Катерина МОТРИЧ: ДНК варвара (закінчення)
Поки що не видно зцілення Московії, а біснуватість ще помітніша.
(початок тут)
Її (мудрості) просто-таки ж не було. Бо не жахнуться держави, що вивищується на справжньому череповищі винищених народів, кращих із кращих особистостей, не жахнуться правди про катування України в попередній імперії, треба бути таки і наївним, недалекоглядним соціалістом, пересічним політиком і просто випадковим на тій державній драбині спокус і самовеличі, яка обернулася великою трагедією нації. І ця трагедія ще не скінчилася, бо надто глибоко вросла імперія в українську плоть і душу і надто багато крові ллється під скальпелем того “хірурга», який без наркозу відрізає Україну від деспота і варвара. Той ескулап зветься Українська Доля. Українська Національна Мрія. Українська Правда. Він ріже по-живому. І надто багато людського сміття на тій піраміді, що зветься державною владою, занесеного все ж тими північними вітрами. І не так багато сил і чистих сильних рук, здатних його прибрати.

Імперія відкинула Україну у своєму розвитку отак років на сто. Поза сумнівом, що ми були б там, де нині наші європейські сусіди, яких вона також потримала в зубах і завдала травм. Замість цивілізаційного розвитку, європейської культури, достойного життя — більшовицькі банди, колгоспне кріпацтво, моторошні голодомори, винищення кращих із кращих, — елітарного, мислячого, гумусового пласта нації, — рабство у всіх його проявах, війна, огидний антилюдський дух совкізму з цілою галереєю держиморд, кедебістською дробаркою і масове переродження народу на стукачів, маргінальних, з комплексом неповноцінності хохлів-малоросів, у яких виривали з грудей душу — Мову, примушуючи і примусили калякати на їхньому “вєліком, могучім Леніна і Пушкіна».

Випадкові люди біля державного керма, люди, яким на роду написано не бути керманичами держави, але вони ними стали, — фатальна помилка, трагедія й поразка в нашому творенні держави. І ми цю покуту несемо ось уже століття. Ці люди активні, авантюрні, нечестиві, напористі, часто бездарні й недалекоглядні чи то й безпорадні там, де треба мислити, діяти і не думати про власний інтерес. На ці ж таки граблі ми знову наступили і тими ж таки граблями вгріли себе. Багатолике омоскалене колотронне злодійство, винниченківсько-симоненківське прагнення до єднання з червоними “братами», корупція і непрофесіоналізм, “Троянський кінь» — судова система. Це вже й не граблі, а бульдозер на полі нашого державотворення.

Але нація явила велику потугу і велику непроминущу Ідею — створити власну Державу. Лише великі ідеї породжують могутній Дух, і він явився-проявився Майданом, Духом-Велетом, який потряс світ. От лише б світ сповна оцінив цей скарб і не забув заради чого український Дух розіп’яв власну плоть. Він дав урок Європі цінувати свою європейськість, дорожити нею, не втратити жодного здобутку і реінкарнувати своє “занепокоєння» в рішучі дії, щоб не втратити й себе. Бо імперська шизофренія-параноя, в якої “граніц нєт», — це не лише Європа, а весь світ. Сьогодні є шанс без пострілів і крові задушити в обіймах санкцій “хазяіна тайгі". Аби лиш Європі вистачило сили й послідовності, а її “занепокоєння» не перейшло в летаргійний сон. Їй би трішки українського духу! Він є, він животворить і він переможе дух пацюків-шкідників-злодюжок. Нація піднялася на кілька щаблів у вмінні оцінювати і бачити виразки нашого державного поступу. Але все лікує час. І біблійна мірка — 40 років.

Чи бачили й бачать виразки свого імперського організму питомі росіяни? Лише просвітлені та лише позбавлені коду раба. Бо ще їхній класик прорік рядками вірша: “Прощай, немытая Россия, страна господ, страна рабов». Отже, дехто бачив. Вслухаєшся і вдивляєшся в лиця досить відомих і талановитих людей сьогоднішньої Росії, які відразу ж після нападу Росію на Україну підписалися під листом, що підтримують політику Путіна, і думаєш: чого-таки більше в них — господ чи рабів? Наприклад, з вигляду таки ж “господа» актори і Н. Міхалков, і О. Табаков, а суть — рабська. Підтримують і прогинаються перед тираном, говорять йому на догоду всяку бридоту про Україну й українців, не піддаючи ні найменшій критиці дії лжеімператора, не задумуючись, чого ж там, на чужих землях, де ступає нога російського солдата, ллється кров, приходить смерть та горе, і чого вона туди ступає? І нащо шукають собі могильники на дні відпрацьованих шахт Донбасу? Чого ж самі не живуть у спокої і планеті не дають? Код раба не дозволяє це усвідомити навіть талановитим. Ну, нехай уже І. Охлобистін, неприкаяна душа, що метається між церковною сутаною і демонічними ролями в кіно та насилає прокляття на Україну. Там усе визначено: на його чолі не лише печать земного раба, а й “господіна» з рогами й копитами.

Інтелігенція сьогоднішньої Росії вкотре показала свою духовну неспроможність, і що вона пливе у тій застояній калабані, ім’я якій страх. Частина ж, як от ці придворні паяци-блазні, показали, що “одобрямс» для неї органічний і цілком прийнятний. І вона згодна проголосувати обома руками навіть за ті агресії й кровопролиття, які вчинить її фашиствуючий режим і в майбутньому, навіть проти них самих. Бо код раба не лікується, це та суспільна генетична порча, яка зникає разом із його носієм. Тому інтелігенція ніде і ні в чому не показала своєї позиції (вірніше, показала), свого протесту на чергову агресію своєї безпутної держави. Смерті Новодворської й Немцова, здається, ще більше зашили їй рот. З поодинокими протестами “наслєдніца прєстола» — КДБ-ФСБ справляється успішно, навіть на відстані… У цьому вона неперевершена. На цьому вона натренована і має своє власне череповище, яке виростає із тартар, і нею опікується пекло.

І хотілося б заперечити всім іноземцям, що змалювали національний портрет росіянина відразливими барвами. Бо той портрет має й інші риси. І тоді і нині були, є і будуть люди просвітлені, неагресивні, не уражені шовіністичними імперськими пороками. Адже пам’ятаємо, що не всіх слов’ян Новгорода й Пскова вона закатувала, а деяких переселила в Москву, щоб облагородить свою неблагодатну генетику й слов’янською кров’ю. Але їхній типаж усе ж рідкісний. І не він домінуючий, і не він вирішальний, і не він, на жаль, поводир нації.

Звісно ж, що були, є і будуть у Росії люди, які не несуть у собі код раба і варвара. Яким було гірко і боляче бачити свою країну саме такою, якою її не бачить зазомбований загал. Бо справді “умом Россию не понять, её аршином не измерить»… Гіркі слова про свою країну промовляє духовний сподвижник І. Кронштадтський ще 200 літ тому: “Русское царство есть не Господне царство, а широкое раздольное царство сатаны, глубоко проникшее в умы и сердца русских…"

Страждав, дивлячись на великі беззаконня і “симфонію» влади та церкви той, ким пишається не лише Росія, а весь православний світ — Серафим Саровський. Просив Бога навіть позбавити його, праведника, Царства Божого, але не карати його співвітчизників за великі гріхи й беззаконня. Це він залишив пророцтво ще понад двісті літ тому: “Если не будет покаянния в русского народа, — казав він, — Бог… пошлет бич в лице нечестивих, жестоких, самозванных правителей, которые зальют всю землю кровью и слезами".

Бачили це державне сатанинське ДНК ті, кому були відкриті небеса. Єпископ Нектарій називав свою країну “Безумною Россиею". А інший духовний сподвижник і патріот Сергій Булгаков 1922 року писав: “Я не могу даже любить ее. Могу только жалеть. …Конечно, на крайний случай можно обойтись и без родины, когда есть Родина — Церковь, но и от родины я не должен, не могу и не хочу никогда отказываться, и, значит, умираю всю оставшуюся жизнь, пока Господь не исцелит бесноватую Россию".

Поки що не видно її зцілення, а біснуватість ще помітніша. Пушкінська старушенція таки намагається підкорити Золоту Рибку, і на це вона не шкодує ні сил, ні коштів. По всьому світу розіслані агенти, вони вклинюються навіть у державне керівництво інших держав, хакери корегують вибори так, щоб до влади приходили ті, які потрібні новітньому Адольфу-Сталіну. Імперія вростає щупальцями, рогами й копитами у світ; “несть їм числа» і в Україні, і це видно з того, як будується наша держава, як і куди котиться наш державний віз і скільки палиць всовується у колеса та як ламається дишло і підсовуються підступні, зрадливі, злодійкуваті їздові, що цуплять із того воза все, що їм заманеться, і намагаються перевернути його у кювет…

Господь ще терпить цього ката, чекаючи, щоб і ми змінилися. Бо для народу що цей прийшлий варвар, що свої корупціонери-казнокради й злочинці біля державної кормиги, творці тоталітарно-геноцидних тарифів — одна і та ж бандитська шайка і зло. Тож ще не всі води імперського свавілля-божевілля витекли в Лету, не всі орли, що клювали серце України, розбилися об скелі нашого мучеництва. Але є ще один цілитель — Час. Він і води віднесе і орлів переживе… І, може, й зцілить “біснувату». Чи подрібнить на багато земель. А “поділені царства впадуть»… Україна і світ чекають того. Дивляться моторошними очима осліплених наших скалічілих бійців, розпачливими оченятами осиротілих маленьких українців, затуманеними від сліз матерів, що втратили синів, руїнами Донбасу й Апокаліпсисом Алеппо і запитує у Творця — що ж у Його планах? Чи ж не час зупинити біснувату Росію? Чи ж не час на скрижалях планетарної пам’яті до тих, що пронеслися смерчем по планеті і залишили в літописі людства скупі рядки, додати ще кілька і про цю найостаннішу імперію, породження зла, бід і трагедій?

Я не випадково нагадала про три “стовпи», на яких, вважають росіяни, тримається їхня імперія: “самодержавие, православие и народ». Достатньо, щоб один із цих стовпів захитався, й імперія впаде. Це її ахіллесова п’ята. Про владу і церкву не йдеться — це сила злютована, таки ж сіамські близнюки. Найбільше піддатливий і нестійкий той “стовп», що зветься народ. Ось чому така плодюча в імперії брехня і цілодобово працює кедебістська гільйотина, лютий монстр, який усе чує, все бачить і все давить. Брехня — це потужна зброя, яка найперше цілить по голові цього “стовпа», щоб у ній постійно гуло, шуміло і не доходила правда. Останній імператор не менше дбає про цю зброю, ніж про ту, яку випробовує на Донбасі і в Сирії. І є надія, що цей “стовп» захитається, аби лиш Європі й Америці вистачило стійкості й послідовності тримати путінський фашистський режим у чорному тілі. Та ще, щоб Україна допомогла сама собі: наклала санкції на весь бізнес ворога, не підгодовувала російських олігархів. Пам’ятаємо все про 1917 рік! “Стовп» захитався, впав і придушив царський режим, бо йому була несила тримати на голодних худих плечах імперію. Ще трішечки, аби лиш пожорсткішали санкції, і “стовп» знову не витримає. Бо коли плоть стогне, то дух вирує. Всі революції продиктовані здебільшого голодним шлунком. Ось уже впевнено крокує 2017 рік, а історія також має свої тенденції, ритми, віхи і схильність повторюватися. І лише Кліо вміє двічі вступати в ту ж плинну ріку… І лише вона здатна написати останній розділ жорстокої імперії й мовчки, стоячи, випити за неї келих вина за поминальним столом.

Катерина Мотрич, письменниця
Інф.: slovoprosvity.org

Коментарі