Олег ЧОРНОГУЗ, письменник: "Я вірю, що кожен убивця отримає своє: як не від народного суду, то від суду Всевишнього"

ВРЯТУЙТЕ ВБИВЦЬ 

Чує моє серце, вони незабаром також загинуть. Загинуть від різних смертей, які московськими медекспертами подаватимуться як природні смерті.

У мене ніколи не боліло серце за вбивцями. Я ніколи не жалкував, коли убивцю, справжніх убивць не підтасованих для звіту у боротьбі з убивцями, навічно садять до в’язниці чи просто розстрілюють як покидьків людства. Ніколи. У мені не жило  поняття жалю до істоти, яка відібрала життя в іншої людини. Життя, подароване  самим Господом Богом. Ніколи. Я знав, я вірив і вірю, що кожен убивця отримає своє: як не від народного, людського суду, то від суду Всевишнього.

 То  що ж тепер змінилося у моїй моралі, психіці?! Чому я так  хвилююсь за вбивць і так хочу, неймовірно хочу, щоб вони… жили?!
 

 Чому я боюсь за їхнє життя. Життя сотні, чи півтора сотні, чи двох сотень убивць. Убивць, котрі скоїли це вбивство людей. Людей похилого віку, які ніби доживали свій вік. Убили немовлят, які ще не бачили того світу. Дітей, які ще не знали, що в світі є не тільки люблячі мами, але  є й двоногі істоти, здатні убити їх. Убити їх  безвинних. Зовсім безвинних, як їхні дитячі сльози. 

    А тепер я переживаю за цих убивць. Тепер я хочу, щоб вони жили! У будь-якому випадку, за будь-яких обставин. Я хочу, щоб усі країни, цивілізовані країни, моральні країни всього світу, зберегли їм життя. Зберегли їм життя і видали їм візи. Видали їм візи і видали їм паспорти. Видали паспорти і не називали їхніх імен. Не називали їх імен до певного часу, до певного дня. Не називали їхніх адрес. Не називали, аби вони вижили. Аби вони вижили до суду. До суду не Всевишнього, а земного. Вижили і жили до тієї хвилини, коли вони скажуть:

- Так. Це убив я!

Доживуть і скажуть:

-  Так, я убив. Убив, бо так мені наказав мій керівник. 

   І щоб тому безпосередньому керівнику також зберегли життя. До того ж часу. Зберегли, і щоб він жив, як  і його начальник. І щоб  жив і начальник, якому ще вищий начальник дав наказ убити дітей і  людей середнього й похилого віку. Усіх підряд. Разом з  повітряним кораблем, його капітаном, командою капітана і пасажирами того авіалайнера, який на всіх сторінках всієї світової преси, на екранах телевізорів і моніторів  Інтернету згадується і називається... А називається цей авіалайнер:  Боїнг 777. Боїнг  компанії  Маlaysia Airlines рейсу МН17, збитий поблизу міста Тореза Донецької області. 

    На борту цього мирного, пасажирського авіалайнера перебувало 298 душ. І московські покидьки їх усіх знищили. Усіх знищили. Нікому не подарували життя. Нікому із 298 душ.
 

    І я тепер несподівано хочу, щоб убивці жили. Я прошу світ, майже весь світ: врятуйте життя цим убивцям. Врятуйте в ім’я справедливості. Повірте мені, чує моє серце, вони незабаром також загинуть. Загинуть від різних смертей, які московськими медекспертами подаватимуться як природні смерті. Загинуть чи то у катастрофі, чи під колесами авто, загинуть чи то від склянки чаю, чим від чашки кави. Повірте мені, і ви переконаєтеся з часом, що я мав рацію. Що інтуїція не зрадила мене. 

Убивці можуть так само загинути і в літаку. Загинуть, якщо вони раптом надумаються втекти із своєї країни. Загинуть. Загинути можуть навіть тоді, коли відлітатимуть і не зі своєї волі. Відлітатимуть кудись за кордон. Скажімо, у Гаагу. У місто Гаагу на заході Нідерландів, біля самого Північного моря. Загинуть. Врятуйте їм життя. Врятуйте їм життя, щоб вони на свої очі побачили Гаагу. Побачили матерів і батьків тих, кого вони вбили. Врятуйте вбивць. Прошу і молю вас. Врятуйте їм життя сьогодні, бо завтра буде пізно. Збережіть їм життя до нового польоту на малазійському чи голландському авіалайнері. Я про це мрію. Я   хочу, щоб усі вони жили! Дуже хочу! Я хочу, щоб жив і Путін. Жив до того часу, поки і його, якщо не запросять, то примусять полетіти до міста на березі Північного моря.
 

Я хочу, щоб усі убивці з того “Бука” жили, поки ще не помер Путін. Путін, той Перший, якому з Донецька сепаратисти доповідали, що збили “птічку в небі”. Той Перший, який  від щастя потирав руки і той Перший, який похмурнів, як дізнався що збили не той літак. Зовсім інший літак! А не той, якого він замовляв. Збережіть безпосереднім убивцям життя! Збережіть, щоб ми дізналися поіменно, хто убивця. Хто замовив це вбивство і хто безпосередньо вбив. Щоб назвали їхні імена. Назвали тих, хто керував тим нечуваним і немилосердним убивством. Бо якщо це той Перший, про якого ми думаємо, то той Перший прибере і тих Других, які є безпосередніми учасниками цього страшного убивства. Прибере як свідків. Прибере ще до того, як у Гаазі поліруватимуть старі лавки для нових убивць!...
 

    Ось чому я хочу, щоб убивці жили. Дуже хочу. Принаймні до Гаазького суду, якщо він, звичайно, колись відбудеться. Хай убивці доживуть до тих днів. Доживуть і виступлять на вселюдському суді. Вселюдському, а не на небесному. Небесний суд відбудеться. Неодмінно відбудеться, бо Господь Бог є тим свідком, який точно знає, що трапилося над окупованим полем моєї України. Над полем України, окупованим загарбницькою Москвою. І поіменно знає усіх кремлівських убивць, навіть у тому випадку, коли вони до суду стануть мертвими, він назве їх і засудить навічно. Люди, врятуйте життя московськими убивцям. Молю Вас.

                                                          

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"