Віталій МАТЯШ, Перший заступник Голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів, журналіст, для Волі народу

15 лютого поточного року демократична громадськість Україні  відзначає   23 річницю виведення «Обмеженого контингенту радянських військ» з Афганістану. В Україні,   ця війна «незнаменита»  на сьогодні ще несповна  осмислена  - ні  політиками, ні соціологами,  ні більшістю пересічних громадян.

Афганська інтервенція
Протягом 10-ти років афганської інтервенції  Радянська армія понесла такі втрати: убитими - 15 тисяч офіцерів і солдат , 53 тисячі поранених, серед яких 10,7 тисяч залишилися непрацездатними інвалідами.  Афганістан, у тій війні, за неточними підрахунками,  втратив 1 мільйон 200 тисяч своїх громадян. Розв’язання Афганської авантюри – один із тих маловивчених злочинів комуністичного режиму, що й до сьогодні всебічно не досліджений як сучасними російськими, так  й українськими істориками.   
15 лютого поточного року демократична громадськість Україні  відзначає   23 річницю виведення «Обмеженого контингенту радянських військ» з Афганістану. В Україні,   ця війна «незнаменита»  на сьогодні ще несповна  осмислена  - ні  політиками, ні соціологами,  ні більшістю пересічних громадян.
В  «урочистостях»,  з нагоди чергової кривавої річниці закінчення Афганської війни  щороку, як правило, беруть участь представники ліво-соціалістичного спектру вітчизняного політикуму та лідери проросійських політичних сил, що активно діють в Україні. У їхніх виступах на таких «урочистостях», як правило, можна почути відголоски ареалу радянської свідомості, на кшталт :  «радянські  воїни-інтернаціоналісти у ті нелегкі  часи  чесно виконали свій обов’язок перед   Родиной». З одного боку це дійсний історичний факт! Зрозуміло, що українське суспільство має висловлювати співчуття   громадянам, які  були фізично й морально покалічені на Афганській війні, вдосконалюючи  й оновлюючи механізми їх соціального захисту! Звичайно ж, ми не повинні забувати про численні жертви  Афганської  трагедії! Адже ветеранів цієї війни, які в часи  тоталітаризму були ще зовсім юними, безвусими юнаками, яких тоталітарна Радянська комуністична імперія насильницьки примусила воювати за боці прорадянськи налаштованої незначної  частини громадян Афганістану. Але ж нині та «Родина», за яку воювали ветерани Афганістану просто розвалилася, зникла з  геополітичної карти світу. Україна стала незалежною державою!
  Отже, лідери українських ветеранських  об’єднань колишніх військовослужбовців, які воювали в Афганістані, та українські посадовці, діючи уже в умовах незалежної України, повинні виходити з нової геополітичної реальності. На щастя, діти та онуки ветеранів тієї «незнаменитої»  Афганської війни не можуть вважати СРСР своєю Батьківщиною.  А це означає, що українські ветерани Афганської війни й політики, мають нарешті  дати об’єктивну історичну оцінку, тцй  кривавій  «бойні»,  переосмислити свою роль  у тій війні.   Натомість як ветерани Афганської війни, так і частина українських високопосадовців часто-густо   не бажають кардинально переосмислити нові реалії європейської геополітики, неохоче говорять  про  насильницькі війни, що їх здійснювали збройні сили  СРСР  супроти  різних народів світу.  Дивно, але  вважається чомусь не толерантним  згадувати про сумнозвісні збройні  інтервенції здійснені СРСР у 1956 р. в Угорщині, у 1968 р. в Чехо – Словаччині, у 1975 р. в Анголі, у 1978 р. в Ефіопії та в Ємені. Як відомо, чисельні агресії, що здійснювалися СРСР супроти суверенних країн світу мали на меті силоміць запровадити тоталітарну, однопартійну, радянську модель управління  суспільством, далеко за межами СРСР, посилити вплив комуністичної ідеології, придушити прагнення народів  до свободи й  демократії, притлумити прагнення постколоніальних народів  до розвитку  власної мови, культури, традиційних цінностей, релігії тощо.
 На жаль, у  свідомості чималої частини українського суспільства ще й по - сьогодні  побутують залишки радянських ідеологем. Гадаю,  «Афганський синдром» у пострадянській свідомості українства пояснюється частково збоями у системі державницького виховання наших громадян, а також   пропагандистськими заходами,що здійснюються  в Україні політичними партіями лівого спрямування та про кремлівськими фолітичними формуваннями.  

Війна … без оголошення війни. Як це було.
    На засіданні Ради оборони СРСР у листопаді 1979 р.  було вирішено, що  радянські війська буде введено до Афганістану  начебто для надання  допомоги прорадянської   Народно-демократичній партії  (НДПА) у боротьбі із внутрішньою «контреволюцією». Історична  відповідальність за початок військової агресії СРСР супроти незалежної республіки Афганістан й до нині в найбільшій мірі лягає на тодішніх:  Генсека  КПРС Л.Брєжнєва , Міністра оборони СРСР Д. Устінова,  Міністра закордонних справ А. Громико, Секретаря ЦК КПРС з питань ідеології М. Суслова.  Вважалось, що присутність  радянських військових частин   допоможе прорадянськи налаштованій  НДПА  ліквідувати збройний супротив непримиренної афганської опозиції, котра представляла    ісламський за духом   рух опору,  й таким чином стабілізувати  соціальну обстановку. Отже,  25 грудня 1979 року радянські війська   на територію суверенного Афганістану  було введено  без офіційного оголошення війни.  Наприкінці грудня 1979 року Генеральна Асамблея ООН засудила військову інтервенцію СРСР супроти незалежної Республіки Афганістан. У цей же час з протестом супроти радянської агресії в Афганістані виступили  уряди 104-х  демократичних країн світу. Висловлюючи  протест супроти  чергової радянської агресії, збірні команди спортсменів-олімпійців,  котрі представляли  21 країну світу   відмовилися брати участь у Московській олімпіаді 1980 року.

Якщо війни немає, то немає й полонених…
 Рішення  політичного керівництва СРСР офіційно не оголошувати війну супроти  Афганістану поставило військовополонених – бійців 40-ї  радянської армії - поза законом. Таке рішення поставило командирів та воїнів Радянської армії в тяжкі умови й нині може розцінюватися, як злочин супроти людяності.  Керівники  руху збройого опору радянській агрессорам врахувало таку правову прогалину політичної верхівки СРСР. Отже командири загонів ісламської опозиції ( так званих моджахедів) тоді відверто заявляли : «Якщо війни немає, - то  немає й полонених!».  Адже військовослужбовці  частин  Радянської армії, які потрапляли у полон, не підпадали під захист  відповідних  Міжнародних конвенцій, що регламентують  поводження з контингентом інтернованих. Командири  збройних  загонів ісламського опору  відтепер могли не дотримуватися  норм гуманної поведінки з полоненими. Зважаючи на таку вигідну правову прогалину, лідери ісламської опозиції в Афганістані  проголосили св’ященну війну  супроти радянських окупантів -  так званий  “джихад».  Для них  радянські військовослужбовці  були водночас і носіями і пропагандистами  марксистсько-ленінської ідеології,  котра,  не визнавала  Бога, й використовувала державну машину для репресій супроти віруючих та св’ященників. До  комуністів-безбожників було по  ворожому налаштоване   все духовенство  Афганістану  та   більшість пересічних  громадян, котрі  віками  сповідували іслам. Отже духовенство Афганістану закликало віруючих  до нищення  радянських солдат та офіцерів , називаючи їх не тільки  оккупантами, а й ворогами ісламу. Окрім того, радянські солдати та офіцери були погано обізнані з віковічними  національно-культурними традиціями й звичаями афганського народу,  що також викликало  серед місцевого населення і відразу й недовіру.
   Радянські  військовополонені в Афганістані  піддавалися страхітливим тортурам.   Моджахеди  виколювали їм  очі, живцем знімали шкіру, відрізали вуха, відрубували голови. Сотні радянських солдат і офіцерів й до сьогодні  ще не повернулися додому - вважається   що  вони пропали безвісти. Гадаю, що  ці нещасливці потрапили у полон і були закатовані моджахедами.

Український рахунок Афганської війни
 Як і в часи Другої Світової війни, так і в період  радянської авантюри  в Афганістані, Українська Радянська Соціалістична Республіка, виступала не суб’єктом, а об’єктом Кремлівських геополітичних домагань. Багато синів і дочок України загиуло, або ж було покалічено на тій війні «незнаменитій». За десять років війни в Афганістані загинуло 3360 громадян України,  8 тисяч стали каліками, без батька чи матері  залишили тисячі дітей.  В  Афганістані  поклали свої голови 700-т   солдат та офіцерів, які народилися в Києві.  В Афганістані воювало так багато наших земляків, що окремі військові частини  військовослужбовці, поміж собою, називали «українськими».  Статистика засвідчує, що  кожен четвертий військовослужбовец, який перебував у складі «Обмеженого контингенту  радянських  військ в Афганістані»  був українцем.
  Афганська інтервенція викликала у тодішньому радянському суспільстві величезне незадоволення громадян. Про необхідність припинення військових дій громадяни УСРСР тоді говорили як кажуть «на кожній кухні.» Саме війна в  Афганістані  прискорила корозію радянського тоталітаризму.  У 1989 році останній в історії СРСР Генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов нарешті відкрито заявив про необхідність термінового  припиння війни в Афганістані. Виведення радянських військ з Афганістану відбувалося  у період, коли нове політичне керівництво СРСР  заговорило про  соціалізм «з людським обличчям», докорінну перебудову, суспільно- політичного життя та  «демократизацію» СРСР. 
  Втім, більшість громадян   тоді вже не вірили у можливість внесення кардинальних змін у  суспільно-політиче  життя Країни Рад. Кривава авантюра в  Афганістані  закінчилася  військово-політичною й моральною поразкою радянщини.  Так звана «перестройка» посилила  відцентрові тенденції з боку союзних  республік, що входили до складу Радянського Союзу.  Після поразки в Афганістані  зазнала краху  найбільша  у світі комуністична  імперія, а паралельно  розвалився й  увесь  «соціалістичний  табір».  На пострадянському просторі  з'явилася низка нових   національних держав. У 1991 році було проголошено державну незалежність України!
  Гадаю, що  відзначаючи    чергову  річницю  виведення радянських  окупаційних військ з   Афганістану,  наші  державні  мужі  мають  акцентувати   увагу соціуму  на нагальних  проблемах  зміцненя Української державності, консолідації суспільства навколо  базових національних та європейських цінностей,   підвищення   обороноздатності та національної безпеки України.  Було б добре, якби  наші  політичні  лідери під час відзначення історичних дат «радянського забарвлення»  звертали більше уваги на величезні етнічні  втрати, що їх понесла Україна у період свого бездержавного існування, коли українці у різних  куточках світу були вимушені проливати свою кров  за чужинецькі геополітичні інтереси.   

Виведення військ чи капітуляція?
Політичну дорогу щодо виведення  «Обмеженого контингенту радянських військ» проклади Женевські  угоди, підписані 14 квітня 1988 року міністерствами іноземних справ Афганістану й Пакистану  за посередництва ООН. Гарантами виконання угод виступили СРСР та США. Головиними пунктами женевсььких  перемовин стало виведення радянських військ з афганської території, реалізація програми національного примирення й припинення втручання з боку країн-сусідів у внутрішні справи Афганістану в тому числі й припинення підтримки опозиції.
    Один із лідерів мусульман Росії, Президент Ісламського культурного центру Абдул- Вахід-Ніязов в інтервю «Афганистан РУ» заявив, що «виведення радянських військ з Афганістану, котре здійсннювалося в дусі Михайла Горбачева, більше нагадувало капітуляцію». «Таке виведеня було проведене без врахування інтересів Афганістану  та його наслідків в регіоні. Майже таким чином ми пійшли з ФРН, не отримавши жодних преференцій, не закріпивши свої  інтереси якими-небудь угодами», - заявив Абдул – Вахід- Ніязов. На думку Ніязова, такій  неефективній  політиці  Кремля пор відношенню до Афганістану  могла   слугувати  та обставина, що «Російська держава в 1992 році ще не склалося». Експерти інформаційного порталу «Афганістан. РУ», у свою чергу, відзначають, що незважаючи на виведення радянських військ з Афганістану, останній промосковський режим в Кабулі – уряд президента Мохаммеда Наджибули – протримався  допоки існував СРСР. Уряд Наджибули  збанкрутував через декілька місяців після розпаду Радянського Союзу й приходу до влади у Москві Бориса Ельцина. Саме  така конкретна обставина дає змогу нинішнім історикам стверджувати, що  керівництво СРСР було впевнене -  незважаючи на відсутність Радянської армії на теренах Афганістану,  уряд в Кабулі протримається завдячуючи економічній та політичній допомозі Москви. Можливо все  так би й  трапилося. Однак, у 1992 році обсяг російської допомоги режиму Наджибули було зведено до нуля, що в кінці-кінців, й стало  причиною падіння останнього промосковського уряду в Кабулі. 

Віталій МАТЯШ, Перший заступник Голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів,
журналіст 


Закінчення тут

 

 

 
 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити