Холодний "екватор" Віктора Януковича
Цього тижня тихо й непомітно перевалила через екватор каденція нашого президента. Серед студентів і солдатів строкової служби таку віху прийнято відзначати, як "золоту середину". Зазвичай друга половина строку легша і цікавіша від першої. Успішні політики-реформатори теж хочуть зробити максимум одразу після приходу до влади, щоб потім, ближче до виборів, почивати на лаврах і пожинати плоди. Втім, їх смак залежить від того, що саме сіяли. Як-то кажуть, що посієш, те й пожнеш.

Як зазначають історики, практично всі російські царі починали як ліберальні реформатори, включаючи навіть, важко повірити, Івана Грозного! Цю традицію продовжили й генсеки: Хрущов (до виставки в "Манежі"), Брежнєв (до Праги), Горбачов (до Баку і Вільнюса)… Президенти України теж вписуються в цю традицію. Леонід Кравчук, щоправда, реформатором не був, принаймні у сфері економіки, але його просто несло непереборним
потоком історії. А коли він став на шляху цього потоку, то й змело. Кучма перший і навіть другий свій строк починав як реформатор, хоча куди йому було подітися — криза ж в обох випадках не залишала іншого виходу! А закінчував обидва рази як ретроград: у 1997—1998-х потураючи «червоним директорам», у 2002—2004-х — «олігархам». Ющенко більшу частину своїх реформаторських здібностей виявив (точніше, як потім з’ясувалося, розтратив), будучи прем’єром. Плюс, звичайно, отруєння, месіанство, але головне — відсутність цілісного бачення цілей і методів. Однак і він на початку каденції затіяв було дерегуляцію і спробував налагодити контакт із підприємцями. Втім, ітиметься сьогодні не про попередників.

Наш нинішній президент спочатку із шкури пнувся, щоб показати свою перевагу над «папєрєдніком» і постати перед Історією як справжній, діяльний реформатор. Напевно, навіть десь щиро — інакше навряд чи вийшов би у світ, наприклад, закон про держзакупівлі, не кажучи вже про амбіційну програму реформ. До того ж хоч трохи розумний уряд мав зробити висновки з провалу 2008—2009 років, хоча б так само, як це робив Кучма після криз 1993—1994-х і 1998-го. А саме: у цьому випадку реформи мали б різко підвищити ефективність державних видатків, щоб підготувати ґрунт для їх скорочення, розкріпачити несировинні сектори економіки, відпустити гривню у вільне плавання і демонополізувати усе, що тільки можна. Багато чого з цього, до речі, було в згаданій програмі.

У що це вилилося, ми вже обговорювали (див. «Коли „нове“ не означає краще», DT.UA №19 від 25 травня 2012 року). А зовсім недавно і закон про держзакупівлі було успішно вихолощено. У сухому залишку маємо податковий тиск, що зріс із 22—23% ВВП, характерних для «помаранчевої» епохи, до 25% (це без урахування Пенсійного фонду, який не вважає за потрібне оприлюднювати свої вочевидь зрослі доходи). Крім цього, сектор малого і середнього бізнесу, який скоротився на 30% тільки за 2010 рік, рекордно низькі рівні довіри інвесторів і рейтинги інвестиційного клімату, високі, як і раніше, ціни на газ і мало не паніка з приводу майбутньої девальвації. Єдиним реальним досягненням можна вважати придушення інфляції та скорочення бюджетного дефіциту, але й це не від хорошого життя: нема чим цей дефіцит фінансувати — ніхто в борг не дає.

Тим часом «шара» закінчилася. Дотепер Януковичу просто напрочуд щастило зі світовою кон’юнктурою — що 2004-го, що 2006-го, що 2010-го. Але
зараз світова економіка прохолоджується, мабуть, усерйоз і надовго, причому розігріти її кейнсіанськими методами більше не вийде (чому — якось іншим разом). А до цього наша країна ну ніяк не готова. Частка сировини в експорті тільки зросла, зайнятість у малому бізнесі скоротилася на чверть (знову ж таки, дані за 2010 рік, очевидно, після цього їх перестали публікувати), бюджетний дефіцит не подоланий… Щоправда, на щастя, немає і таких «бульбашок», як 2008-го, тож катастрофічного обвалу очікувати не варто. Однак на якесь «покращення» у найближчі роки розраховувати теж не доводиться. Більш того, віддалені наслідки гонінь на малий бізнес, зневажання прав власності в середньому і великому, закриття соціальних ліфтів і податкового свавілля ще цілком навіть не почали позначатися — гірше у нас попереду.

То що, маємо другого поспіль президента-невдаху? Це як подивитися.

Звичайно, тільки наївні вважають, що державна влада існує, щоб піклуватися про громадян. Навіщо туди хотіти? Для тих, хто туди йде, це переважно спосіб самореалізації. Дуже приємно, коли тебе люблять мільйони людей! Тому політики так часто грішать популізмом. Час від часу комусь з них доводиться робити корекцію, здійснюючи справді непопулярні реформи. Отут мотив інший: обезсмертити своє ім’я. Сучасники, можливо, і проклянуть, зате нащадки оцінять. Зрештою, для декого влада — ще й можливість збагатитися. Це, звичайно, гірше, але теж не кінець, якщо тільки подібний мотив не виходить на перший план. Тоді в правителя хоча б залишаються шанси зберегти нажите.

Якщо ж влада використовується здебільшого як спосіб збагачення, то це — діагноз самій системі, яка дозволяє збагачуватися саме в такий спосіб. Причому діагноз із дуже поганим прогнозом. Адже хто з нас не мріє заробити якомога більше? Це не добре і не погано, це природно. Але якщо збагатитися через владу (тобто застосування сили) легше, ніж через нормальний бізнес, тоді й інвестувати логічно в силу і владу, а не в економіку. Яка, відповідно, занепадає, що ми й спостерігаємо. До того ж верховному правителю, націленому на особисте збагачення, доводиться створювати умови для того, щоб його опричнина теж могла збагачуватися силою і владою. При цьому те, що привласнить собі сам такий правитель, на порядок менше, ніж сума привласненого його поплічниками; а остання, у свою чергу, ще на порядок (якщо не на два) менша від непрямого збитку, завданого такою системою за рахунок придушення ділової ініціативи.

Якщо вважати, що Віктор Янукович ішов у владу заради народної любові, то він досяг успіху у цьому ще меншого, ніж його попередники. Та й що він для цього зробив? У найгірших традиціях «папєрєдніков» роздав бюджетникам і пенсіонерам подачки? Ті хоча б робили це від щедрот, на тлі буму, а не стагнації. Якби низький президентський рейтинг пояснювався болючими, але необхідними реформами, то ми зараз мали б дійсно незадоволених пільговиків, зате бурхливе зростання підприємництва та оптимізм інвесторів. Звучить як знущання? Що ж, або Янукович усе ж таки невдаха, або залишається один варіант — він прийшов для збагачення. Дуже багато чого, на жаль, свідчить на користь цієї версії.

У такому разі, треба визнати, він досить успішно втілює свою стратегію. Хоча точніше було б назвати її тактикою, оскільки стратегічно правильно не виснажувати ґрунт і вчасно проводити відповідні заходи (тобто реформи), щоб він давав дедалі більші врожаї. А тактика, яку практикує уряд президента Януковича, — це, за висловлюванням одного мого друга, не з чуток обізнаного з питанням, спосіб дій банди мародерів, які прийшли пограбувати місто і спалити його. Тільки от куди потім вони збираються тікати?

Як зазначив свого часу американський економіст Манкур Олсон, така безвідповідальна політика характерна для маргінальних груп, які одержують усі вигоди, але поділяють тільки невелику частину суспільних втрат, спричинених їхніми діями. Нічим хорошим подібні режими не закінчували. Хоча треба визнати, що і Стресснер у Парагваї, і Сухарто в Індонезії, і Іді Амін в Уганді, і Маркос на Філіппінах, і навіть Мобуту Сесе Секо в Заїрі правили досить довго, тож для них два з половиною роки не були б «екватором». Проте ми усе ж таки в Європі…  

Володимир ДубровськийDT.ua

Коментарі