Письменник Олег Чорногуз: Московія в черговий раз намагається підсунути нам двоголових орлів з двома язиками
Послухайте ту московську “правду”, яка сиплеться на голови з усіх Кремлівських каналів, а ви сліпнете, сліпнете і раптом. ні сіло, ні впало, починаєте каятися. Ви каєтеся і ви просите у шустерів, у неба, у своєї тремтливої тіні заговорити по русскі. І ти сьогодні переходиш на язик, обивателю і пристосуванцю? Ти переходиш на язик, який окупував твою територію без оголошення тобі війни? Ти переходиш на язик окупанта і варвара, для якого нічого святого нема на нашій землі. Де ж твоя гордість, українцю?!
Раби вискакують із штанів
Олег ЧОРНОГУЗ
- Рабинович, що трапилося? Ти перейшов на українську? Ти боїшся, що тебе поб’ють "бендеровці”?
- Хаймовіч! Я боюся, що мене завтра прийдуть захищати русскіє!
Анекдот
Пишучи для Євромайдану листівки, Звернення, заклики, маніфести, я не пам’ятаю, щоб мене хоч один раз із штабу Євромайдану просили написати про мову-язик. Не було цього. Не було. Небесна Сотня, небесна тисяча, небесні сотні тисяч вийшли на Євромайдан однією дружною родиною в ім’я кращого і справедливі нашого життя. Вийшли, щоб покінчити з бандою, мафією, хунтою, сім’єю злодюг, яка приватизувала всю Україну. Яка розграбувала всю Україну. Розграбувала заради любові до себе коханої і до своєї коханої банди. І ніхто тоді, на Майдані, не прислухався, хто на якій мові розмовляє, хто як висловлюється. У серці і душі в усіх жила одна мета, одна мрія - справедливість, рівність, прозорість. А банду – геть!
Що ж ми сьогодні робимо? Що ж ми сьогодні маємо?! Два з половиною десятки претендентів на гетьманську булаву?! Два з половиною десятки, які були на Майдані, які жили Майданом. І які не були на Майдані і ненавиділи Майдан, думаючи про свої золоті батони. І тепер вони раптом в одному човні???!!! І тепер вони всі разом і кожен зокрема заговорили про мову. Перейшли на язик, ніби почалася в Україні на честь окупанта язикова пошесть. І від тієї язикової пошесті в усіх підряд несподівано зачесався язик. В усіх. А найбільше він чешеться чомусь на виставі у Шустера. Шустер для них напів Бог, Шустер для них, мабуть, Бог. Шустер для них - не визнаний офіційно Всевишній. Для всіх. Чи майже для всіх: від Литвина до Чумака. Кожен з них аж із власних штанів вискакує, забуваючи по дорозі до мікрофона хоча б трішки вище підтягнути труси:
- Савік, я говоритиму на русском.
- Він звітує перед Савіком. Звітує народний депутат України. Звітує кандидат у президенти України. Останні чи то дуетом, чи то гуртом.
Хто такий Савік? Що ти перед ним відчитуєшся?! Де цей Савік, як і інші савіки тимчасово перебували, коли на Євромайдані “ескадрони смерті” брали наших дітей під оптичні приціли снайперських гвинтівок і калашів, цілячи в серце і в око?! У Євроєвропі. Чи євроазійському просторі з чемоданами, набитими доларами. Чи не там пересиджували і деякі, що днями несподівано з’явилися в У Верховній Раді, здавши у камеру схову сусідньої держави золоті батони і булочки разом зі спресованими пачками доларів.
Тепер вони оклигали, вилізли з-під євромайданівського віника, побачивши, що в Україні нема кота.
Усі зі своїм язиком рвуться до найвищої трибуни і мікрофонів. Усі рвуться: і ті, що вже дорвалися до корита, і ті, що тільки планують, і ті, що окрім корита, хочуть ще й сісти у те корито. І всі освідчуються. Освідчуються не головою, не серцем, не болем перед „Святою і Небесною Сотнею”. Ніби її уже й не існувало. Ніби то було тільки марево, що піднялося до Небес і до Бога, а вони потяглися усі чи майже всі до Шустера. Бо тепер для них Шустер і Бог і Небо. Невже все так швидко забулося? Якщо це не так, то чому тепер знову усі освідчуються язиком? Язиком окупанта.
- Савік, я перейду на русскій.
І Савік благословляє. Савік піп, Савік пастор, Савік митрополит і патріарх в одній особі. Савік дозволяє. І вони ідуть. Вони ідуть. Ні, не на барикади. Вони вже знову йдуть до мікрофона, вискочивши із власних трусів і світять до аудиторії своїми красномовними сідницями.
Чому? З якої статті? На який… вони переходять на той рускій язик, який уже ходить- бродить туманами під нашим кордоном? Переходять на той язик, який подавав команди генералу СБУ Якименку, міністру МВС Захарченку і убивці-президенту Януковичу, московському запроданцю і холую саме на русском язикє стріляти. Переходять на той язик, на якому вели переклички снайпера і їхні командири. Переходять на той язик, який спрямував кулю в серце крізь дерев’яний меч і дерев’яний щит, якщо власник тієї страшної зброї для Путіна ховався за тим чи іншим деревом. На той язик, який лунав пострілами з вікон і дахів урядового кварталу. На той язик, який клав на землю „Небесну Сотню”, щоб вона уже ніколи над своєю головою не бачила українського неба.
Всі політики. Чи майже всі, від політолога до політтехнолога, від претендента до пристосуванця неначе збожеволіли, неначе злякалися плачучого й переляканого сепаратиста, благаючого сам себе стояти до кінця в прокуратурі чи в обладміністрації, яку ж сам і захопив, всі вони зайнялися язиком. Від Цибенка до Гордієнка, від Симоненка до Порошенка, від Голуба до Яценюка. І всі каються, каються, каються. Гуртом і в самотності. Усі стають на коліна. І моляться, моляться, моляться, б’ючи поклони, і хрестяться і божаться. Ніби світ у їхні помутнілих головах став догори дригом. Ніби там уже замість розуму один язик. І нібито Крим з тієї ж дурної голови втратили, втратили через свій язик. І ніби Донбас уже через язик втрачаємо, бо там, як і по всій Україні, всі ці 23 роки нібито проходила дика українізація різнобарвного населення і ніхто з них не міг висунути назовні з рота язика, щоб його за це якщо не вбили, то обов’язково покалічили б. Кожному московіту, кожному турку і французу накидали начебто на шию петлю і він висолоплював з рота свого рідного язика і змушував себе ним говорити, говорити й говорити тільки українською, виключно українською. Якщо не говорив цією мовою, його спалювали живцем. Може, ви мені скажете, що це маячня. Може, ви мені скажете, що в мене гарячка, то послухайте сьогоднішні московські передачі. Послухайте Петра Толстого, Гордона, Дмитра Кисельова, Леонтьєва та інших двоголових. Послухайте ту московську „правду”, яка вам і нам сиплеться на голови з усіх Кремлівських каналів, а ви сліпнете, сліпнете і раптом. ні сіло, ні впало, починаєте каятися.
Ви каєтеся і ви просите у шустерів, у неба, у своєї тремтливої тіні заговорити по русскі. Виключно по руські з шепетівсько-жмеринським акцентом, який ви називаєте мовою Пушкіна і Лермонтова. Мовою Лєніна і Троцького, бо вам до цього 23 роки не дозволяли. Вас били, вас нищили, вам зашивали живим роти і о, нарешті свобода. Нарешті загинула „Небесна Сотня”, щоб ви заговорили на мові Пушкіна, а за кулісами ще й на літературній мові Івана Баркова, в якого вчилися ліцеїсти з Царського села. І пішло і поїхало: за вашу і нашу свободу. До чого ви все це довели? До чого ви все це спародіювали? Принизили, уподібнися до блазнів, а не до самих себе.
І ти сьогодні переходиш на язик, обивателю і пристосуванцю? Ти переходиш на язик, який окупував твою територію без оголошення тобі війни? Ти переходиш на язик окупанта, який розстріляв беззахисних - прапорщика Сергія Какуріна і майора Станіслава Карачинського. Ти переходиш на язик окупанта і варвара, для якого нічого святого нема на нашій землі. А тільки глум, насмішки і знущання. Ти вже ніби авансом живеш не у своєму домі, а в його. У того дикуна і неандертальця ХХІ сторіччя, параноїка, для якого обіцянка нічого не важить, як і папірець про атомно-ядерний меморандум, який закликав планеті роззброїтись, щоб зберегти не тільки твою землю, а й сусіда, та й усі континенти на цій землі.
Ти переходиш на язик печерного ідіота, який закликає перетворити Всесвіт у реактивний попіл. Ти переходиш на язик, яким тебе вдень і вночі з голубого ящика поливають масною «лжею» і ти все одно підставляєш свою нерозумну голову під цю ненависну злобу і ненависть до тебе. І ти продовжуєш, ніби й нічого не трапилося, добровільно пританцьовувати на усе українське під цей чорний дьоготь, під „Бариню і барина”. Ти принижуєшся. Ти запобігаєш, втративши голову, і, зберігши тільки рот, у якому той язик без кісток, а ти його викручуєш. Де ж твоя гордість, українцю? Чи ти вже шмата, чи ти досі підтирачка свого господаря? Хто ти тепер? Як тепер тебе сьогодні називати?
Чи ти задумався на тим, що ти розстрілюєш у собі останнього українця на цій землі? Перед ким ти капітулюєш? Кому ти в черговий раз здаєш Україну? Не просто здаєш, а ганебно здаєш, принизливо і привселюдно. Продаєш і торгуєш замість того, щоб стати захисником Її. Ти що не бачиш, який привид ходить по той бік кордону? Привид смерті і цинкових гробів. У тебе в роті язик, а на очах облуда?!
Ти переходиш на язик окупанта і тішиш сам себе, що він стане кращим, лояльнішим, добрішим, милосерднішим. У язика нема серця. У язика ніколи серця не було. Це не сумісні речі для вічного і ненаситного загарбника, завойовника. Запам’ятай це. І ти хоч вискакуй із штанів, хоч із трусів, залишивши їх після себе на підлозі, він однаковим і неситим оком як дивився на тебе, так і дивитиметься. Запам’ятай і це. Він ніколи не мінявся і не зміниться. Така у нього ментальність. Ментальність Чингізхана. Вона навіть не еволюціонувала в нього. Тільки форма одягу змінилася і зброя. Він як виривав поневоленим язика упродовж 360 років від бурята до мордвина, від інгуша до чеченця, від українця до білоруса, так і вириватиме. Невже ти досі не усвідомив цього? Чому ти щодня і щогодини вискакуєш із штанів і освідчуєшся у фальшивій любові до ближнього. До ближнього сусіда, який тобі ані братом, ані другом ніколи не був. Невже це в черговий раз не засвідчило чергове „покорєніє Криму” і „смірєніє Кавказу”?!
Може час уже подумати і про свій народ, якщо ти ще належиш до нього?! І вже, коли не за паспортом, то хоча б за духом, якщо в тебе є цей дух, як і честь, як і гордість. Невже ти не розумієш і не усвідомлюєш, чи ти не читав нічого у своєму житті? Скажімо, історії рідного народу. Якщо ти не читав, то я тобі так скажу: 360 років, як один день ішла суцільна русифікація. 360 років день у день йшла асиміляція нашого народу. 360 років українця примушували одружуватися на язику, аби язик у ліс тамбовським вовком не дивився. Почитай утаємничені директиви оберпрокурорів Московської імперії. Ці директиви повторювалися 360 років. З року в рік, день у день, якою б та імперія не була. Чи за Олексія Михайловича, починаючи з його князівства і виривання язика в малороса, як у часи Івана Лютого, так і в часи Петра Дикого до сьогоднішніх днів всепланетарного параноїка і брехуна Путіна.
У тебе, українцю, забрали все. У тебе забрали твоє ім’я, у тебе забрали графу у паспорті, у тебе язик забрав і сам паспорт. Він, як чума, висіявся на твоїй території. Висіявся „русскім міром”. Сьогодні кожен член цього „русского міра” у московському патріархаті (і не тільки) може отримати язиковий паспорт з двома головами. Саме таких двоголових орлів з двома язиками і тобі намагаються підсунути у черговий раз Московія. Що ж ти клюєш це московське зерно? Що ж ти ковтаєш отруєну наживку і не відчуваєш, що ти вже втратив голову і розум?
Невже ти не бачиш, що ти 23 роки живеш в язиковій Україні? Невже ти давно оглух і нічого не сприймаєш на душу, яку з тебе витравили? Невже на тобі залишилися тільки штани? Самі штани, з яких ти так прудко вискакуєш. Тобі не соромно? Чи ти й сором втратив? Чи ти вже забув, що це таке? Невже таки заразився цієї метаморфозою, коли замість національної гордості у тобі сама тільки дурість і рабський інстинкт, вкладений тобі язиком не в серце, не в душу, оскільки вони в тебе відсутні, а в якесь інше місце, де утворюється холодок?
А якщо це не так і ти ще опираєшся і хочеш сказати мені, що в тобі ще не все втрачене, то вийди до тієї ж трибуни. Вийди до того всемогутнього в Україні Савіка, який для тебе, як шаман, що прибув чи то з Марса чи то з Юпітера, і скажи йому: я не говоритиму, як він язиком. Я говоритиму серцем, бо воно в мене дуже болить і я, нарешті, відчув те серце і той біль українця, котрий живе в мені. Бо ж усюди язик. Усюди. І не тільки в корови, чи у теляти, а й у молдованина і у фінна, у малороса і в хохла, а в мене - серце. А ще є серце, душа і крапля національної гордості:
- І я віднині не говоритиму на мові окупанта. Я віднині не дам йому забрати у мене останнє - язик і вирізати його, як його вирізували 360 років і один день щодня і щоночі. Може, в цій країні, Україні, хтось захистить і українську мову? Українця, якого, як ніде у світі, у своєму ж домі принижують?! Може, нарешті, поміж нас хтось скаже на весь голос: „ Я хочу захистити українця. Українця на своїй землі, де він мав би бути господарем, а не рабом. Але, на жаль, він досі у своїй більшості раб, і саме тому він щодня вискакує із штанів.
То ж натягни, українцю, пояс і повісь на ньому набої. На порозі ж окупант! З русскім язиком в роті і у всеозброєнні. Скажи, нарешті, сам собі: ”Я більше не раб. Як свята і „Небесна Сотня”. Я син свого народу. Я син нової України. І мене вже ніхто на язик не візьме”.
І це буде правильно. Хтось і колись у цій державs має захистити і Українця! Чи він й надалі стає ще більше упослідженим, аніж був учора? Тому я запитую, а за що загинули святі ангели із „Небесної Сотні”: і білоруси, і вірмени, і росіяни, і українці. Невже за ваші штани, раби?! Невже за ваші вистриби із тих штанів перед кожним савіком шустером?! Опам’ятайтеся, німі ви наші! Не розстібайте штанів. Не вискакуйте з них. Усе і в кожного має бути на своєму місці.
Олег Чорногуз, письменник, публіцист, громадський діяч,
для «Волі народу»
Коментарі
