Відомий письменник-романіст, сатирик, громадський діяч Олег ЧОРНОГУЗ в гостях у громадсько-політичного порталу Воля народу
РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...

(роздуми письменника і громадянина)
Продовження (початок див. тут)     

КОР.:  Ви вважаєте, що перша руїна трапилася ще за Хмельницького? Чому?
ОЧ.:  Так. Це чергове Андрусівське перемир’я... Цей антидержавний закон - це повзуча окупація України Російською Федерацією. Звичайна і чергова зрада „молодшого брата” „старшим”. Щоправда, тільки невідомо, за якою метрикою той „брат” „старшим” називається. Усі ми з історії пам’ятаємо, як за спиною Богдана Хмельницького підступна Московія, порушивши Березневі угоди між Московією і Руссю, уклала мирний договір із Польщею, поділивши Україну на Схід і Захід (один до одного, як сьогодні) - на Лівобережну і Правобережну. Кремль сьогодні від задоволення потирає руки. Московсько-шовіністична операція „Бліцкриг” вдалася. Одна за одною окуповуються українські території. Падають міста під натиском Кремлівської експансії: Севастополь, Запоріжжя (столиця українського лицарства), Одеса, Харків, Миколаїв, Херсон...  У такому темпі гітлерівці (тільки з іншого боку – не зі Сходу, а із Заходу) захоплювали наші міста у 1941 році. Вже видаються російські паспорти на окупованій московськими шовіністами української території (у Криму). Це вже не держава – а територія, на якій господарюють учорашні „брати” і жорстока, цинічна колоніальна адміністрація. Москві потрібне знову гарматне м’ясо. Позаду вже не тільки Москва, а й Китай...  Москва думає про свою перспективу в Україні - „Русскій мір”. Настане „Русскій мір” (а він уже настає) і ми знову - тубільці. З-під брил, ніш, нір виповзли вчорашні колоністи, їхні прислужники, московська агентура, україноненависники: медведчуки, симоненки, голуби, царькови, костусєви, ківалови, колісніченки, єлени бондаренки, александровські. Вони сьогодні святкують перемогу. Ми ж відзначаємо свою поразку і усвідомлюємо - ми ще не нація. Ми ще досі населення. Ми в Європу збираємося йти, а йдемо в Азію. Ми голосуємо, думаючи шлунками, а не головами! Справжні сини і дочки державної нації за своїх перевертнів і яничар не голосують. Вони їх не обирають. Вони їх і осуджують, і засуджують. Перекинчики, перебіжчики, зрадники за своїм духом і манерою завжди однакові. Їм головне заради своєї шкури перебігти з одного табору в інший і утриматися на плаву. В. М. Литвин з А. І. Мартинюком це підтвердили. На цьому історичному відрізку нашої історії вони на практиці довели, що пушкарі, батуринські носи у нас не перевелися. А як же ми не плодитимемо зрадників, якщо їх наш люд знову збирається обрати до Верховної Ради?! Чи то за велосипеди, чи то за набір шкільних кольорових олівців. Наша Україна, як і всяка держава, без мови - територія. Наші землі завтра належатимуть не нам, як нині нам уже не належить мова. Ми знову стали напівбезмовні.
КОР.:  Що ж далі?
ОЧ.:  Якщо цю антиукраїнську наволоч не зупинити, без української мови української держави не буде. Адже мова – це основа основ будь-якої держави. Як церква. Єдина мова, єдина церква, єдина нація, єдина держава. Нема цих атрибутів - нема держави. Нема нації. Є Вавілонське стовпотворіння і руїна.
КОР.: Хто на ваш погляд у цій трагедії, як я зрозумів з Ваших переконань, винен?
 ОЧ.: Як образно висловлюється Віктор Ющенко – тільки кочубеї. Не було б литвинів і литвинівців та перекинчиків з опозиції, регіони ніколи б не набрали стільки антиукраїнських голосів. Вчора ми з вами бачили тисячі коробок із сотнями тисяч підписів, які зібрала опозиція. Про що в тих коробках? Про три пункти. Але там нема четвертого - про українську мову, про антиконституційний закон проти України. Чому? Та з тієї ж самої причини, що й у день голосування: опозиція не прикрила своїми грудьми ряди, не перегородила парламентським піаністам по бігу на короткі дистанції шлях на збирання необхідної кількості голосів депутатів у ВР. Вони також на даному виборчому відрізку часу вклали собі потребу загравати з російськомовним електоратом. І тільки тому в тих тисячних коробках нема протестів про антидержавний закон щодо мов. Пояснення просте, як сірник.
КОР.:  Тепер опозиція кричить: ми їх зупинимо!
ОЧ.:  Чудово! Але виникає запитання: чому вони їх не зупинили 8 серпня, маючи владу і мандати нардепів?
КОР.:  Я знаю, що Ви жили за кордоном. Якось мені потрапив на очі заголовок Вашої статті „Я п’ять років жив в Україні”. Це правда? Всього п’ять років?
ОЧ.: Так, усього п’ять років. За Віктора Андрійовича Ющенка. Я тоді не комплексував. У мене тоді не було страху, симптому раба. Я відчував себе вільною людиною. Не тубільцем, не аборигеном, який живе у резервації. Я тоді жив у вільній і демократичній Україні. Мене, українця, який на всіх перехрестях вулиць і майданів принципово розмовляє українською, ніхто не сприймав за білу ворону. Мені не казали: вам, аристократу (очевидно, вапнярському) ця мова не личить. Нині кажуть: ”Ви ж у Києві живете!”. Так ніби Київ уже столиця не України, а столиця Януковича чи Азарова. Що ж до закордону, то я там не жив. Я тільки туди їздив у відрядження.
КОР.: А чому ж такий низький рейтинг у Ющенка?
ОЧ.:  Можна я запитанням на запитанням відповім? А у кого сьогодні вся преса, всі телеканали в Україні і якою мовою вони ведуть пропаганду і свою, не українську, лінію. Хто  робить з білого чорне, а з чорного біле?
КОР.: Але у нас мудрий народ. Народ не помиляється.
ОЧ.: А я так не думаю. Народ мудрий за однієї умови, якщо народ нація. Якщо народ національно свідомий. А коли національної свідомості, гордості в більшості цього народу немає, такий народ приречений на помилки. Такий народ живе часто чужими думками, а не своїми. Джордано Бруно один на весь світ свого часу кричав: ”Земля крутиться!”. Інквізиція його послала за цю істину на вогнище, але він і з полум’я вигукнув: ”А все таки вона крутиться!”. І виявилося, що Джордано був правий, а не народ і його тодішні поводирі. Але скільки потрібно було років, щоб відкриття сприйняли врешті-решт за істину.
КОР.: Ви  переконані у московській експансії. У чому її ідеологія, пропаганда? На Ваш погляд.
ОЧ.:  Кремль уперто проводить свою імперську лінію по відношенню до України під назвою ...Я її назвав би так: ”безпам’ятність і єдність”.
КОР.:  У чому вона полягає?
ОЧ.: У послідовності. Москва перед своїми ідеологами розвернула чітку і конкретну програму - висміювання всього українського. Те, що смішне, те мертве. Сюди входять українські ідеали – Київська Русь - національна гордість українців. Висувається  московський міф - про єдину колиску і трьох братів. Щодо козацтва - Ордену  українського лицарства - висувається концепція приниження. Яке в біса козацтво? Лайдаки, розбійники, без роду і племені, які ніколи навіть не мріяли про власну державність. Далі - древність української мови. Нібито, це зіпсований діалект польської. Українська православна церква Київського патріархату? Не канонічна. А не навпаки. Усі літописи (до речі, часто переписані московськими черницями), мовляв, написані ледь не сучасною московською мовою. При цьому не уточнюють, що ця московська мова народилася на базі староболгарської, а русичі Києва розмовляли, як нині українці (В. Ключевський).
Далі - більше. Культура - шароварна. Звичаї - пережитки. Видатні сини і доньки українського народу - вурдалаки, збоченці. Одне слово, ідеалів у цього народу нема. Як і нема своєї історії, своєї пам’яті. Є суцільний сором. Сьогодні за Кремлівським сценарієм новий міф, який втілюють вже у наше повсякденне життя кремлівськими служками і спецслужбами - українська мова – львівсько - галицький діалект. Ось ця, мовляв, якою я Вам відповідаю на Ваші запитання - це вже не мова Шевченка і Лесі Українки, а львівсько-галицький діалект. У такому випадку я міг сказати, що московська мова - угро–фінсько-французько-італійсько-голандський діалект на базі староукраїнської.
Але сьогодні у нас не наша держава. Інформаційний простір також не наш. Дмитро Гордон регулярно бере в інтерв’ю у московських „звйозд”. Ви гадаєте, це не продумана антиукраїнська політика? Це наочна демонстрація того, що в Україні нема в кого брати тих інтерв’ю. В Україні, мовляв, нема моральних авторитетів, нема  видатних письменників, журналістів, учених тощо. Це народ-селюк. Хоча вони забувають про вислів Оноре де Бальзака: „Генії народжуються в селі, а помирають в Парижі”. Апріорі, Московія - чи не єдина держава у світі, яка за всі роки свого недавнього (відносно) існування безцеремонно вносить корективи у життя, побут, культуру, мову свої корективи. Боляче, що ця московська культура приноситься іншим народам і народностям частенько на кінчику московських багнетів.
КОР.: Що Ви можете сказати про нашу українську інтелігенцію?
ОЧ.: Згадаймо Діогена. Це, здається, він запалював свічку чи ліхтар у сонячний день, щоб побачити людину. Так я можу сказати про більшу частину нашої інтелігенції. Наша інтелігенція вихована у вчорашньому колоніальному режимі. Це найстрашніше, що може бути в нашій ментальності. У нас немає справжньої інтелігенції, лицарів честі і гідності. Вони розстріляні. У нас залишки інтелігенції. Залишки пристосуванства і прислужництва. Перебіжчиків. Наша інтелігенція (звичайно, не вся) постійно перебігає з одного табору в інший в ім’я...Ні, краще сказати: заради свого шлунку, теплішої постелі, солодшого калача, золотого пляжу не у Феодосії, а на берегах Майорки. Це моральні покручі, напівфабрикати постколоніальної держави. У держаних націй такого нема. У державних націй, аби прийняли закон про чужу мову, а від своєї порадили б відмовитися, то державний народ того ж дня змів би з лиця своєї землі всю постколоніальну наволоч - антидержавний парламент, уряд на чолі з президентом. Ми ж навіть не вийшли на майдани і вулиці на масові протести. А це ж - лакмусовий папірець для постколоніальної влади: мовчать. Отже, у них можна відібрати надалі все. Якщо віддали без бою мову, віддадуть без бою і землю. Без бою загнуздають в ярмо і знову опинимося в колонії. Повернуть колонію назад, про що й пишуть, не соромлячись комуністи, медведчуки, тільки замість колонії виводять слово „страна” на „регіональній”, нібито „вимираючій” в Україні мові”. 
  Прислужники Кремля, не соромлячись вивішують білборди по всій Україні - „Изменим страну”. По-нашому - зрадимо. Вони її зраджують на кожному кроці частіше у десятки разів, аніж зраджував Іуда. У того хоч совість ще залишилася і сумління його примусило залізти від власних докорів у петлю. Ці ж не повісяться. У цих очі позичені у підворітті, в Сірка.
КОР.: У Вас стільки песимізму, що хочеться запитати, чи є у нас вихід врятувати державу, народ, щоб знову не стати „дітьми колонії”. У чому, на Ваш погляд, найбільша наша трагедія?
 ОЧ.: Сьогоднішня наша трагедія - у постійних політичних війнах. Отаманстві, гордині, у невсепрощенні один одному. Ми постійно воюємо між собою. Боремося за лички. Ми всі хочемо бути патріотами і водночас гетьманами. Так не буває. Від такого симбіозу настає перевиробництво псевдолідерів. Претендентів на папаху багато, а героїв мало. Героїв не за  позолоченими медалями, а справжніх, за справами геройськими. Справжніх, як те щире золото.
КОР.: Ментальність закладена у нас віками. Її не так легко змінити..
ОЧ.: Так, але є для цього розум. Тільки дурень не міняє своїх думок, принципів, ослячої впертості. Наші можновладці полюбляють наслідувати Російську Федерацію. Копіювати. Хай хоч у мовному питанні спробують зайнятися плагіатом, наслідуючи Москву. Кремль оту Європейську хартію навіть у спотвореному українському перекладі  не пустив й на поріг Держдуми. Так зробили і Франція, Туреччина, інші держави. А постколоніальна адміністрація, яку в Україні репрезентують Ківалов - Колісниченко, Корнілов, Костусєв, Константінов (усі на „кака”), порадили президенту запустити пробний папірець у Верховну Раду. І це в той момент, коли Україну об’єднали „Євро-2012” і Лондонська Олімпіада. Для чого? Для перевірки українців на протест? На повтор Помаранчевої чи іншого кольору революції в державі. Пробний камінь минув загалом тихо. Під шансонний бій барабанів  юних студентів і учнів під стінами парламенту. Страх минув. Литвин взявся не за пістолет, щоб застрілитися, а за перо і вмокнув його у чорнило, як у майбутню кров свого народу. Те ж саме вчинив і президент, розписавшись, що він президент не української держави. Він після чотиригодинного приниження сюзереном підтвердив, що всього-на всього васал, московський холоп і  екс-імперія знову може сьогодні українців розділяти, а завтра ними владарювати. Все просто. Напрямок зрозумілий. Як невеличкий шматок рейки, без викрутасів і поворотів. 
   Нам, українцям, сьогодні потрібна, як у Російській Федерації, як у інших повноцінних державах, паннаціональна ідея. Заради неї нам треба жити і діяти. За неї треба боротися. В ім’я неї потрібно віддавати всі свої помисли, сили, енергію і незмінну любов до Вітчизни.  Тут багато пафосу, але ще більше щирості й любові. Без любові до Батьківщини, до рідної, а не чужої, своєї держави не збудуєш.    
 

Закінчення ТУТ

Розмову з Олегом Чорногузом вів Михайло Роль

Коментарі