Як нащадок індіанців черокі Джеймс Мейс став патріотом України
70 років тому народився історик, політолог, виконавчий директор Комісії президента та конгресу США з вивчення голодомору в Україні Джеймс-Ернест Мейс (18.02.1952 - 03.05.2004).
Його батьки – аборигени племені черокі. Вигнані владою зі своїх споконвічних земель, оскільки ті виявилися багатими на корисні копалини (акцію згодом назвали "Дорога сліз").
Здобувши університетську освіту, "захворів" на проблему геноцидів. Увесь час розширюючи географію країн та національностей. У поле зору не могла не потрапити УРСР.

За порадою професора Романа Шпорлюка зайнявся історією українського націонал-комунізму. Захистив дисертацію "Національний комунізм у Радянській Україні 1919-1933 рр.", організував програму "Усна історія українського голоду 1932-1933 рр.", став виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США, яка має дати оцінку Голодомору (автор терміна – Мейс).

На жаль, в заокеанських академічних колах знайшлося безліч діячів, що зустріли напрацювання колеги в штики. Зі спогадів дружини Наталії Дзюбенко: "Двері в американські виші для нього були наглухо зачинені".

Слідує більш ніж неординарне рішення – 1993 р. Джеймс назавжди залишає США і перебирається до Києва, ставши професором Києво-Могилянської академії.

Чому ми бідні

Ці тези Мейс змушують як мінімум глибоко замислитися

Трагедія незалежної України полягає в тому, що домінантною силою стала не національна, а територіальна еліта, представники якої зберігають усі звички традиційної номенклатури: думай одне, говори інше, роби третє.
Права ніколи не надаються державою. Самі громадяни забирають у держави собі права та свободи, змушують державу визнати, що такі права є.
Модель української економіки залишається трикутником, видним уже у 70-х: номенклатурники – цеховики – кримінальні структури. Тільки тепер замість цеховиків – підприємці, які залишаються більше політиками, ніж бізнесменами. Вони завжди готові використовувати інші сторони трикутника, щоб задушити більш продуктивних конкурентів, і тому ми бідні.
У держав можуть бути добрі чи погані сусіди, але родичів не буває. Інакше це відчинені двері для втручань.

Дорогою сліз

Громадянські активісти понад два десятиліття вимагають присвоєння Джеймсу Мейсу звання Героя України. Найближчим до торжества справедливості вони були на початку 2000-х. Коли Віктор Ющенко пообіцяв втілити у життя задумане. На жаль, нагородили вченого лише орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеня. Та й то – посмертно.

А 2003-го після чотирьох операцій, Джеймс знайшов сили, щоб взяти участь у парламентських слуханнях "Про увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років".

І що? Смертельно хворого вченого (жити йому залишалося менше за рік) багато депутатів зустріли криками: "Янкі, гоу хоум!".

Руслан Антонов, журналіст


Наталя Дзюбенко-Мейс, письменниця, дружина Джеймса Мейса

«Україна належить до тих країн, які в своєму підтоталітарному минулому пережили одну з найбільших трагедій в історії людської цивілізації – геноцид».
Ці слова, викарбувані на склі дверей Музею Голодомору, належать американському історику Джеймсу Мейсу.
Сьогодні відомому політологу, досліднику Голодомору мало би виповнитися 70 років.
Він народився 18 лютого 1952 року в родині індіанців із племені черокі. Колись і його народ пройшов так званою «дорогою сліз» - 1835 року індіанців черокі примусово виселили з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми. Коли почує під час лекції в університеті про трагедію українців, то спочатку не повірить: хіба ж можна приховати злочин такого масштабу?! А потім наполегливо і прискіпливо «розкопуватиме» цю тему, самотужки вивчатиме українську мову, щоб розуміти документи. І вже очолюючи Комісію комітету Конгресу США з вивчення Голоду в Україні, дійде висновку: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 роках».
На той час в самій Україні ще тільки почали відкривати завісу таємничості над найбільшою катастрофою свого минулого.
Згодом і українські науковці сприймуть його концепцію Голодомору як геноциду, відтак дослідження вийдуть на зовсім інший рівень, наберуть зовсім іншого звучання і потужності.
У 1993 році Джеймс Мейс переїхав в Україну та продовжив свою наукову роботу. Український період історика був надзвичайно плідним. «Його інтелектуальна продуктивність періоду 90-х років і до останніх днів вражала — 125 наукових і публіцистичних статей. Це в 5 разів більше, ніж він написав у США!» — зазначає провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Василь Марочко.
Саме Джеймс Мейс започаткував всеукраїнську традицію символічного вшанування жертв Голодомору «Свічка у вікні». Вважав, що ця людяна акція стане перегукуванням поколінь, даниною пам’яті померлим, яку може віддати кожен навіть не виходячи з дому. Багато-багато вогників у вікнах, як свідчення того, що ми не забули своє минуле і тих, кого втратили…

“ОСОБИСТА ВІЙНА ДЖЕЙМСА МЕЙСА”

   Чи розумів Джеймс Мейс, якою смертельно небезпечною темою він займався? Який немислимо важкий тягар він намагався зрушити з місця? Чи зрештою усвідомлював до чого може призвести його щоденне, щогодинне вигорання, емоційне самоспалювання?

Про причини свого переїзду в Україну Джеймс писав: “У своїх україномовних публікаціях останніх років я намагався пояснити, як це трапилося, що такий чудовий народ, з такими багатими ресурсами скотився ще глибше у яму бідності, боргу перед зовнішнім світом та все більш помітної нездатності адаптуватись до цього світу, що великою мірою спричине тим, що він втратив”. І далі, змальовуючи картини жебрацтва, бідності сучасних українців Джеймс продовжує: ”Я не можу оговтатись від враження, що цю землю охопила трагедія біблійних масштабів. Це нагадує мені “Книгу Іова”. Це висновок цілковито позбавлений наукової основи, але в емоційному плані його неможливо уникнути. Мені здається, що коли сам об”єкт твого дослідження в небезпеці, тобі треба передивитися свої пріорітети. Намагаючись зрозуміти завдану шкоду і її наслідки, можна стати фактором, який допоможе залікувати рану. Коли доля складової самого людства – нації і культури – лежала на терезах, я відчув, що в мене не було іншого вибору… Справитись з цим важким спадком може бути абсолютним викликом для дослідників геноциду. Зрештою, одна з головних цілей знання – лікувати”.

Це може здатися комусь дивним, але останні десять років педантичний, скрупульозний Джеймс дуже мало працював в архівах, хоч, звісно, він уважно відслідковував джерельні документальні матеріали, які з”являлися в пресі, публікації про голодомори в Україні західних і українських вчених, був постійним учасником наукових і політичних дискусій з цієї проблематики, проте очоливши і здійснивши проект роботи Комісії Президента і Конгресу США, видавши Рапорт американського Конгресу і трьохтомник усних свідчень, він перестав займатися суто науковою фактографією і головну увагу спрямував на суто конкретні питання політики, економіки, культури. А його наукова рецепція Голодомору останніх років набула виразних ознак пошуку суто політичних причин цього страхітливого явища. Цьому є просте пояснення. Практично з перших днів незалежності почав проявлятися колосальний, і поки що не освоєний українською спільнотою, материк спогадів, досліджень, документів, художніх і документальних творів. Запрацювала жива народна пам”ять. Бібліографічний том публікацій про голодомор 32-33 років, виданий закордонними українцями аж ніяк не показує цілісну картину опублікованого, намальованого, поставленого, ословленого. Мені складно навіть поверхово охопити українську пресу останніх років, невеликі і великі за обсягом брошури, книги, багатотомні видання, які прямо чи опосередковано торкаються цієї трагічної теми. Спільними зусиллями української громади проведена фундаментальна робота, аналогів якої важко знайти в історії світової цивілізації. Це, якщо врахувати, з чого все починалося. Це глибоке буріння нашої історії неминуче буде з часом оцінене і прийдешні покоління озираючись на нас, скажуть, що це був науковий і духовний подвиг українських інтелектуалів, мислителів, учених, всього українського народу. Від найстарішої бабусі в загубленій глибинці до Президента.
І, безперечно, належно буде оцінено життя і праця американського історика України Джеймса Мейса.
І його остання дорога на Байкову гору.

Я ж тільки хочу засвідчити, що, безперечно, Джеймс Мейс все усвідомлював, все розумів і до всього був готовий. У нього, як історика, було абсолютно своєрідне відчуття часу, минулого і майбутнього. Він міг проговорювати найменші деталі засідання Політбюро ЦК КПУ будь-якого року, місяця так, ніби щойно з нього повернувся і через мить аналізувати можливості української енергетики і це був компетентний науковий прогноз. Складалося враження, що він щойно з швидкісного відрядження в майбутнє і часу в нього тільки на те, щоб надрукувати на комп”ютері чергову статтю, вислухати мого вірша, пробігти очима по газетах, журналах, книгах. І знову його немає, день, ніч, сніданок, вечеря, зустрічі, прощання – все було переплутане, закручене в ритм все наростаючого прискорення. Десь в якомусь пункті він знову мене покинув. Я ще не усвідомлюю, що це назавжди. Але я достеменно знаю чим був викликаний його внутрішній неспокій і його поспіх.

Джеймса надзвичайно непокоїло, що одночасно з підняттям потопленої репресіями, розстрілами, голодоморами Української Атлантити, почали проявлятися економічні, соціальні, культурні патології, які він вважав прямим наслідком геноциду пережитого нацією. І він перший назвав Україну постгеноцидним суспільством. А на безкінечних міжнародних форумах і симпозіумах добровільно взяв на себе обов”язки адвоката України. Для себе і своїх читачів він чітко сформулював головний висновок: Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-33 роках. Геноцид – злочин проти людства і людяності, який не має строку давності. Геноцид підпадає під дію міжнародного законодавства і права. І він сповна використовував трибуну англомовної версії газети “День” для своїх постійних звернень до світової спільноти.

 Джеймс Мейс практично з перших кроків по українській землі, збагнув, що рана, завдана українському народові кремлівською владою в тридцятих роках настільки глибока, що навіть через сімдесят років, вона кровоточить. Що ані з роками, ані з віками вона незагоїться. Що цей біль не вдасться заговорити політикам, або перемовчати на особистому рівні. Потрібно не тільки знати, що і як з нами тоді трапилося, а в першу чергу і головне: чому? З цього запитання, власне, і почався його останній шлях в Україну.

Уважний читач його книг помітить, що рамки написання, захисту і опублікування його докторської дисертації “Комунізм і дилеми національного визволення. Національний комунізм в Радянській Україні 1918-33” досить обмежені. Юний аспірант Мічіганського університету практично блискавично освоїв російську, згодом українську мову. Лише місяць пройшов з того часу, як він розгорнув українсько-англійський словник, до того, як він прочитав свою першу книгу з історії України. Це прояв безперечної талановитості і наполегливості. Те, що він почав досліджувати історію України, тільки на перший погляд – чистий випадок. Багаторічні дослідження українських еміграційних учених Великого Голоду постійно натикалися на спротив американської і західної слов”яністики. Т.з. совєтологи нищівно критикували радянську систему, документували жахи ГУЛАГу, репресивні схеми, задіяні в Радянському Союзі, але російська демократія, і це загальновідомо, завжди зупинялася там, де розпочиналося українське питання. У цьому пункті буксувала і західна демократія. Зрештою, сам Джеймс визнавав, що українська інтелектуальна думка довгі роки, десятиліття була затиснута у велике інтелектуальне гетто. На свої капітальні дослідження такі блискучі письменники, дослідники, як Іван Багряний, Елеонора Соловей, Володимир Гришко, їх багато першопрохідників теми Голодомору, з боку радянської системи отримували звинувачення в колабраціонізмі і фашизмі, з боку західної думки – глухе мовчання. Перед мислителями Заходу постав незворотній виклик: що ж все таки трапилося з неросійськимим народами під час будування новітньої тоталітарної імперії. Що трапилося з українцями – найчисельнішим неросійським народом в рамках тієї імперії. Фактологічний матеріал, накопичений еміграційними ученими уже неможливо було ігнорувати, як неможливо було уже не зважати на вихідців з України, які ставали дедалі впливовішими електорально і суто економічно. Докторська дисертація Джеймса Мейса була першою і поки що єдиною дисертацією, захищеною на Заході, яка стосувалася історії України 20-го століття. Захищеної у престижному американському вузі і до того ж людиною, в якої не було жодної краплини української крові і жодним чином не пов”язаною з українською діаспорою. Джеймс Мейс і Роберт Конквест на виклик часу відповіли фундаментальними, концептуальними науковими працями. Але якщо Конквест був матеріально і морально захищеним різноманітними літературними преміями, своїм вагомим статусом провідного мислителя і науковця, своїми посадами, зрештою – поважним віком, то молодий науковець Джеймс Мейс, який надав усі свої матеріали для книги “Жнива скорботи”, розробив її коцептуальні підходи,поставав зовсім безборонним перед тиском західної слов”яністики. Після завершення роботи американської голодової Комісії двері американських вузів були для нього наглухо зачиненими. Є своя правда в спогадах Марти Богачевської Хом”як, що Джеймсові ніхто не заважав робити кар”єру на Заході. Але питання: яку? Безперечно, він міг написати свій проект дослідження Марини Цвєтаєвої, або Набокова, або Толстого. І якось проштовхнутися в сонм українських істориків, які викладають російську історію, літературу в американських вузах. Проте продовжувати займатися українською історією він не міг. А відступитися не хотів в силу своєї професійної честі, своїх переконань і свотоглядної позиції. Зрештою, особистої відповідальності перед тими українськими дідусями і бабусями, які довірили йому найпотаємніше – власну пам”ять.

Ті хто хоч трохи знав Джеймс, мабуть помічав, що найбрутальнішою, найлихішою лайкою у його устах було слово “совдепія”. Слухаючи радіопередачі, переглядачи українські програми телебачення, читаючи книги, рукописи, реферати своїх студентів, він несподівано раптово паленів, внутрішньо закипав. “Со-о-овдепія”, - шепотів сам для себе. “Щось не те?” – запитувала я. “Нацональне українське гасло – щось не те”, - відповідав Джим. І це означало, що знову він зіткнувся з мимовільним чи свідомим виправданням комуністичної системи, з банальним примиренням з минулим, з смертями мільйонів, з існуванням духовних покручів, з похмурим і безальтернативним майбутнім. У часі і просторі совдепія для нього була лиховісною, кровожерливою потворою, з видимими зовнішніми ознаками і глибоко зачаєними внутрішніми. Це був його особистий ворог, це була його особиста війна.
 Свічка, яку простягнув нам Джеймс Мейс – не лише згари минулого, тріпотіння спогадів. Це також прорив через біль, муку, самоспалення. І це також постулювання законів – не фізичних, а інших, вищих - законів любові.

 І нині навіть я не знаю, який постріл не влучив у його серце, чия смерть не лягла важким тягарем на душу мого чоловіка – та, що була, чи та, яку він бачив попереду. В останній рік він дуже змінився. Очунявши після виснажливих операцій, після клінічної смерті, він раптово почужів, відсторонився від будь-яких буденних клопотів. 2003 рік був для нас роком виснажливої праці, статей, надиктовок, безкінечних листувань. Париж, Італія, Нью-Йорк. Інтерв»ю, виступи, конференції, лекції. І безнадія, що його не чують, не розуміють. Джеймс Мейс говорив про російську загрозу, з нього підсміювалися, мовляв з Україною ніхто воювати не буде, то навіщо армія? Він писав про енергетичні війни, відмахувалися: якось воно буде… Домовляться. І вже зовсім не слухали, коли він писав про неминучість соціального вибуху. Суспільство спало, а Джеймс говорив, що ніяка спільнота не може витримати такого градусу криміналітету і неправди. Тим паче українці. Він добре знав історію України, знав нас ліпше за нас. Єдина трибуна, з якої він міг ще щось сказати – була газета «День». Для розлогих фундаментальних досліджень площадок уже не було. Видання «жовтіли», захлопувалися. На радіо попереджали: «ніякої політики!». На телебаченні – роздвоєні істоти, роздвоєні язики. «Що я можу зробити? Чим допомогти?» - не раз запитував мене Джеймс. Знову і знову бачу тінь мого чоловіка, який метається по квартирі. Його роз»їдала тривога. Я мовчки ставила до іконки Божої матері свічку і запалювала. Вона довго горіла. Кажуть, що не можна залишати палаючу свічку без молитви. Не можна залишати її самотньою… Та все ж я по іншому тоді не могла. Було багато роботи. Блимав комп"ютер, дзвонив телефон, збігала кава... Я сподівалася на живильну силу свічки, а вона на мене...

 «Немає кращих дверей, більш широко відкритих для вивчення природи, ніж розгляд фізичних явищ, що розігруються при горінні свічки». Це Майкл Фарадéй, видатний англійський фізик, основоположник вчення про електромагнітне поле.
 Звісно ж Фарадей – «наше все» для будь якого тямущого фізика, хіміка, - вивчав феномен свічки, як мені видається, немов первісний відбиток пальця Бога. Крапка, з якої все починалося. Світ, розум, людина. Закони світобудови.
 Закони любові відкривав у її полум"ї мій Джеймс.

  ...Мушу визнати, що у моєї печалі немає слів. І немає в мене сил на елегійні спогади про доктора Мейса. Живий, теплий, люблячий, він постійно зі мною і на найменші мої труднощі, емоційні зриви заглядає в вічі і каже:”Я хочу допомогти”. Його називали “доктор смерть”, а він був залюблений у життя у всіх його проявах, його називали фашистом, а він ненавидів будь-яке насильство, зневагу до особистої людської свободи. Концетрованим проявом абсолютного зла він вважав систематичне кодування комуністичною системою і ідеологією людської свідомості. Народну пам”ять він вважав єдино можливим, єдино прийнятним засобом самозахисту і самозбереження людини, родини, держави. Єдиним кодом любові і добра. Життя і безсмертя. А свічку у кожному вікні у останню суботу листопада – найвиразнішим і найславетнішим пам”ятником тим, хто загинув найлиховіснішою смертю - від тих, хто вижив, знайшов у собі мужність стати у спільне коло і сказати: “ми пам”ятаємо”.

Інф. із сторінки Наталі Дзюбенко-Мейс у Facebook

Коментарі