ЯК ЗДІЙСНИТИ ІДЕНТИЧНІСТЬ
Про нашу велику проблему ідентичності ми ще не говорили так голосно і точно, як зараз.
Всі так чи так знали і сперечались саме про це – українські інтелектуали, які розмірковували про "дві України" в рамках однієї країни, українські письменники і творча інтелігенція, яка відстоювала та відроджувала українську мову, культуру, освіту, гуманітарію проти колоніальної інерції русской і російської радянщини. Всі так чи так знали або відчували, що Майдан – це також саме про власну ідентичність, яку відстояли сотнею життів на Майдані та тисячами життів на війні з російським гібридом танків і духовних скреп.



Що відбулось зараз такого, що звело все це до купи та поставило питання рубом: яка наша ідентичність як цілого, як нації, як спільноти. Відбулось щось просте і банальне: Президент, обраний і підтримуваний великою більшістю нас, проголосив три суперечливі речі саме про головні ознаки ідентичності.

Перша – про яку різницю, про неважливість символів ідентичності – топонімів та пам'ятників – символічної спадщини російського вікового засилля та радянщини – скажімо, від постаті одеської Єкатерини до суму за проспектами Жукова. Друга – про збереження рідних (native) мов та нормальність знання державної мови. Третя – про об'єднуюче значення однакового бачення майбутнього.


Він, фактично, проговорив своє переконання-позицію, що наша громадянська правова єдність, тобто політична ідентичність є головною цінністю, основою майбутнього України.

Його, безумовно, підтримує певна частина з тих 73%, які поділяють яка різниця та лише формальну вимогу нормативного знання мови. Які поділяють перевагу суто політичної єдності. Їхні аргументи відомі: можна бути патріотом, воювати на Сході та розмовляти російською; декомунізація сама по собі не знищила корупцію; будувати сучасну країну слід прагматично: на основі універсальних цінностей толерантності та прав людини, які долають обмеження за етнічною ознакою. Він роз'єднав політичну і культурну спільноти. Це, фактично, сказано Президентом: обирайте політичне єднання в рамках державного цілого. Це – основа нашого майбутнього: економічного благополуччя та чистих освітлених вулиць.



Йому вірно заперечили, що це велика неправда: в основі політичної ідентичності неуникнено лежать засади культурної спільності – сказали про "етику Майдану", "естетику" української культури, про українську – не радянську і не російську – символіку та про пантеон лише "наших" героїв. Фактично вказали, що майбутнє єдиної сильної України ґрунтується на спільних засадах, в основі яких українська ідентичність  в її динаміці минулого, сучасного і майбутнього.



Йому вірно заперечили в головному. Слід лише додати: на відміну від політичного вибору національно-культурна ідентичність кінцево не обирається й не нормується. Навіть, якщо ви наново обираєте її норми і навчаєтесь "етиці та естетиці" іншої культури. Тому що ідентичність – це не лише її зовнішні ознаки – назви і пам'ятники. Ідентичність – це моє і ваше індивідуальне, особисте віднесення себе до тієї чи тієї спільноти з її минулим, сучасним і майбутнім. Це чуття "моєї" приналежності спільноті, без чого втрачається сенс життя, усвідомлюємо ми це чи ні. Її якраз і захищають ціною власного життя. Це зветься патріотизмом. Культурна ідентичність – це вихідна, визначальна життєва позиція людини, яку не обирають за вольовим рішенням та якій не навчити лише словами-аргументами. Вона закладається тією мамою і тією мовою та культурою, у якій ви виникаєте як зріла людина.



Тому з Президентом та його прихильниками ми маємо зіткнення життєвих позицій, а не лише зіткнення словесних та теоретичних аргументів. На його боці сильний супротивник-спадщина радянської комуністичної ідеології інтернаціоналізму та "ми же братья". Цей ідеологічний супротивник знищує національні різниці на користь єдиної вихідної національної ідентичності – російської культури та язика. Вакуум сенсу власного національного життя негайно заповнюється російським як російщиною. Саме така ідентичність живить псевдо патріотизм бойовиків та частини жителів ОРДЛО. І ця ідентичність керує відчуттями частини наших громадян.



Ми піддаємось добрій спокусі, що можна словами та найдотепнішими аргументами переконати людину, щоб змінити її позицію ідентичності. Так, це слід робити, особливо вказуючи на приклади того, як радянсько-російська ідентичність закриває собі і іншим націям шлях у майбутнє, про яке захоплено каже Президент. Як на відміну від сьогоднішніх європейців російські духовні скрепи приносять війни, смерті, насилля, національний занепад.



Втім, позиції ідентичності займаються й лише потім аргументуються. Тому тут є межа, за якою лише аргументи, особливо в просторі соцмереж, безсильні. Самі по собі вони вироджуються у словесну бійку, в пусту оболонку емоції ненависті до іншого. На радість радикалам. Посилюючи наші різниці, зменшуючи територію солідарності громадян, на якій будується нормативна політична ідентичність.

 Оскільки суперечки навколо ідентичності зачіпають основу – сенс життя, – відстоювання власної позиції сприймається як питання життя і смерті. І тому легко мотивує ненависть і розбрат. Використовується  на потребу виправдання агресії, сепаратизму, вбивств й терору. 



Все це означає, що слова Президента про політичне єднання для майбутнього – не вірні і не достатні. Вони недостатні і тому не правильні. Вони недостатні, оскільки у його руках зосереджена політична більшість. Вони не правильні, тому що не інклюзивні – не враховують свідому культурну позицію політичної меншості. Вони невірні як віддання політичної переваги спадщині ідентичності минулого та вічного російського, а потім радяського, нівелювання значення української ідентичності.



Відомо, що політика – це не лише слова та дискурс в стінах парламенту. Слово прийнятого законопроекта, так само як і слово Президента має значення справи, стає суспільною нормою дії. Навіть ворогуючи на словах політики вимушено стають друзями спільної дії.

Тому в емоційній війні слів та аргументів є лише один вихід. Тим, кому не все рівно, тим для кого є різниця, тим, хто розуміє, що держава Україна матиме європейське майбутнє лише як українська, а не пост-радянська, треба займати не лише словесну, а й політичну позицію. Позицію єдності слова і колективної дії.



Повторюсь: розпорошеним національним демократам і українським інтелектуалам варто подолати міноритарну розмежованість та претензії лише на власне лідерство та першість задля об'єднання в велику і потужну спільність, рух, політичну силу. Щоб нарешті довести політичною дією переваги тієї національної ідентичності, яка є їхньою життєвою позицією.


Іншого способу здійснити омріяну єдність політичної і національно-культурної ідентичності немає.

Євген Бистрицький
Доктор філософських наук, професор, Інститут філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди
Інф.: blogs.pravda.com.ua

Коментарі