МАСКУ ЗНЯТО
Путін повернув світ до“політики джунглів"
Прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер
Великоросійська мрія – це, сидячи по горло в лайні, затягнути туди і всіх інших. Це і є Русизм
Шаміль Басаєв
Московітів не треба проклинати. Вони вже прокляті світом
Невідомий автор (17 сторіччя)
Маску знято. Маску не зірвано. Нарешті, за 360 років “вічної дружби” між “старшим братом” і за московською метрикою “молодшим”, здається, закінчився наївний романтизм українця щодо вічно загарбницького московіта.
Нарешті, нарешті і слава тобі Боже, що русич-українець на 360-му році “вічної дружби” після самозняття маски Путіним зрозумів, хто є хто. Нарешті, древній русич-українець усвідомив, що “старший брат” ніколи не був братом. Він вічно належав до наших ворогів і світових загарбників, бандитів із широкої дороги. З перших днів “дружби”.
З перших днів Переяславської “дружби” 1654 року московітом палилися українські книжки. З перших днів дружби все відбиралося і все грабувалося. Грабувалося і відбиралося, як нині в Криму. Один до одного. Все грабувалося і все кралося. Кралося привселюдно, безцеремонно, цинічно. Від дитячої ляльки дитини українського офіцера до автомата, літака, корабля того ж українця на українській землі. Цим диким московським князівством, цим варварським царством відбиралася в українця 360 років мова, відбиралася віра, народжена не на Московських берегах московських рік, а у Києві, на Дніпрі. Викрадалася історія, присвоювалася загарбницькою Московією навіть наша назва - Русь, яка ставала нібито споконвічно їхньою.
Нас убивали, нас катували, нас зраджували, нас продавали “брати наші” ворогам нашим. Продавали за безцінь, за пляшку оковитою і шматок ковбаси чи шинки. Продавали після Переяславської ради, після Коліївщини, після усіх піррових московських перемог. Нас “по-братньому” четвертували, розпинали за нашу віру, за нашу мову, за наші звички, за наші традиції. Нам, як і нині, відрізали язики, кидали, насаджуючи на багнети наших немовлят у батуринські вогнища, розпорювали животи нашим жінкам у тому ж Батурині. У тому ж Батурині прив’язували наших замордованих на смерть чоловіків до плотів і пускали їх по Сейму-ріці, щоб тіла мертвих, набрякнувши піднімалися над плотами й “оживали” на тих плотах та нагонили московський страх на села і селян, що жили вздовж ріки. Нагонили страх мертвими до сьомого коліна. І навіть це нас не навчило. Навіть після цього ми не освоїли своєї гіркої історії.
Після кожної підлої підступності, після кожної азіатської улесливості, неандертальської дикості, наступали чорні ночі смертей наших, поетапні мандри населення нашого до Сибіру, до Магадану, до Соловків і супроводжували ці етапи постійна смерть, смерть, смерть. Смерть дітей наших, смерть стариків наших, яку постійно сіяв і висівав взимку і влітку, весною і в осінь на землі нашій то Меншиков, то Валуєв, то Бенкендорф, то Аракчеєв, то Муравйов, то Антонов-Овсієнко, то Ленін, то Сталін, то Єжов, то Путін. І білі, і червоні і, нарешті, зелені. Зелені чоловічки-потвори, породженні Путіним. Диким, підступним, недорозвиненим пітекантропом.
Пітекантропом, який також до вчорашнього дня носив маску благодійника, друга і брата. Який носив маску і вважав повноцінним тіло своєї Московії з головою. Його тіло - не його тіло, а тіло усієї багатонаціональної Федерації. Його голова – українська голова. Українська голова русича-українця. І Путін, як ще у не цивілізованому 17 віці, як у на півцивілізованому 18 віці, як у претензійному 19 віці, як у дикторському 20 віці, зрозумів, що в цивілізованому ХХІ віці, він може у цього тіла втратити ту голову. Голову Русь-Україну. Втратити голову і залишитися з оголеним тулубом. Тулубом без голови. Маленьким нікчемним, боягузливим.
У цій наскрізь аморальній і цинічній потворі кипіла вулканічна злість, а під ним відчувалися вже поштовхи. Як під вічно не згаслим вулканом. Поштовхи його награбованої, поневоленої і рабської за своєю ментальністю Федерації. Федерації, де сотні різних народів без мови. Ані другої, ані третьої, ані четвертої. Без рідних шкіл і газет, без телеканалів і свого радіо, без своєї церкви і своїх священиків, як у мільйонів українців у цій “імперії зла”, у цій “тюрмі народів”.
І Путін того федеративного бродіння не витримав. Він боявся, що і в його Московії може народитися “Небесна сотня”. Може повстати Московський Майдан, і Путін зняв маску. Зняв самостійно. З нього її ніхто не зривав. Зняв добровільно маску і показав усьому цивілізовану світові своє справжнє потdорне і дике обличчя недорозвиненого аморального неандертальця. Він показав і підтвердив, що московська ментальність залишилася такою, якою була сотні літ. Що його затурканий чи то релігією чи пропагандою довірливий раб вірить своєму “царю-батюшці” і його телерадіорупорам, ідеологам - попам типу Гундяєва чи геббельсівським пропагандистам типу Дмитра Кисельова. Путін зняв маску і показав, що такі правителі, як він, як Меншиков, як Муравйов еволюційно не змінилися. Цей народ (за винятком якихось 5-7 відсотків) залишився таким самісіньким диким, як і за часів Геродота. З невеличкою різницею: попередник-варвар бродив хащами між московських боліт, нинішній варвар Путін крокує по вимощених бруківкою вулицях і площах.
Повторююсь: з Путіна ніхто не зривав маску. Путін зірвав її сам. Він зірвав її і зі свого народу, який під улюлюкання, сміх, радість, показову урочистість і свято, у рік Олімпіади, розпочинає війну. Розпочинає дику, несправедливу, підступну, як і його Московія, війну в часи олімпіади, коли за всю історію цього не дозволялося ні одним тираном, ні одним диктатором робити. І все ж було два випадки. Було два історичні випадки і дві паралелі. Таке дозволили собі два тирани на нашій планеті. Два варвари порушили це древнє грецьке правило - під час спортивних змагань. Це Адольф Гітлер і
Путін. Той і той плюнув древнім грекам в обличчя. Плюнув, як і нині нам, русичам-українцям, маскуючи свою справжню суть, називав нас своїм братом і другом, плює а ля Гітлер-Путін. Він не подивився на мудрих і древніх греків. Путін знайшов в історії інший приклад та іншу постать. Постать і тінь подібну собі. Це тінь Адольфа Гітлера. Він, вочевидь, подумав, якщо Гітлер у рік Олімпіади (1936) міг розпочинати світову війну з єврейством, то чому Путіну не можна розпочинати війну в рік Олімпіади з вільнолюбним українством.
І він її розпочав. Розпочав, скинувши маску і сказав, що ви українці, нам азіатам, не брати і ніколи такими не були. Ані ми, ані ви. Ви в ніяку Європу не підете, коли ще Сибір досі несходима, а палаючі точки Кавказу і Азії, як у вулкані, час від часу у Федерації прокидаються та бурлять і чекають на свіже гарматне м’ясо. Час від часу народи “імперії зла” прокидаються і можуть прокинутися. І неодмінно прокинуться, як прокинулася Україна. Як прокинулася “Небесна, свята сотня”, що піднялася до небес в ім’я порятунку своєї Вітчизни, порятунку Європи, цивілізованого світу, вийшла на барикади з фанерними щитами і дерев’яними палицями проти московських автоматів Калашникова з оптичним прицілом. За вільну Україну, за вільну Європу, за цивілізований світ, сини і дочки “Небесної сотні” віддали свої молоді життя. Віддали життя і вірменин Сергій Нігоян, і білорус Михайло Жизневський і сотні, сотні українців, аби московський чобіт знову не прийшов на Українську землю і не потоптав її у черговий.
Але варвар ХХІ сторіччя прийшов. Він зняв маску. Його брудний чобіт ступив таки на українську землю. Ступив, як завжди, підступно, цинічно, немилосердно. Він знову, як і в часи Муравйова, так і часи Путіна, почав бити русича-українця за українську мову, за українську вишиванку, за український древній символ – тризуб. Тризуб Київського князя Володимира, котрий під московське торжество і дикий оскал московіта, ламався і витоптувався московським чоботом. Московіт витоптував символ того, який у дикі московські краї приніс православну віру, приніс освіту, приніс мову, приніс правопис, за яким московський дикун і самоїд ніколи до цього не розмовляв і не писав.
І тепер я згадую друга Путіна, побратима і брата по духу Путіна - Адольфа Гітлера - цього виродка ХХ сторіччя. І проводжу паралель перед виродком ХХІ сторіччя - Путіним. Чи є між ними різниця у дикості, варварстві, жорстокості, немилосерді, етнічній чистці?! Є. І , здається, велика. Все таки нація Канта і Шіллера, могили яких тепер опинилися уже на Московській території під тим же московським чоботом і під тією ж історичною придуманою Кремлівськими ідеологами формулою: Кенігсберг – “ісконно русская земля” різниця є. І разюча.
У перші дні війни на окупованій Гітлером території України (до червоної партизанщини) гітлерівці на відміну від Путіна українців не вбивали за мову, не вбивали за вишиванки, не вбивали за український прапор, не вбивали за тризуб і не закривали з автоматами Калашникова українські церкви. Не грабували їх. Все було якраз навпаки. Я ходив шестирічним в українську школу, я ходив шестирічним в українську церкву. У перші місяці війни червоних полонених гітлерівці випускали з-за колючого дроту на волю. Не принижуючи, не улюлюкаючи, не виводили до жінок крізь стрій зневаги і насмішок, не плювали їм в обличчя, услід. Якщо наші матері, сестри, бабусі в чужих солдатах - вірменах, грузинах, білорусах, поляках, литовцях, росіянах, узбеках вбачали свого сина, онука, а дівчата – брата чи чоловіка, гітлерівці випускали полонених солдат під чесне слово, без знущань і насмішок. Відпускали, поки червоні партизани не вдарили гітлерівцям у спину. Відпускали.
А коли я сьогодні, у ХХІ віці, бачу як 18-19 річні хлопчики-курсанти Військової морської академії, дивляться як московський окупант і варвар у них на очах опускає український прапор і топче його брудним московським чоботом, а діти плачучи, віддають своєму прапору честь і під дулами автоматів виконують гімни України, котрій вони присягали на вірність, плачу і я. Плачу і я й також хочу взяти автомат у свої 77 років і згадати систему того ж автомата на передовій.
Чи можу я любити такий московський народ, якому ми постійно по-українськи, наївно довірливо освідчувалися в любові і дружбі та все романтично вірили і гадали, що колись московіт може таки стати кращим, цивілізованішим?! Ні. Не можу ані любити, ані дружити. Бо він у мені породив своїми “братніми діями”, “братніми обіймами” тільки ненависть. Тільки ненависть! Не я, а він мене, русича-українця, сьогодні у Криму остаточно примусив його на віки зненавидіти. Досить уже нам з московітом загравати і кланятися, довіряти і принижуватися, вважаючи це нашою вихованістю чи інтелігентністю і разючою неподібністю до них. Ми маємо і мали давно відповідати їм тією ж взаємністю. На їхнє хамство, на їхню безцеремонність, на їхній виклик.
І замість того, щоб урятувати цих курсантів, щоб урятувати адміралів, на руки яких накладають кайдани, тільки тому, що він не хоче зрадити своєї Вітчизни, тільки тому, що він береже честь і гідність українського адмірала, генерала, офіцера, сержанта, солдата і матроса, з нього московіт-варвар і дикун привселюдно, всепланетарно знущається серед білого дня, не ховаючись більше за лицемірною маскою.
Дикий московський чобіт безцеремонно, з автоматом в руках, примушує українського воїна, якому дали вказівку з теплих і затишних столичних кабінетів не стріляти в окупанта, не застосовувати проти нього табельну зброю, лягає не за своїм бажанням, за вказівкою Києва лицем до підлоги, лицем до палуби його рідного корвета чи есмінця. І при цьому його окупанти принижують, плюють і насміхаються, розмахуючи зброєю. То скажіть мені, що це за народ такий московіти? З якої планети ці зелені чоловічки у ХХІ сторіччі прибули до нас без запрошення? Це дикуни з нецивілізованих планет чи це своєю ментальністю той самісінький московіт, еволюційність якого на генетичному рівні так і не змінилася з часів московських боліт і з епохи „батька історії” – Геродота?
То скажіть мені, тільки покладіть чесно руку на серце, на душу, хіба варвар ХХІ сторіччя Путін не пішов далі Адольфа Гітлера у своїй печерній ненависті до толерантного, терпеливого русича-українця?! Хіба Адольф Путлер не пішов далі свого побратима по духу і діях Адольфа Гітлера, якого він так в усьому копіює?
То скажіть, чи це я знімаю маску із цього Кремлівського дикуна ХХІ сторіччя, чи маску зняв він сам перед усім цивілізованим світом?! Зняв власними руками і вийшов уже не на Московську сцену під імперський гімн, а вийшов на всепланетарний виднокіл. Вийшов з автоматом Калашникова в руці, і сівши в літак, чи в бронетранспортер, котиться вже по планеті: по Україні, по Європі і завтра-післязавтра мріє помити брудного московського чобота в Індійському океані і там перейти знову на натуральні лапті та літню військову форму завойовника-окупанта.
ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ, письменник, публіцист, громадський діяч,
для “Волі народу”
Коментарі
