У парламенті потрібні не нові обличчя, а нові серця, - Олег Чорногуз
Відомий письменник-романіст, сатирик, громадський діяч Олег ЧОРНОГУЗ в гостях у громадсько-політичного порталу Воля народу
РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...
(роздуми письменника і громадянина)
Закінчення (початок тут, продовження тут)
КОР.: Ми кажемо сьогодні, що Українському парламенту потрібні нові обличчя.
ОЧ.: Я поставлю також запитання: які?.. - російські, угорські, румунські? Нам потрібні сьогодні в парламенті не нові обличчя, а нові серця. Не зрадливі серця, як у литвинівців, чи комуністів, що злигалися з олігархами, думаючи про своє особисте, шкурне, власне. Вони тільки за демагогічними промовами і гаслами за народ, за „страну”. Щоправда, не вказують, за яку саме „страну”. Вони навіть ці промови й гасла здебільшого виголошують на мові того, хто сьогодні в такому „бліцкригівському” темпі окуповує Україну: ”Вернем страну народу”. Ту, яку ми вже мали? З доносами, допитами, стукачами, безпаспортним колгоспником, який міг тільки пересікти кордон між Вапняркою і Крижополем. Який народившись в Теклівці чи Чоботарці не мав права жити і працювати у Вінниці чи в Черкасах, бо не мав селянин з дня народження міської прописки. Селянин прирівнювався до раба, кріпака, для якого не існувало навіть Юрієвого дня. Весь інтернаціональний люд був відгороджений колючим дротом від Європи і світу. З концтаборами, тюрмами, розстрілами, переселеннями народів з рідних територій на чужі (депортаціями), відправкою наших синів у гарячі точки в ім’я зміцнення імперії?! Якщо комуністи не на словах, а на ділі збираються повернути ту „страну”, то хай почнуть із себе. Відмовляться від бізнесу, маєтків-палаців, перейдуть у дво - три кімнатні квартири, холостяки - у гуртожитки, одягнуть костюми із секонд-хенду і покажуть, що вони справді з народом. Продадуть свої багатотисячні годинники і за них куплять хоч тисячі підгузків для дитячих садочків. Пересядуть із мерседесів на „Жигулі” чи „Запорожці”. Або хоча б на запорізький „Ланос”. Зменшать свої астрономічні пенсії, а збільшать їх трудящому люду. Нехай повернуть рядовим членам партії приміщення вчорашніх обкомів, райкомів під дитячі ясла, садочки, котрі тепер переписані на родичів секретарів компартії і там найпрестижніші супермаркети, бутіки, лазні з голубими басейнами, фінськими саунами, зимовими садами. Хай відмовляться від капіталу олігархів, заради якого продаються, наче повії, а засядуть за „Капітал” Карла Маркса. Я тоді їх зрозумію, як і кожен рядовий їхньої партії. Зрозумію, яку „страну” вони збираються народу повернути.
Ми коли підходимо до виборчих урн, маємо думати за кого віддаємо свій голос. За сина чи дочку своєї держави, чи за вчорашнього запроданця, як Литвин, Мартинюк, Колісниченко, чи представника 5-колони – Ківалова, Азарова, Єфремова? Вони що, повернуть нам нашу мову, а потім не заберуть нашу землю, а, отже, нашу державу?!
Комуністи вивішують бігборди, зневажаючи наш народ, на регіональній мові заявляють „Вернем страну народу”. Та вони її ніколи не повернуть. Вони матеріально в цьому не зацікавлені, бо їм доведеться жити на членські внески під контролем ревкомісії. Вкусивши райського яблука, вони вже не відмовляться від цієї розкоші. Тому й рвуться до корита, щоб захистити своє майно, самого себе недоторканністю. От уявіть собі таку картинку. Мені про це розповідав один приятель з аграрного університету. Кажуть ця бувальщина ніби про Олександра Миколайовича Ткаченка. Але це саме можна сказати і про Петра Симоненка. Приїхала до нього мама. У старенькій оксамитовій чорній фуфайчині, які були „модними” у колгоспників у 80-90 роки минулого сторіччя. Синок показує мамі:
- Оце мої, мамо, теплиці. Тут ростуть уже банани й апельсини. Лимони вирощуємо. А це мій зимовий сад. Також лимони й апельсини цілорічно на дереві. А оце не озеро, а мій голубий басейн з моїм портретом на дні. З мозаїки викладали кращі художники України. А тут русская банька, а це, мамо, сауна, дерево екологічно чисте, з Фінляндії привіз. У мене, мамо, є свій літак, вертоліт, тисячі гектарів землі. А ще дві дачі: одна на березі Дніпра, а друга у Криму. А ще подивись, які меблі: за 13 тисяч доларів, мамо, один гарнітур. Про спальню я вже мовчу...
- Зупинися, синку, у мене до тебе одне запитання, - каже старенька. – А ти не боїшся, якщо знову, боронь Боже, прийдуть комуністи, так вони це враз конфіскують. А тебе, Сашко, до Сибіру зашлють. Це в кращому випадку. А то й розстріляють...
Ми ж часто голосуємо ще й за малоосвічених людей. Складається враження, що вони не знають, у якій державі живуть і в який парламент балотуються. Вони не тільки не знають державної мови, а навіть слабо відрізняють Російську Федерацію від України. Я ще міг би зрозуміти, якби у нас була Австро-Угорщина, де депутати йшли від національних округів. Хорвати в парламенті б розмовляли хорватською, русини - українською, угорці угорською, а австрійці - німецькою.
Але в нас не Австро-Угорщина. І в нас ще не Федерація, про що мріє московський холоп Медведчук, а унітарна держава. У ній живе чимало представників різних національностей. Таке національне різнобарв’я існує у Франції, в Італії та в будь-якій країні. Але прибувши зі своїх країн, представники нацменшин на новій батьківщині вивчають державну мову, щоб набути громадянство і пов’язали своє подальше життя з тим народом, поміж якого поселилися, поважаючи його, а не зневажаючи, к це відбувається й досі у нас, де ніби ми ще не держава, а все-таки колонія Російської імперії. У нас затуліни, рогозини, лєонтьєви господарюють краще, аніж у себе вдома. Винятком, звичайно, у нас є Крим, де корінне населення - кримські татари, караїми і ми маємо їх шанувати, як депортовані більшовиками народи, які повернулися на свою землю. Всі оті переселенці зразка 1954 року мали б пам’ятати, що вони таки гості на цій землі, аби ми були не такі гостинні і терпеливі.
КОР.: Ви критично ставитися до нинішнього президента…
ОЧ.: …Не критично, а об’єктивно. Так, щось зроблено, а щось іде за інерцією від його попередника: і свобода слова, і певна демократичність чи принаймні її декларація. Це заслуга Віктора Ющенка. Про нього окрема розмова. Зараз ми говоримо про Януковича. Я не зважаю на його національність. У фінів був (і є) Манергейм. Він німець чи швед за походженням, але він став сином фінського народу. Йому пам’ятники поставили не у Швеції, а у Фінляндії. Він їх заслужив державними справами своїми. Я міг припустити, що і Янукович, за походження не українець, міг б стати українським Манергеймом. До цього йшлося під час Євро-2012, Лондонської олімпіади. Я вже повторююсь. Український народ став єдиним. І росіянин і поляк, білорус і єврей стояли пліч-о-пліч із корінним населенням держави - українцями і разом тішилися, вболіваючи за наші перемоги й переживаючи за наші поразки. Ніхто в ті дні не ділив нас на Схід і Захід. Я не вважав росіянина в Україні своїм ворогом. А росіянин мене, українця. Ми вчора жили в одній родині. А от перевертень і провокатор Колісниченко і Ківалов вирішили по своєму. Вони розбили цю єдність між мною, українцем, і моїм сусідом, росіянином. Вони захотіли, щоб ми один на одного дивилися не як громадяни і сини однієї землі, а як вороги. Саме ці перевертні і підсунули президенту антидержавний, антиконституційний закон, який протягли усіма неправдами через Верховну Раду, обвели народ, як сліпив кошенят (за висловом диригента Чечетова) і Україна одразу розділилася навпіл. Що й потрібно майбутній імперії: розділяй і владарюй. Ми сьогодні уже не будуємо державу. Ми сьогодні будуємо Вавілонську вежу, яка, як відомо, за регіональних мов збудована не була. Бог відібрав розум. У першу чергу у вічно переляканого Литвина, а потім у Януковича запаморочилося перед приїздом чи після від’їзду Путіна. Так державу не збудуєш. Якщо цей закон не буде відмінено, Україна приречена на бездержавність, на територію з населенням. Те і те дуже швидко приберуть загребущі сусідські руки.
КОР.: Давайте наше інтерв’ю закінчимо новелістично - почали з молодих, закінчимо словами про старших кандидатів у депутати, чи точніше сказати, кандидатів у депутати поважного віку. Хотілося б почути Ваші думки з цього приводу. Як сатирика. Адже у нас, в Україні, досі живе традиція епохи Черненка-Брежнєва. До парламенту рвуться старенькі дідусі. Їм би саме час правнуків бавити, а вони до Верховної Ради зібралися. Вибачайте: зі склерозом, зі старечими болячками, неодмінною паличкою. Пам’ятаєте загадку птиці Фенікс, яку тільки одна людина змогла розгадати: хто вранці ходить на чотирьох, вдень на двох, а увечері на трьох? Відповідь - людина.
ОЧ.: Ви хочете сказати – таким, як я (усміхається). Жартую. Що я Вам на це скажу?! Так, я цю міфологічну загадку дуже добре пам’ятаю. Але це не про птицю Фенікс. Це міф про Сфінкса. Так, справді на старості люди ходять на трьох. З паличкою. Що я на це можу сказати з певністю: Верховна Рада не видає людям похилого віку індульгенцію на молодість. Не гарантує їм і спринтерських дистанцій „піаністів” між рядами, а паличка не може їм слугувати за диригентську, оскільки в партії регіонів ще живий Чечетов. Єдиний випадок, коли можуть скористатися депутати цією паличкою, коли підуть на штурм трибуни спікера за умови, якщо дідусь її своєчасно подасть тій чи іншій фракції під час бійки. Але ми ж у парламент не паличку вибираємо - людину. Це якщо говорити серйозно.
КОР.: Вибачте, я вас переб’ю, а до цього ми не серйозно з Вами розмовляли?
ОЧ.: Серйозно, але з гумором. А гумор - то найсерйозніша риса в характері людини. Так от, я продовжую: що насправді дає цим людям мандат депутата? Недоторканість. Не так навіть особі, як її майну, що в подальшому належатиме дітям, онукам, правнукам цієї недоторканої особи.. Недоторканість нажитого чесним чи не чесним трудом майна. У цьому суть. У цьому і вся моя відповідь.
КОР.: Отже, за Вами виходить: якщо ми такого оберемо, то після виборців за людей його округу ніхто вже не турбуватиметься. Дідусь матиме свої сімейні клопоти, як зберегти рухоме і не рухоме майно своїм нащадкам?
ОЧ.: Я вам дуже вдячний. Ви вже відповіли за мене. Мені залишається тільки з Вами погодитися.
КОР.: Дякую Вам за інтерв’ю.
Розмову з Олегом Чорногузом провів Михайло Роль
РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...
(роздуми письменника і громадянина)
Закінчення (початок тут, продовження тут)
КОР.: Ми кажемо сьогодні, що Українському парламенту потрібні нові обличчя.
ОЧ.: Я поставлю також запитання: які?.. - російські, угорські, румунські? Нам потрібні сьогодні в парламенті не нові обличчя, а нові серця. Не зрадливі серця, як у литвинівців, чи комуністів, що злигалися з олігархами, думаючи про своє особисте, шкурне, власне. Вони тільки за демагогічними промовами і гаслами за народ, за „страну”. Щоправда, не вказують, за яку саме „страну”. Вони навіть ці промови й гасла здебільшого виголошують на мові того, хто сьогодні в такому „бліцкригівському” темпі окуповує Україну: ”Вернем страну народу”. Ту, яку ми вже мали? З доносами, допитами, стукачами, безпаспортним колгоспником, який міг тільки пересікти кордон між Вапняркою і Крижополем. Який народившись в Теклівці чи Чоботарці не мав права жити і працювати у Вінниці чи в Черкасах, бо не мав селянин з дня народження міської прописки. Селянин прирівнювався до раба, кріпака, для якого не існувало навіть Юрієвого дня. Весь інтернаціональний люд був відгороджений колючим дротом від Європи і світу. З концтаборами, тюрмами, розстрілами, переселеннями народів з рідних територій на чужі (депортаціями), відправкою наших синів у гарячі точки в ім’я зміцнення імперії?! Якщо комуністи не на словах, а на ділі збираються повернути ту „страну”, то хай почнуть із себе. Відмовляться від бізнесу, маєтків-палаців, перейдуть у дво - три кімнатні квартири, холостяки - у гуртожитки, одягнуть костюми із секонд-хенду і покажуть, що вони справді з народом. Продадуть свої багатотисячні годинники і за них куплять хоч тисячі підгузків для дитячих садочків. Пересядуть із мерседесів на „Жигулі” чи „Запорожці”. Або хоча б на запорізький „Ланос”. Зменшать свої астрономічні пенсії, а збільшать їх трудящому люду. Нехай повернуть рядовим членам партії приміщення вчорашніх обкомів, райкомів під дитячі ясла, садочки, котрі тепер переписані на родичів секретарів компартії і там найпрестижніші супермаркети, бутіки, лазні з голубими басейнами, фінськими саунами, зимовими садами. Хай відмовляться від капіталу олігархів, заради якого продаються, наче повії, а засядуть за „Капітал” Карла Маркса. Я тоді їх зрозумію, як і кожен рядовий їхньої партії. Зрозумію, яку „страну” вони збираються народу повернути.
Ми коли підходимо до виборчих урн, маємо думати за кого віддаємо свій голос. За сина чи дочку своєї держави, чи за вчорашнього запроданця, як Литвин, Мартинюк, Колісниченко, чи представника 5-колони – Ківалова, Азарова, Єфремова? Вони що, повернуть нам нашу мову, а потім не заберуть нашу землю, а, отже, нашу державу?!
Комуністи вивішують бігборди, зневажаючи наш народ, на регіональній мові заявляють „Вернем страну народу”. Та вони її ніколи не повернуть. Вони матеріально в цьому не зацікавлені, бо їм доведеться жити на членські внески під контролем ревкомісії. Вкусивши райського яблука, вони вже не відмовляться від цієї розкоші. Тому й рвуться до корита, щоб захистити своє майно, самого себе недоторканністю. От уявіть собі таку картинку. Мені про це розповідав один приятель з аграрного університету. Кажуть ця бувальщина ніби про Олександра Миколайовича Ткаченка. Але це саме можна сказати і про Петра Симоненка. Приїхала до нього мама. У старенькій оксамитовій чорній фуфайчині, які були „модними” у колгоспників у 80-90 роки минулого сторіччя. Синок показує мамі:
- Оце мої, мамо, теплиці. Тут ростуть уже банани й апельсини. Лимони вирощуємо. А це мій зимовий сад. Також лимони й апельсини цілорічно на дереві. А оце не озеро, а мій голубий басейн з моїм портретом на дні. З мозаїки викладали кращі художники України. А тут русская банька, а це, мамо, сауна, дерево екологічно чисте, з Фінляндії привіз. У мене, мамо, є свій літак, вертоліт, тисячі гектарів землі. А ще дві дачі: одна на березі Дніпра, а друга у Криму. А ще подивись, які меблі: за 13 тисяч доларів, мамо, один гарнітур. Про спальню я вже мовчу...
- Зупинися, синку, у мене до тебе одне запитання, - каже старенька. – А ти не боїшся, якщо знову, боронь Боже, прийдуть комуністи, так вони це враз конфіскують. А тебе, Сашко, до Сибіру зашлють. Це в кращому випадку. А то й розстріляють...
Ми ж часто голосуємо ще й за малоосвічених людей. Складається враження, що вони не знають, у якій державі живуть і в який парламент балотуються. Вони не тільки не знають державної мови, а навіть слабо відрізняють Російську Федерацію від України. Я ще міг би зрозуміти, якби у нас була Австро-Угорщина, де депутати йшли від національних округів. Хорвати в парламенті б розмовляли хорватською, русини - українською, угорці угорською, а австрійці - німецькою.
Але в нас не Австро-Угорщина. І в нас ще не Федерація, про що мріє московський холоп Медведчук, а унітарна держава. У ній живе чимало представників різних національностей. Таке національне різнобарв’я існує у Франції, в Італії та в будь-якій країні. Але прибувши зі своїх країн, представники нацменшин на новій батьківщині вивчають державну мову, щоб набути громадянство і пов’язали своє подальше життя з тим народом, поміж якого поселилися, поважаючи його, а не зневажаючи, к це відбувається й досі у нас, де ніби ми ще не держава, а все-таки колонія Російської імперії. У нас затуліни, рогозини, лєонтьєви господарюють краще, аніж у себе вдома. Винятком, звичайно, у нас є Крим, де корінне населення - кримські татари, караїми і ми маємо їх шанувати, як депортовані більшовиками народи, які повернулися на свою землю. Всі оті переселенці зразка 1954 року мали б пам’ятати, що вони таки гості на цій землі, аби ми були не такі гостинні і терпеливі.
КОР.: Ви критично ставитися до нинішнього президента…
ОЧ.: …Не критично, а об’єктивно. Так, щось зроблено, а щось іде за інерцією від його попередника: і свобода слова, і певна демократичність чи принаймні її декларація. Це заслуга Віктора Ющенка. Про нього окрема розмова. Зараз ми говоримо про Януковича. Я не зважаю на його національність. У фінів був (і є) Манергейм. Він німець чи швед за походженням, але він став сином фінського народу. Йому пам’ятники поставили не у Швеції, а у Фінляндії. Він їх заслужив державними справами своїми. Я міг припустити, що і Янукович, за походження не українець, міг б стати українським Манергеймом. До цього йшлося під час Євро-2012, Лондонської олімпіади. Я вже повторююсь. Український народ став єдиним. І росіянин і поляк, білорус і єврей стояли пліч-о-пліч із корінним населенням держави - українцями і разом тішилися, вболіваючи за наші перемоги й переживаючи за наші поразки. Ніхто в ті дні не ділив нас на Схід і Захід. Я не вважав росіянина в Україні своїм ворогом. А росіянин мене, українця. Ми вчора жили в одній родині. А от перевертень і провокатор Колісниченко і Ківалов вирішили по своєму. Вони розбили цю єдність між мною, українцем, і моїм сусідом, росіянином. Вони захотіли, щоб ми один на одного дивилися не як громадяни і сини однієї землі, а як вороги. Саме ці перевертні і підсунули президенту антидержавний, антиконституційний закон, який протягли усіма неправдами через Верховну Раду, обвели народ, як сліпив кошенят (за висловом диригента Чечетова) і Україна одразу розділилася навпіл. Що й потрібно майбутній імперії: розділяй і владарюй. Ми сьогодні уже не будуємо державу. Ми сьогодні будуємо Вавілонську вежу, яка, як відомо, за регіональних мов збудована не була. Бог відібрав розум. У першу чергу у вічно переляканого Литвина, а потім у Януковича запаморочилося перед приїздом чи після від’їзду Путіна. Так державу не збудуєш. Якщо цей закон не буде відмінено, Україна приречена на бездержавність, на територію з населенням. Те і те дуже швидко приберуть загребущі сусідські руки.
КОР.: Давайте наше інтерв’ю закінчимо новелістично - почали з молодих, закінчимо словами про старших кандидатів у депутати, чи точніше сказати, кандидатів у депутати поважного віку. Хотілося б почути Ваші думки з цього приводу. Як сатирика. Адже у нас, в Україні, досі живе традиція епохи Черненка-Брежнєва. До парламенту рвуться старенькі дідусі. Їм би саме час правнуків бавити, а вони до Верховної Ради зібралися. Вибачайте: зі склерозом, зі старечими болячками, неодмінною паличкою. Пам’ятаєте загадку птиці Фенікс, яку тільки одна людина змогла розгадати: хто вранці ходить на чотирьох, вдень на двох, а увечері на трьох? Відповідь - людина.
ОЧ.: Ви хочете сказати – таким, як я (усміхається). Жартую. Що я Вам на це скажу?! Так, я цю міфологічну загадку дуже добре пам’ятаю. Але це не про птицю Фенікс. Це міф про Сфінкса. Так, справді на старості люди ходять на трьох. З паличкою. Що я на це можу сказати з певністю: Верховна Рада не видає людям похилого віку індульгенцію на молодість. Не гарантує їм і спринтерських дистанцій „піаністів” між рядами, а паличка не може їм слугувати за диригентську, оскільки в партії регіонів ще живий Чечетов. Єдиний випадок, коли можуть скористатися депутати цією паличкою, коли підуть на штурм трибуни спікера за умови, якщо дідусь її своєчасно подасть тій чи іншій фракції під час бійки. Але ми ж у парламент не паличку вибираємо - людину. Це якщо говорити серйозно.
КОР.: Вибачте, я вас переб’ю, а до цього ми не серйозно з Вами розмовляли?
ОЧ.: Серйозно, але з гумором. А гумор - то найсерйозніша риса в характері людини. Так от, я продовжую: що насправді дає цим людям мандат депутата? Недоторканість. Не так навіть особі, як її майну, що в подальшому належатиме дітям, онукам, правнукам цієї недоторканої особи.. Недоторканість нажитого чесним чи не чесним трудом майна. У цьому суть. У цьому і вся моя відповідь.
КОР.: Отже, за Вами виходить: якщо ми такого оберемо, то після виборців за людей його округу ніхто вже не турбуватиметься. Дідусь матиме свої сімейні клопоти, як зберегти рухоме і не рухоме майно своїм нащадкам?
ОЧ.: Я вам дуже вдячний. Ви вже відповіли за мене. Мені залишається тільки з Вами погодитися.
КОР.: Дякую Вам за інтерв’ю.
Розмову з Олегом Чорногузом провів Михайло Роль
Коментарі