Олег Чорногуз: Нас історія нічому не вчить упродовж століть
Аби ми були державним народом…
Аби  ми були державним народом, а не рабами постколоніальної республіки, то Порошенка тільки за його виступ в ООН переобрали би без зайвих слів і агітації.
Аби ми були державним народом і вміли шанувати своїх отаманів, гетьманів, вождів, очільників і президентів, то тільки за цей один виступ піднесли б свого президента перед усім світом до небес.
Аби ми були державним народом, і любили свою вітчизну, втираючись після  чарки оковитої рукавом і від фуфайки і готові були сидіти в землянках, щоб тільки жила Вітчизна, то нас ніколи ніхто б не переміг.
Аби ми були державним народом, і вміли гуртуватися навколо свого гетьмана, а не думати, як пошвидше після того, як обрали, його скинути, то ми залишилися б у світі непереможною державою.
Аби ми були державним народом, і навчилися переступати через своє дрібненьке хуторянсько-містечково-егоїстичне «я» в  ім’я Вітчизни, то ми обрали б знову президента, який зробив те, чого до цього не зробив ніхто.
Аби ми були державним народом, і навчилися стратегічно мислити і терпіти тимчасові труднощі і бачити хоч трішки далі свого хуторянського перелазу, то ми раптом помітили б, що одна з найбільших і найдревніших слов’янських націй йде до висот своєї державності у непереможності.
Аби ми були державним народом, то ми розуміли б, що одразу не буває всього і всього дуже багато.
Аби ми були державним народом, а не рабами - кому служить, аби служить - то ми неодмінно ходили б на вибори, пам’ятаючи, що ми вибираємо свою долю, а не хтось вибирає за нас.
Аби ми були державним народом, то ми б проаналізували минуле і дійшли б до висновку, що  навіть убога Московія будувалася не одразу, а, крок за кроком, перейняла все краще, що було у нашій Русі, і згодом, через півтисячі років, назвала чуже своїм і стала імперією, а ми її колонією.
Аби ми були державним народом, то ми не потрапили б у книжку рекордів Гіннеса як країна, що найбільше за свою понад тисячолітню історію втрачала свою державність і стільки ж разів її народ ставав поневоленим.

Аби ми були державним народом, то ніколи б сусідні держави чи з Півдня чи з Півночі, чи із Заходу, не ставали б імперіями, а ми їхнім фундаментом.
Аби ми були державним народом, то, нарешті, б усвідомили, що час  покінчити зі своїм  обивательським «я», що слід сприймати свій хутір своєю державою, а «хату скраю» своїм форпостом і замком - горішком, який взяти не під силу ніколи і нікому: ні людям, ні техніці, то ми б у черговий раз не втратили країну.
 Аби ми були державним народом, то ми б, як той що з конопель, не висували б свого писка на люди і не уявляли б себе одразу у трьох іпостасях: я найрозумніший, я найбільший державник, я такий, як він. Адже наслідок стає одразу плачевним, просто трагічним, бо все повторюється  спочатку, і після цього ми знову танцюємо гопака і б’ємо лихом по закаблуках та оптимістично співаємо, вірячи в черговий раз у чергове своє світле майбутнє, коли, нарешті, прийде гарний дядько і нами почне керувати.
Аби ми були державним народом, то ми б ніколи не казали: «Якось воно буде. Може, цього разу і пронесе!!!». Нас історія нічому не вчить: сусід зі Сходу також. Упродовж століть. А ми все забуваємо, що в них і у нас ментальність не міняється. Ми будуємо хату, садимо садок біля неї, розводимо хрущів, карасів і в’юнів у копанці, а братній сусід, тим часом, точить ножа, щоб встромити нам у спину, і, обіймаючи з любов’ю, з любов’ю і забирає все у нас, дурних, довірливих і наївних: і садок, і ставок, і дурного хату. Навіть ту, що скраю. А може і найпершу її, як і теплу піч - вічну мрію романтика-українця. Будівничого планети, який горбатиться не на себе, а на когось.

Аби ми були державним народом, ми б ніколи не втратили своєї держави і ніколи не стали б знову рабами. А, судячи по кількості нинішніх безголових отаманів, йдеться знову про небезпеку повернення на круги своя. З чим я вас вітатиму, мої недалекоглядні, уже в квітні місяці поточного  року.
 Якщо я помилюся, то обітрусь і скажу, що я найщасливіша людина в світі, бо і я живу у вільній і щасливій країні. Я живу поміж дружнього і державного народу, якому не страшні навіть істоти від сатани - такі, як Путін. Ніщо не страшне, бо ми не переможні, бо з нами правда і ми вже не постколоніальні раби за ментальністю, а державні сини і доньки великого, древнього і державного народу. І ця українська птиця Фенікс  може назавжди забути нас. Бо ми вже нарешті народилися з попелу. Попелу війни, яку знову затіяла Московія, щоб знищити нас, як у часи Андрія Боголюбського. Цього разу не вийшло. Бо ми обрали президентом того, що заклав фундамент не рабства, а непереможності та оновив дух волі, дух церкви і дух державності.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу "Воля народу"

Від редакції: Олег Чорногуз - автор 12 романів, удостоєний звання «Золотий письменник України». Поміж його творів - 8 сатиричних, 6 книг публіцистики, 40 з лишнім книжок у різних жанрах. Автор вибраних творів у 7 томах. 10 томах, 15 томах. Лауреат понад 10 Міжнародних, Державних і літературних премій, заслужений діяч мистецтв, екс-секретар республіканської Спілки письменників України, екс-Головний редактор двох сатиричних журналів – «Перець» і ВУС (видання українських сатириків), один із засновників Всесвітнього форуму Українців, делегат ХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Коментарі