 І Юрко мене вперше просвітив. Виявилося, що він за півлітру й за кілька кілець ковбаси та хлібину у робітників Козелецького собору виміняв генеалогічний довідник українських козацько-старшинських родів під назвою «Малоросійський родословник”, з якої я ще в той час дізнався, що знамениті  (за піснею білих офіцерів) поручик Голицин і корнет Оболенський, з яких чи Оболенський  - не хто інший як малоросійський аристократ і ще сотні, сотні таких Оболенських, Яновських, Розумовських, Нахімовських, - усі, виявляється, наші, які служили вірою і правдою Московській імперії і вона називали їх своїми, московськими, хоч вони належали до іншого роду, племені і ніяк не вписувалися в теперішній путінський “єдиний народ”.  І аж тепер я зрозумів, звідки пішла і політика у Діми Гордона. Від Російської імперії. Він все бере інтерв’ю майже виключно у московських приїжджих, ніби в Україні досі одні селяни й робітники і нема з ким погомоніти. І складається враження, ніби наша нація зовсім не народила цьому світові геніїв. Як тонко і вміло подається московська телепередача на українських нібито каналах. Ні, таки треба побільше запрошувати шустерів і кисельових в Україну! Хай би нас, провінціалів, просвіщали, а ми, затуркані, вірили в те, що нам нейтрони і нейтрино невідомі, а до серця українця ближча таки лопата і лом. Та ще пісня чи гопак. Танець.

 Але я про Юрія Кругляка, якому сьогодні виповнилося би 90 років і який мав би прожити до цих літ спокійно, аби хвороба століття передчасно не покликала його до Творця у безмежжя, що звисає над нами.
 Я любив Юрка. За його скромність, за життя без пози (він ніколи не рекламував себе). Не тільки за його благородний характер, аристократизм і енциклопедизм. Спочатку про непоказне благородство. Чомусь згадалося два моменти із його зовні спокійного і не активного життя. Василя Симоненка приймали до Спілки письменників. Сьогодні це, мабуть, неправдоподібно сприймається, а в ті, далекі шестидесяті, цілком нормально. У Василя на той час не було, як кажуть, у чому йти на Президію. Симоненко до кількох уже членів Спілки звернувся зі скромним проханням на цей урочистий день позичити костюм.
Дехто делікатно відмовив. Тоді ж до нього підійшов Юрко Кругляк, взяв за лікоть Василя і тихо мовив: ”Поїхали до мене”. Так наступного дня Василя Симоненка і прийняли до Спілки в Кругляковому костюмі. Пригадується ще один момент. Видав Юрко збірку гуморесок «Бублик з маком». Здається, це був 1967 рік. Отримавши гонорар, Юрко поїхав на рідну Полтавщину. Виявилося, зовсім не для того, щоб похвалитися чергою появою книжки. Він дізнався, що в його двоюрідних сестер на хаті дах протікає. Весь гонорар пішов на дах. Юрку залишилася лише дірка від того “Бублика з маком”. Про цей жест доброти дядька Юри принагідно згадує його племінниця Таня, яка тоді була ще зовсім юною школяркою, нині – відома поетеса Тетяна Домашенко.

    У часи сумнозвісного секретаря ЦК КПУ, українофоба В. Маланчука у Козелецькому соборі була створена та “січкарня” – “січкарня” неугодних радянській владі книжок, інтелект яких перетворювали в локшину чи стружку . Там в прямому смислі різали на січку книжки, які виймалися з букіністичних книгарень і ті рідкісні книжки йшли під ніж! Йшли під ніж і самвидавівські книжки, як українські історичні. Ті, яких не допалили у академічній бібліотеці Києва у 1964 році, присвятивши той гучний підпал до річниці Т.Г. Шевченка. Сльози професора університету і письменника Арсена Іщука стоять переді мною, студентом, як і досі чуються його слова:
-  Знищують варвари двадцятого століття нашу пам’ять, нашу гідність, нашу честь. Щоб і надалі перетворювати нас у бидло. Не допустіть цього!
    Ці слова він не мені казав, не нам студентам, що оточили його, а професор казав небу. Професор звертався до Творця.

Юрко Кругляк намагався врятувати нашу спадщину. Самотужки. Одиноко. Так він створив топонімічний словник «Ім'я вашого міста» (К. Наукова думка. 1978). «На крилах легенд», «Тисяча і одна усмішка» (видавництво «Дніпро»). Українських народних усмішок він планував видати мінімум у 10-ти томах. На жаль, всі його плани і творчі й наукові залишилися тільки в планах і дещо - в домашніх архівах, які, як не печально, не збереглися.
І коли я сьогодні пишу ці рядки і думаю про таких сподвижників, як Юрій Михайлович Кругляк, то вірю, впевнений, що поки на світі є такі люди, як наш ювіляр, то ми залишимося на землі українцями. Зі своєю історією, зі своєю пам’яттю, зі своїм безсмертям, зі своєю національною гордістю, незважаючи ні на теракти, ні на сепаратистів, ні погрози атомом, який таки вигадали ми, а не вони, ординці і песиголовці. Не вони, а таки наші вчені і наші засядьки, кондратюки, корольови, люльки і їм нема числа, як не було для них, та й, мабуть, і досі нема у них всеукраїнської слави заради нашої національної гордості в ім’я цих геніїв, як і нема в оновленої держави досі стратегічної гуманітарної ідеології.

Сьогодні пригадується мені і наш приїзд з Юрком на моє рідне Поділля. Він тоді жив не тільки сатиричним журналом. Він тоді жив ще й історією мого краю. На його прохання я телефонував усім, хто більш-менш знайомий з історією, цікавився нашим минулим. Кореспондентам і моїм вчорашнім колегам по перу газети “Вінницька правда” - Юрію Бондаренку, Василю Лису, Василю Руденку та іншим. Потрібно було за будь-яку ціну Юркові Кругляку знайти, здається, “Подольские ведомости”, і ми їх знайшли. У Тульчині. Не пам’ятаю вже, за що ми тоді ту засмальцьовану і обліплену бібліотечно-музейними печатками книжку виміняли, але пам’ятаю добре, що закінчилося це гарною вечерею. Юрій, як завжди, у випивці участі не брав. Він цю роль відводив мені, хоча я також не належав до активних, як висловлювалися гумористи, сопляшників. Але я добре пам’ятаю цю книжку у твердій обшарпаній обкладинці, яка десь має бути в сімейному архіві Юрка Кругляка. Запам’яталася вона мені не лише тим, що пройшла через сотні, якщо не тисячі рук і за чимало десятків років, але й унікальними печатками, з яких також промовляла наша історія. Бо ж печатки там стояли і Московської імперії, і УНР, і Директорії, і радянської влади.

Не повною буде картина мого спомину, якщо я не скажу бодай слова про народні усмішки. Усім відомо, що вони посміхалися зі сторінок кожного номера “Перця”, але не всім відомо, що кожних три роки, наші величезні архіви списувалися. Списувалися би й народні усмішки, аби в нашій редакції не працював на той час, коли вони народилися на перчанських сторінках, Юрій Кругляк. Він з дозволу головного редактора Федора Маківчука брав на свої плечі ті мішки з усмішками і відносив у досить скромну свою квартиру по вулиці Л. Толстого, де й самому важко було розвернутися. Це мені тоді й  дало підстави його так незвично, гумористично назвати - Інститут фольклору і етнографії імені графа Толстого. Так у тій скромній квартирі, очевидно, на колінах народилися його “Тисяча і одна усмішка”, видана у найпрестижнішому на той час видавництві “Дніпро” . Там планувалося видання і “Тисячу другої усмішки”, “Тисяча третьої, четвертої, п’ятої  усмішки”, якби раптом... Якби раптом його життя так несподівано не обірвалося.
    У тій квартирі народилися і легенди наших сіл і міст, які регулярно друкувала “Україна” (журнал).

   Юрко, здається, мав час на все, хоча постійно заявляв, що саме цього часу йому не вистачає, і якщо б він міг, то добу заповнив би не 24 годинами, а принаймні 36-ма. Адже потрібно було ще заробляти на хліб насущний. А він і цю роботу виконував на відмінно. Його чотири сатиричні рядочки, перед якими часто стояв прозовий епіграф про ту чи іншу подію в Україні, чи про того чи іншого фейлетонного персонажа, вбивали героя “чотирьох Круглякових рядочків” наповал. Тепер у це мало віриться. А в той, недалекий час, преса таки була “Четвертою владою” і якщо ти уже ставав об’єктом прозового чи віршованого фейлетону, ти позбавлявся не тільки партквитка, а й часто - посади.

 Я писав про благородство Юрія Михайловича. У молодості, як водиться, більшість із нас проводили час у кав’ярні, більярдній, після чого частенько водили і козу. Юрко ж, окрім сатири і гумору, занурювався з головою в нашу гірку минувшину, щоб ця гіркота не повторилася у майбутньому. Він це чудово розумів і над цим так подвижницьки працював.
    Не скажу про всіх, але я особисто ніколи не бачив Юрка у товаристві дівчат чи жінок. Лише одного разу, коли до нас завітала вродлива жіночка і принесла якісь для Юрка ліки,  мені сказали, що це Юркова кохана. Не певний, чи це була правда, чи вигадка. Та й мені було байдуже, бо в кожного в цьому житті свої справи, якщо ти справді творчо працюєш і в тебе нема часу на плітки чи пустопорожні розмови, нехай і за чаркою чи келишком кави. Юрій в таких заходах майже ніколи не брав участі.
 Десь через тиждень-другий я вдруге побачив Юрка з тією ж вродливою жіночкою.
-  Юрко, гарна молодичка. Чому б тобі на ній не одружитися? - жартував я. Він відповідав серйозно, ніби й не працював у гумористичному журналі і це його ні до чого не зобов’язувало.
-    Я не можу розбивати сім’ю. У неї чоловік і двоє дітей.

    Не знаю чому, але тоді я подумав, що він таки благородний чоловік. Бо я за такої жінки, мабуть, і на Оболонь із Солом’янки поплентався б пішки о 3 годині ночі. Звісно, це претензія на жарт. Але в мене тоді склалося враження, що Юрій належить до тих сором’язливих чоловіків, які не ходять до жінок. А навпаки: жінки приходять до таких, як до своєрідних загадок. Юрко належав саме до таких людей. В цьому я остаточно переконався в одному із Будинків творчості, де ми відпочивали і працювали разом. Наші кімнати були поруч. На першому поверсі. Я працюю переважно уночі. Може, саме тому  моє вікно у Юрка асоціювалося зі стендалівським  романом “Червоне і чорне”. Бо саме тоді вперше він мені сказав, якщо я прийду під ранок, то ти мені відчини вікно, щоб я потрапив у корпус.
-    Юрко, нема питань. Я для тебе прокинуся і на світанку.
Під кінець нашої відпустки, я запитав Юрія:
-    Ти ще так довго лазитимеш через моє вікно?
-    Поки не побачу її в надії.
-    А тоді що?
-    От тоді й женюся. Я ж дав слово честі.
-    Благородно з твого боку, а от як з її...
 Та Юрко мене уже не слухав. Це сьогодні в епоху роздягнених до парадної форми Адама і Єви сприймається таке благородство дещо й справді іронічно. Але якщо глянути з боку моралі та певних чеснот, то Юрко такий був завжди і в усьому - благородною людиною. Людиною слова. Обов’язку. Відповідальності. Він дорожив своїм словом, своєю честю. І коли йому кохана сказала, що вона уже в надії, Юрко сказав, що я своїх слів на вітер не кидаю.
  І за це я любив Юрка. За його неординарність. За його щирість. За його любов до України, якою він жив і я твердо можу сказати, що для Юрія Михайловича Кругляка перш за все була Україна, а його титанічна праця - тим фундаментом, який  не на словах, а на ділі підтверджує ту любов до своєї Вітчизни, до свого народу. Хвала йому і безсмертя. Він на нього заслуговує, як кожний сподвижник, який віддав усе своє життя служінню своєму народу.
                                         
Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі