Олег Чорногуз: Нас історія нічому не вчить упродовж століть
Аби ми були державним народом…
Аби  ми були державним народом, а не рабами постколоніальної республіки, то Порошенка тільки за його виступ в ООН переобрали би без зайвих слів і агітації.
Аби ми були державним народом і вміли шанувати своїх отаманів, гетьманів, вождів, очільників і президентів, то тільки за цей один виступ піднесли б свого президента перед усім світом до небес.
Аби ми були державним народом, і любили свою вітчизну, втираючись після  чарки оковитої рукавом і від фуфайки і готові були сидіти в землянках, щоб тільки жила Вітчизна, то нас ніколи ніхто б не переміг.
Аби ми були державним народом, і вміли гуртуватися навколо свого гетьмана, а не думати, як пошвидше після того, як обрали, його скинути, то ми залишилися б у світі непереможною державою.
Аби ми були державним народом, і навчилися переступати через своє дрібненьке хуторянсько-містечково-егоїстичне «я» в  ім’я Вітчизни, то ми обрали б знову президента, який зробив те, чого до цього не зробив ніхто.
Аби ми були державним народом, і навчилися стратегічно мислити і терпіти тимчасові труднощі і бачити хоч трішки далі свого хуторянського перелазу, то ми раптом помітили б, що одна з найбільших і найдревніших слов’янських націй йде до висот своєї державності у непереможності.
Аби ми були державним народом, то ми розуміли б, що одразу не буває всього і всього дуже багато.
Аби ми були державним народом, а не рабами - кому служить, аби служить - то ми неодмінно ходили б на вибори, пам’ятаючи, що ми вибираємо свою долю, а не хтось вибирає за нас.
Аби ми були державним народом, то ми б проаналізували минуле і дійшли б до висновку, що  навіть убога Московія будувалася не одразу, а, крок за кроком, перейняла все краще, що було у нашій Русі, і згодом, через півтисячі років, назвала чуже своїм і стала імперією, а ми її колонією.
Аби ми були державним народом, то ми не потрапили б у книжку рекордів Гіннеса як країна, що найбільше за свою понад тисячолітню історію втрачала свою державність і стільки ж разів її народ ставав поневоленим.

Аби ми були державним народом, то ніколи б сусідні держави чи з Півдня чи з Півночі, чи із Заходу, не ставали б імперіями, а ми їхнім фундаментом.
Аби ми були державним народом, то, нарешті, б усвідомили, що час  покінчити зі своїм  обивательським «я», що слід сприймати свій хутір своєю державою, а «хату скраю» своїм форпостом і замком - горішком, який взяти не під силу ніколи і нікому: ні людям, ні техніці, то ми б у черговий раз не втратили країну.
 Аби ми були державним народом, то ми б, як той що з конопель, не висували б свого писка на люди і не уявляли б себе одразу у трьох іпостасях: я найрозумніший, я найбільший державник, я такий, як він. Адже наслідок стає одразу плачевним, просто трагічним, бо все повторюється  спочатку, і після цього ми знову танцюємо гопака і б’ємо лихом по закаблуках та оптимістично співаємо, вірячи в черговий раз у чергове своє світле майбутнє, коли, нарешті, прийде гарний дядько і нами почне керувати.
Аби ми були державним народом, то ми б ніколи не казали: «Якось воно буде. Може, цього разу і пронесе!!!». Нас історія нічому не вчить: сусід зі Сходу також. Упродовж століть. А ми все забуваємо, що в них і у нас ментальність не міняється. Ми будуємо хату, садимо садок біля неї, розводимо хрущів, карасів і в’юнів у копанці, а братній сусід, тим часом, точить ножа, щоб встромити нам у спину, і, обіймаючи з любов’ю, з любов’ю і забирає все у нас, дурних, довірливих і наївних: і садок, і ставок, і дурного хату. Навіть ту, що скраю. А може і найпершу її, як і теплу піч - вічну мрію романтика-українця. Будівничого планети, який горбатиться не на себе, а на когось.

Аби ми були державним народом, ми б ніколи не втратили своєї держави і ніколи не стали б знову рабами. А, судячи по кількості нинішніх безголових отаманів, йдеться знову про небезпеку повернення на круги своя. З чим я вас вітатиму, мої недалекоглядні, уже в квітні місяці поточного  року.
 Якщо я помилюся, то обітрусь і скажу, що я найщасливіша людина в світі, бо і я живу у вільній і щасливій країні. Я живу поміж дружнього і державного народу, якому не страшні навіть істоти від сатани - такі, як Путін. Ніщо не страшне, бо ми не переможні, бо з нами правда і ми вже не постколоніальні раби за ментальністю, а державні сини і доньки великого, древнього і державного народу. І ця українська птиця Фенікс  може назавжди забути нас. Бо ми вже нарешті народилися з попелу. Попелу війни, яку знову затіяла Московія, щоб знищити нас, як у часи Андрія Боголюбського. Цього разу не вийшло. Бо ми обрали президентом того, що заклав фундамент не рабства, а непереможності та оновив дух волі, дух церкви і дух державності.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу "Воля народу"

Від редакції: Олег Чорногуз - автор 12 романів, удостоєний звання «Золотий письменник України». Поміж його творів - 8 сатиричних, 6 книг публіцистики, 40 з лишнім книжок у різних жанрах. Автор вибраних творів у 7 томах. 10 томах, 15 томах. Лауреат понад 10 Міжнародних, Державних і літературних премій, заслужений діяч мистецтв, екс-секретар республіканської Спілки письменників України, екс-Головний редактор двох сатиричних журналів – «Перець» і ВУС (видання українських сатириків), один із засновників Всесвітнього форуму Українців, делегат ХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #6 Wiktop Shmatoloxa 02.03.2019 19:35
Everyone wants to be a "hetman". Nobody wants to be a "kozak"
Цитувати
 
 
0 #5 олег 24.02.2019 22:38
Низько схиляю голову перед Варнаком. Ваш відгук видати б мільйонним накладом у вигляді листівки перед початком отаманських виборів і, не дай Боже, чергової трагедії нашого НАРОДУ. Оце короткий курс уже нашої історії.
Спасибі Вам, мій славний невідомий!
Олег Чорногуз/
Цитувати
 
 
+1 #4 Оксана 24.02.2019 10:47
Коли люди віддаватимуть свій голос за УКАЇНУ, а не за кандидата, тоді й станемо НАРОДОМ.
Цитувати
 
 
0 #3 Varnak 24.02.2019 10:15
В тему.
Прочитайте написані кров'ю рядки.

Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!
Іван Шпиталь.
http://varnak.psend.com/ne_viryu.html

І не плач Україно, і не голоси, і не здіймай у відчаї руки до Господа! Біди твої справді незліченні, сльози твої справді рясні та гарячі, кров твоя, чиста і праведна, у тисячолітніх боріннях пролита, справді — як повінь Дніпрова...

Але ж як швидко висихають і сльози твої, і кров твоя на суховійних вітрах історії!
Як легко ти забуваєш і давні й недавні кривди та печалі свої!

Неначе тобі, Україно, пороблено щось. А втім, без "наче" наче. Таки пороблено. Після передвиборної обробки продажними ЗМІ (за "зелені", російські рублі, малоросійські гривні і т.д.) ти, Україно, хай Бог простить, звичайно, але стала схожа на гоголівську дівчину Пелагію, якій наказали показати Селифанові дорогу. Пригадуєш "Мертві душі"? Пожурив тоді бойкий автомедон ("автомедоны наши бойки, неутомимы наши тройки", О.Пушкін) горопашну кріпачку: "Ех, ты! Не знаешь, где лево, где право!"

А тобі ж, Україно, обираючи собі президента, належало визначити не тільки, де ліво та право, а ще й розкусити: а що то воно за "стабільний центр" (чи центризм)?

Жаль, не розкусили. Ні тих, ні тих, ні того. І, як очманіла, голосувала одразу обома руками: лівою — за "світле минуле", правою — за "стабільність". Ех, ти, пані-товаришко Галичанко! А ще кажуть, гонорова. 'Кий там у біса гонор! Ще й п'ять років такої стабільності — і ти, пані-товаришко, забувши страхітливі жертви на шляхах до Незалежності, миленько собі перейдеш на "язичіє", яке усім нам гарантує олігархічний "центр".

Чи, може, пані-товаришко Галичанко, стабільні невиплати зарплат, пенсій, стипендій, стабільне безробіття, стабільне нищення усього українського, стабільне опускання національного інтелекту до рівня "Бульвару" та "Фактов", невже усе це, гонорова пані-товаришко, тебе не обходить???

А ти, східна товаришко Слов'янко! На укр. языке ти, зрозуміло, слабо... А ось Некрасова, може, зрозумієш? Миколу Олексійовича, мама якого була українкою з Немирова. Так ось Некрасов писав:

В нас под кровлею отеческой
Не запало ни одно
Жизни чистой, человеческой
Плодотворное зерно.

Чуєш? Ні одна зернина... "Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше", — радить і Валерія Новодворська. А їй звідти видніше. Та й Кавказ доводить неспростовно: "не запало". То чого ж ти: горда східнячко Слов'янко, піддалася новітнім "дурним самойловичам" та лізеш, даруй, в обійми клишоногого прогромника? Ти що? Хіба не в муках, хіба інкубаторним способом народжуєш хлопчиків?

Стрепенися і схаменися! І не спокушайся минулим,бо там...

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах
(В.Симоненко).

Чи варто такому минулому носити оберемками квіти? Чи то не божевілля — розбивати лоби об монументи — боввани, відважуючи поклони наймерзеннішим катам, твоїм катам, Україно, за наказами яких тисячі й тисячі людей розстріляні "на честь" "вєлікого октября"!!! Де гордість твоя, де гідність твоя, задурманена Мамо?! 210-літній Миколаїв відзначає день свого народження. І влаштовує театралізоване дійство за участю перших лицедіїв петербурзького двора: Катерини II та Потьомкіна. Уславлюються найбільші (після Петра большого, звичайно) розпинателі Української Волі — Запорозької Січі, цього багатовікового осередка українського, хай і первісного, демократизму! Уславляються "лютий ворог України, голодна вовчиця" (Шевченкове), прародителька кріпацтва та її блазень-стополиз, один з найбільших петербурзьких казнокрадів!!!

А ти, Україно, навіть не спромоглася обуритися. Обуритися тим, що нащадки байстрюків ("байстрюки Єкатерини сараною сіли") встановлюють меморіальні дошки твоїм душителям!!! Ти все забуваєш. Забуваєш, що найбільшу лютість у ставленні до твоєї Волі, до твоєї Державності проявляла орда московська. Адже ніякі інші ординці, здається, окрім московських, не катували... мертвих! Тим часом... "Голови луплено, шію до плахи рубано, вьшано и иные тиранськие смерти задавано, мертвыхъ изъ гробовъ многихъ не тилко товариства, но и чернецовъ откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вьшано". Із свідчень запорозького кошового про петровські екзекуції в Січі ("Великий Українець", К. "Веселка", 1992).

Це нагадування тобі, Україно: ось до чого приводило посібництво "дурних самойловичів" та "прилуцьких полковників поганих" (Гнат Ґалаґан), які орієнтували тебе на московське підданство. Схоже, що нащадки тих "дурних" колишніх ще дурніші, аніж їхні пращури. І злочинніші, бо з височенних пірамід черепів (твоїх-таки дітей, Україно), із вершини історичного досвіду сьогоднішні самойловичі й ґалаґани мали й бачити і розуміти, чим обертається для нації суспільна розшарпаність. Один по-перед одним ці радіопилипи з конопель антипатичними голосами викрикують: "Українці!!! Ваш президент Іван Іванович Пєрєпєнко!!!" (Або Іван Никифорович Довгочхун). Свідомо робиться. "Внутрішні турки", ці політично зелені, планово непрохідні гетьманчуки, відтягуючи на себе голоси виборців, так догідливо служать антиукраїнству, зробивши заздалегідь заявки на омріяні посади! "Україно, Україно! Оце твої діти..." "Недоуми! Занапастили божий рай!..! — то про прадідів. Нащадки ж силкуються занапастити останки того раю...

А ти, стара розшарпанко, підсліпувата поводирко нації, малоросійсько-радянська інтелігенціє! Дрімаєш собі з окулярами на носі на своїх конгресах та форумах? Хіба забула, що за одного битого трьох небитих дають? Чого ж так дешево себе оцінюєш, виходячи на променаж на бульвари бездуховності? Боже, Боже! Невже забула, якими масивними пачками ковтали тебе "строітєлі нового міра"? Те-те... образилася. Образилася на твою, Україно, Незалежність! Позалягала, як лини в мулі, на дачах у Кончі-Заспі та Кончі-Озерній, та при Обухівській дорозі і позіхаєш собі, хрестячи сонного рота, та згадуєш, як то легко колись писалося й видавалося! Яке то миле діло було — бути "вєк прі дворє" (ЦК), вік в апараті Спілки, а чи бодай членом парткому... Пишете? Нетлінки? А хто ж їх, ті "нетлінки" читатиме, якщо така "стабільність" триватиме ще одну п'ятирічку? Чи не доведеться вам переходити, як деякі середньоазіатсь кі письменники, на "общєпонятний", а вже з нього перекладати для аматорів-аборигенів українською? Ні в кого не було стільки презирства до рабства, як у Тараса Великого:

Коли б ті діти не росли,
Тебе, святого, не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на тебе понесли.
Несемо стид...

(Джерело: Вечірній Київ, 12 листопада 1999 року
http://varnak.psend.com/ne_viryu.html)
Цитувати
 
 
+2 #2 Михайло 23.02.2019 16:36
Маємо національну державу! Пора, нарешті стати державною нацією!
Цитувати
 
 
+2 #1 Varnak 23.02.2019 14:49
Шановний Олеже Федорович.
Немає чого додати чи заперечити, хіба що вираз "державним народом" я б замінив на "народом"

В час війни, коли постало питання "бути чи не бути", а фрау Меркель відверто вже посилає нас на три букви, українці влаштували ігри у вибори. Півсотні блазнів об"єдналися, щоб спихнути чинного президента, ще одне завдання - перетворити вибори на фарс і дискредитувати Україну в очах союзників. Яким суголосним моменту є розпач Олександра Олеся.

Вчора справили весілля,
А сьогодні на похмілля
Ми справляєм перезву.

Що там буде .. не питаю,
А сьогодні погуляю,
Поживу.
...

А дитина пробігає:
«Люди, хатонька палає,
Рік чи два!»

А музики! чики, чики,
Тупу, тупу черевики,
Перезва!

І Європа лупить очі:
І відкіль ці поторочі
Тут взялись.

Викидають різні штуки,
Показилися з розпуки,
Запились.

1919
http://newbabilon.somee.com/poetry/vybrane.html#22
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити