Знаменитий письменник Олег Чорногуз попросив президента Зеленського, щоб той посадив його за грати замість Стерненка
Олег Чорногуз: Відкритий лист номер 7 до президента України В.О. Зеленського (на попередні листи відповіді не було).
Шановний Володимире Олександровичу!
Ще вчора, коли ви закрили прокремлівські телеканали, я, висловлюючись образно, Вам аплодував і хотів навіть (при всій своїй чоловічій повноцінності) від імені українського незалежного народу… Вас поцілувати. Закрили телеканали українських квіслінгів, отже, як я вас зрозумів: ви нарешті також зрозуміли - час будувати єдину, неділиму українську державу. Досить гратися і загравати з ворогами держави, як зовнішніми, так і внутрішніми. Сидіти начебто одразу на двох кріслах: українському і московському. Так намагався керувати країною ваш попередник - мисливець за ондатровими шапками. Чим це кінчилося ви пам’ятаєте. Він опинився в одному кріслі - ростовському.

Ви ж нібито пересіли в одне крісло. Українське. Як мені здалося,  стали чи стаєте, нарешті державним мужем, тобто українським президентом і думаєте про той народ, який вас обрав і посадив у це найповажніше і найвище крісло у найбільшій європейській державі. Принаймні територіально, незважаючи на окупацію частини української території вічними загарбниками – московітами, в ментальності яких ще досі закладено ДНК «золотої орди», від якої ні революційно, ні еволюційно позбутися неможливо. У цьому випадку українці кажуть: горбатого уже тільки могила виправить. А московіта - ніколи. Як ми без борщу чи шматка сала не можемо, так московіт не може без… війни і брехні. Це у них з дня народження. Якщо у нас, українців, свято, коли народжується чи то телятко чи козеня, то у москаля свято, коли вони вбивають те козеня, чи телятко чи будь-якого іншого їстівного звіра у тайзі чи поза тайгою.

Це я до того, щоб скільки ви в очі не дивилися Вовку, той Вовк все одно дивиться убік лісу. І треба зовсім бути наївним, щоб вірити москалеві. На цьому опікся Богдан Хмельницький, на цьому опеклися усі гетьмани і пішли в небуття, так і не збудувавши українську державу. На цьому опікся навіть останній наш гетьман Павло Скоропадський, який так само вірив, як і ви, що достатньо глянути в очі імператора чи його наступника, щоб Москва погодилась на самостійність України. Е, ніколи. Ніколи цього ви не дочекаєтеся від Москви-Кремля. Швидше вони загинуть як обри, аніж у спокої залишать нас. Нам залишилося єдине - повірити в те, що хто породив Москву, від того Москва і загине. Ось на це тільки у нас надія і сподівання. Але потрібно пам’ятати: На Бога надійся, а сам не втрачай пильності.

Сьогодні, в останні місяці вашого півтора річного правління з твані Межигір’я, образно кажучи, виповзла промосковська потороча в особі того ж Медведчука, Юрія Бойка, Андрія Деркача, зрадників типу Юрія Кота, Ігоря Маркова, Олександра Зінченка… І їм подібна потороч. Фактично убивці  синів і доньок Небесної Сотні. А також прокремлівські іднологи типу Володимира Олійника, Володимира Скачка, Анатолія Шарія, й інші антиукраїнці та пристосуванці до будь–якого віяння, шуфричі-безбатченки типу ківи чи вадима рабиновича, вічно судимого і вічного кандидата на тюремні нари. Не затуляє рота і Олена Лукаш у часи вашого правління. А особливо її землячка - Єлєна Бондаренко. Вся ця антиукраїнська наволоч, відчувши свіже чергове промосковське віяння з кремлівського пагорбу виповзло на українську територію. Підняли голови і порозтуляти роти аж до чорного піднебіння. Чого вартий тільки ненормальний Ківа, який  «косить» то під Махна, то під «соціаліста», як учорашній зек і агент КДБ під кличкою «Жолудь» Вадим (він же за другим  ізраїльським паспортом - Давид) Рабинович. А Ви, Володимире Олександровичу, в цей час затуляєте через своїх прокурорів роти патріотам України, розколюючи Україну навпіл, про що так мріє екс-імперія: розділяй і владарюй.
І до чого ж це приведе? Привид 37-го року уже бреде Україною. Ваша Венедиктова вбирається в сутану прокурора сталінських часів Вишинського. Залишилося тільки спідницю поміняти на штани і почати вживати термінологію свого далекого попередника з минулого сторіччя.

Сьогодні, 23 лютого, у так званий «день перемоги» (насправді то була поразка московських військ!) ваш суддя, який живе духом сталінізму, засуджує безпідставно патріота України Сергія Стерненка.
У мої роки, 70-ті минулого століття, судили письменників–патріотів. Судили начебто не за переконання, ідеї, любов до України, а за якісь кримінальні, придумані політідеологами вчинки. Бо ж політичних в СРСР не було. Тому судили їх як кримінальних злочинців, вигадуючи  і приписували тому чи іншому підсудному то крадіжку, то  зґвалтування. Та навіть за квіти, покладенні 22 травня до пам’ятника Тарасу Шевченку.

У першому номері ленінської «Правди» (здається, за 1912 рік) є фото, де двоє імперських солдат лежать перед пам’ятником Великому Кобзарю в Києві (перед Червоним корпусом університету) з гвинтівками-трилінійками та багнетами навхрест і не допускають до пам’ятника нашому Пророку студентів покласти квіти 22 травня. У день перепоховання Тараса Григоровича. Саме в цей день, але уже в 1979 році минулого сторіччя, і мій син Ярослав поклав там квіти й був арештований. Йому не дозволили вступати в університет, оскільки за ним тягся після такого «подвигу» шлейф «українського буржуазного націоналіста». Я на той час працював у журналі «Перець». Згадане вище фото я вирізав з ленінської «Правди» від 1912 року і пішов у ЦК КПУ й показав ту газету, заявивши, що вони виступають на боці московського царя, а не вождя світового пролетаріату. Проблема, завдяки ленінській «Правді», була знята, і мій син вступив на факультет журналістики. Складніше було з Іваном Михайловичем Дзюбою. Він не міг переконати, що писав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з позиції марксистсько-ленінської, від якої наступники відійшли і почали займатися зросійщенням, як за царя-батюшки, коли насаджували валуєвські і емські укази про те, ніби української мови не було, нема і ніколи не буде. Але народ, який має чи не найбільшу скарбницю народних пісень, не задушити. І от тоді, коли Івана Дзюбу збиралися посадити, видатний наш перекладач Микола Лукаш заявив у парткомі Спілки письменників, що він хоче сісти замість Івана Дзюби.

Для чого це я вам розповідаю, молодий мій президенте? Бо ви ще мало чого знаєте з нашої історії, яку ви не читали, про що утверджували на «95 кварталі», коли радили «ховати від дружини кишенькові гроші в історії України, яку (на ваше тодішнє переконання чи погляд) ніхто не читає». А я читаю. Тому про це  пишу і офіційно заявляю: дозвольте своїм ручним суддям посадити мене до політичних в’язниць імені Зеленського замість молодого освіченого Сергія Стерненка. Він принесе у такий складний час для України і для Вас, пане президенте, більше користі, аніж я.
Я із задоволення відсиджу цих 7 з половиною років і може в такий спосіб, дякуючи вашим ручним суддям, продовжу свій вік і проживу до 92-х з половиною років.
Уклінно прошу вас не відмовити мені. Я цілком серйозно це пишу, бо сьогодні уже нам ні до гумору, ні до «95 кварталу», коли до наших осель стукає привид 37-го року.

Олег Чорногуз, український письменник-сатирик

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити