Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу

„РУССКІЙ МІР”, або НЕОГОЛОШЕНА МОСКВОЮ ВІЙНА?!

    Росія зацікавлена в наданні російській мові в Україні статусу державної. Про це заявив журналістам у Москві голова Росспівробітництва Костянтин Косачов під час конференції «Євроатлантичне співтовариство безпеки, - повідомляє УНІАН. 
  
    Втративши Україну, мозок Москви інтенсивно запрацював у напрямку, як повернути назад її, неньку, під своє двоглаве крило. Кремль дуже швидко придумав якесь новоутворення, назвавши його СНД і „матушка” почали активно втягувати туди  й Україну. Тобто в чергову до кінця незрозумілу структуру екс - „братніх „лагерних” країн і народів”, які щойно чкурнули від Кремля, як в’язні із тюрми, опинившись по той бік колючого дроту.
     Україна  також накивала п’ятами від „старшого брата”, від якого „вічна любов і дружба” постійно пахла тюрмами, розстрілами, сибірськими концтаборами та могилами без хрестів і епітафій. Згодом Москва - матушка опам’яталася і приписала весь союзний розвал  нібито п’яному першому президенту чи то Росії чи то останньому СРСР і почала уклінно просити усіх „молодших братів” „сім’ї єдіной” повернутися назад через оте нібито п’яне непорозуміння. Хоча насправді та „єдіная сім’я” розвалилася не від зайвої випитої чарки в Біловезькій Пущі, а просто від того, що далі жити в „тюрмі народів”, яка називалася без підтексту „соціалістичним лагером” з колючим дротом по зарубіжжю, стало просто нестерпно і всім народам захотілося  самостійності і хоч трохи свіжого повітря, але не Сибірського.
    Одразу скажу, що не всі оте свіже повітря під час своєї незалежності і соборності отримали. Особливо українці, котрі , як завжди, спочатку думали про себе, а потім про державу. Поки вони думали і чухалися, їхню Україну,  збудували ті, котрі думали, як спочатку збудувати державу, а потім, як її розграбувати. Так вони й вчинили: спочатку облаштувати ту Україну, але не для українців, а для себе коханих, а тоді активно(?) почали розкрадати і продавати її і в роздріб, а нині , здається, вже й оптом.
  „Чужі дядьки”, які ніколи не жили Україною, а тільки жили в Україні за пропискою чи реєстрацією й надалі нашими українськими руками будують її для себе і все нароблене успішно і безкарно розкрадають і продають. А  ми, українці, нарікаємо, що Україна не для усіх нас стала дійною коровою. Скажемо відверто, на всіх нас у неї з самого початку молока б не вистачало. Та  воно, те молоко, на всіх нас з самого початку й не планувалася. Тому її першими видоїли найспритніші, а ті, які тимчасово чухалися, навічно знову записалися в батраки і почали, як і раніше, працювати на чужого дядька, котрий раптом зробився господарем в українській хаті, а її вчорашній власник став звичайним зачухую у власному домі.  Але незважаючи ні на що, Кремль все одно знову показує Україні й українцям солодкі московські калачі, заманюючи тих батраків і зачух до себе і для себе. Запрошує тих, які ще до кінця не спилися і не розбіглися по чужих закордонах у пошуках шматка хліба, якого в їхній вчорашній Україні надлишки.
    Москва розуміючи, що на світовому обрії вже  маячить „золотий мільярд”, основою якого може стати та ж сама чорноземна Україна – майбутня світова годувальниця, несподівано активно заворушилася і почала у черговий раз освідчуватися в любові. Щоправда, як завжди, на словах. Жоден виступ московських „наполеончиків” не оминає цієї теоретичної  „московської любові” до „братнього слов’янського народу”, який у тих ”любовних”  московських кайданах ходив німим понад триста  років.
     Коли Україна цього разу не клюнула на чергові московські пряники  у вигляді СНД, Вільної зони (у них то зони, то лагеря), Митного Союзу, Кремль взявся  за кнут, (не кнутом, так пряником – основа імперсько-московської  дипломатії) а  по-нашому - за батіг чи нагайку і пішов  „висвистувати” ними по лінії економічних воєн, свято пам’ятаючи, якщо  втратиш Україну, втратиш навіки й мрію про Московську імперію. Кремль почав регулярно оголошувати Україні війни: від карамельно - цукрових до прокатно-трубних через нічні горшки й українське масло. А тепер почалися й сирно-вагонні війни.
      За президента Віктора Ющенка  Москва звалювала все і вся на українського президента. Мовляв, ми вас любимо, як і любили, але от оцей „націоналіст” охолодив „наші братні обійми” до рівня температури Північного полюсу. Одним словом, в усіх гріхах і в усіх бідах винен він. І тільки він. Знайшли москалі такий собі політичний громовідвід у вигляді українського президента. Нібито Україною має правити не УКРАЇНЕЦЬ, а обов’язково  чужий дядько, чи тітка, яким та Україна, як і її народ, до одного місця. Тому й оголосили Віктору Андрійовичу  ідеологічно війну. Вогонь відкрили з усіх наявних пропагандистських гаубиць. Всі аргументи і міфологічні факти йшли під гаслом: менше б він турбувався  про вас, про вашу культуру, історію,  ідентичність, не вбивав би вам в голову того, що ми вам вибили за триста з гаком років, мали б ви усе, як і до цього. От тільки не уточняли, що саме ми мали б. Чергову громадянську війну, червоний терор, як у двадцятих роках минулого століття, голодомори з поїданням власних дітей українськими матерями, українізацію на замовлення Москви, а потім остаточне винищення усієї української інтелігенції,  московську, а не українську історію, яка чомусь починалася в українців тільки від Богдана Хмельницького і ми б й надалі не розуміли - хто ми і чиї ми діти, як і досі більшість , судячи по голосуванню і опитуванню, цього не знають і знати не хочуть. Мали б уже усюди  московську канонічну  церкву, другу державну мову, яка б стала у нас мовою міжнаціонального спілкування. Російська література стала б рідною, а не зарубіжною, як у поляків, чехів, чи у болгар.
     За Ющенка цього всього Москві не вдалося добитися. Табачники- колісніченкі у нього, як кажуть, не пройшли. За геноцид українського народу, за пам’ятник про Голодомор, за створення Інституту пам’яті, за музей окупації  обзивали „фашистом і нашистом”. А за  намір збудувати об’єктивний Комплекс Правди про Бабин Яр, як Дань пам’яті представникам усіх народів, що розстріляні у Бабиному Яру Ющенка оголосили ще й „антисемітом”. Як ще багато доведеться „попрацювати” „братам українського народу” і  україножерам типу Дмитра Табачника, щоб викорінити все те, що  укорінив на нашій землі і посіяв у наших душах за 5 років Віктор Ющенко!
    Саме за все вище перераховане і не перераховане, за Ющенківську українськість і його Любов до України й українського народу, його остаточно з’їли. Спочатку „їли” чужі, а тоді нагострили зуби-ікла і свої: одні за гроші, інші стецькомислителі - по „нєдомислію”. Єдиного  за серцем, за душею, за переконанням, за щирістю українського президента, згамали власними зубами. Згамали, звичайно, не без допомоги кремлівської пропаганди, але й і своїх холуїв - вічних салоїдів,  гнучкошиїнків і вічних блюдолизів московської грязі .
   Так у нашій історії ми завжди з’їдали самих себе не без допомоги московської зброї. Цього разу ідеологічно-економічної. Самі себе звойовували, казав гетьман Виговський, повторювали ці ж слова і Дорошенко, і  Мазепа,  і Скоропадський. Самі себе звоювали, бо ж самі не мислили, а жили чужим розумом, що брали без відсотків на прокат. Самі ж собі і вигострили кілки і самі ж собі вбивали у власні  голови під акомпанемент московських і „рідних” мас-медіа.  Так тепер в історичному плані може про себе і сказати Віктор Ющенко, історія якого вже записали на  своїх скрижалях.
     Скільки вже разів по тому убогому тім’ячку нам стукали і скільки разів нам у вуха всипали солодкої брехні, що більшість із нас її сприйняло за солодку правду, і нічому нас це не навчило. Після невдалою спроби з отруєнням українського президента, запеклого „націоналіста”, з асоціативним підтекстом - „нашиста”, московська дипломатія і мас-медіа з такою рвучкістю запрацювала, що в Україні навіть  патріоти - учорашні  дисиденти - концтабірники, які температурою власного тіла ще зовсім недавно зігрівали неокраї Сибірські морози, повірили в ті московські помиї  і собі  почали з-під ворітні підгавкувати „братній„  Москві, забувши її вчорашні барачні обійми.
     Нарешті, дочекалися: з політичного обрію ”націоналіста” Ющенка прибрали і, як водиться в нас, в Україні, перетворили його в „політичний труп”. Радуйся, Україно! Майже вся, від Заходу до Сходу, від Півночі до Півдня. Без отих „твердолобих” і „впертих” п’ятивідсоткових, що голосували за Ющенка. Радуйся! Москва тепер без клопотів може будувати на українській землі „русскій мір”. Цього разу через московську церкву в Україні.
     Нині «русскій мір» - в Україні - це партизанський загін Медвєдєва, загін червоних попів, яких одягли в українську уніформу, але навіть не всіх навчили розмовляти українською мовою з місцевим населенням. Тому вони їм читають проповіді на іноземній мові, яку  понад тисячу років тому до Києва завезли… болгари, оскільки московітів на світі взагалі не існувало ані на картах, ані в словниках.  Їхній же нинішній московський командир пан Гундяєв( у церковному світі патріарх Кіріл) не хто інший, як «новий русскій» на крутому «Бентлі» чи «Мерседесі», який роз’їжджає Україною, торгуючи іменем Ісуса Хреста, кладе до московської кишені не чувані навіть у Росії прибутки.
        Церква – це завжди найефективніший інструмент по завоювання душ у глибоко віруючого люду, яким традиційно є українці. Ідеологія тієї чи іншої чужої церкви( в даному разі Московської)- це чудово розуміє. І саме в цьому, чи не в останньому аргументі Кремлівської політики є найголовніше завдання  Москви  – завоювати Україну через свою Московську церкву, яка ховається під ідеологічною назвою Українська православна церква і рідко, коли додає(звичайно, з ідеологічних міркувань), що вона Московського патріархату.  Ховаючись під цієї шахрайською личиною видає ще себе й „канонічною”, якою вона,  до речі, ніколи не була на відміну  від Київської. Її „канонічність” куплена кілька століть тому за 20 білих соболів і 110 тисяч золотих у Вселенського патріарха Діонісія, аби тільки не підпорядковуватися Києву і перетворити Київську митрополію у свою, московську , а заодно віднести українську церкву не до Вселенського патріархату, як це було ще з часів Київської Русі, а до Московського самоназваного, а згодом і самоутвердженого. Ця вселенська  чорна пляма хабарництва, завдяки якій  Московська митрополія купила  у Вселенського  Собору собі Верховенство над Києвом, назавжди лягло чорним тавром ганьби на тіло Московського патріархату. І якщо ми віримо заповідям Святого письмо, то  Московський  принцип  „збреши”, якщо це вигідно”, ніколи тих родових плям не змиє, щоб там не проповідував московський патріарх на українській землі, будуючи на брехні черговий „русскій мір”.
       Регулярні поїздки в Україну, відверте ігнорування Київського патріархату, утвердження думки, що ми „єдіний народ”, розгойдування в повітрі „старої міфічної колиски про трьох братів різного віку”, підміна понять Київської Русі на Святую Русь і „общую” історію, а в кінцевій меті - нове  будівництво „русского міра” з відкритим бізнесовим , безмитним вікном в Україну із Російської Федерації, є не що інше,  як наступна імперська модель штучного створення того ж самого „єдіного совєтского народа с єдіним  язиком”, звичайно, „канонічним” і „єдіним народом”. Вся сутність сьогоднішніх діянь Московського патріарха Кіріла є інструментом політика, а не священика  чи проповідника Божих заповідей. Політика, якого найбільше турбує „собіранія русскіх зємєль” під імперським двоглавим орлом, який поки що  ховається під хрестом  московського патріарха. Пана Гундяєва (патріарха Кіріла) цікавить тільки доля Московської імперії і повна „русифікація”( цього разу уже через церкву) українського народу і завоювання української землі з багатоликим насаджуванням в Україні московських церков, жіночих і чоловічих монастирів, прибирання до своїх рук  українських Святинь таких, як Київська Печерська лавра ,  територія Десятинної церкви тощо. Московський патріарх за завданням Кремля, виступає Україні постійно як краснобай - політик, а не релігійний сановник.  Він турбується не про український народ, а тільки про розширення земель, які  вчора втратила імперія і про повернення України в лоно  Московського покруча-орла через церкву. Сьогодні у нас, в українців, московські  священики  забрали вже наші душі. Тепер  вони відбирають через  свою церкву нашу землю.   
      На сьогоднішній день Москва проти України відкрила одразу три фронти: з лівого флангу Крим, де вона кинула якір у вигляді Чорноморського флоту, за допомогою якого в майбутньому збирається за цей якір півострів затягти в лоно імперії; з правого флангу - Московська церква, під якою українська земля і саме цієї землі вони не віддадуть назад ані „п’яді” вже нині вважаючи її  „ іспокон вєков” своєю; по центру  Москва оголосила „газову ” «сирну, трубну, карамельну, вагонну» чи ще якусь економічну війну , ставлячи щоденно Україну на коліна. Тільки задовбані московською церковно-економічною ідеологію Кремля не можуть ще й досі втямити, що насправді задумала проти нашої держави у черговий історичний момент Москва!  
     Того дня, коли я писав цю статтю, мої земляки мені розповіли, що  у московських церквах України, зокрема, на території моєї рідної Вінниччини, роздаються вже папірці зі Зверненням Московського патріархату до   українських мирян за підтримкою - віддати Київську Печерську лавру  Московському патріархату. Хіба  я не про це писав кілька років тому: спочатку завоюють нашу душу, а потім нашу землю. Наступ по всьому московському фронту в Україні розпочався. Московські священики вийшли з окопів. Радуйся, Україно! Будується у нас „русскій мір”!
     Сьогодні це чужа нашому народу церква: і за мовою, і за канонічністю, і за своїми вигаданими „святими”, такими якими нібито  є в них Олександр Невський - кровний брат хана Батиєвого сина Сартака, зрадник, злочинець і руйнівник Києва Андрій  Боголюбський та Микола ІІ Кривавий. Це цим „святим” ми молимося. Це за цих „святих, що на дверях висять кожної московської церкви, б’ють поклони українські миряни на догоду Московській церкві?! Цими чужими „канонізованими” Москвою „святими”, як і своїми фальшивими проповідями Московського Цицерона патріарха Кіріла, Кремль зомбує наш люд, перетворюючи його у покірних і наївних овець, які вірять московським лжепроповідям. Вірять особі, за душею якого нічого святого, окрім бізнесу і пропагандистських постулатів. Вірять і часто навіть не задумуються, що служити Богові одне, а чужій ідеології чужої церкви - інше. Якщо перше – вірити в Бога - це Святе, то друге –вірити брехливим московським попам - Грішне. Якщо перше приносить спокій і лад у твій дім, то друге - Прокляття і Покарання самого Господа Бога. Невже це так важко розрізнити вічному хліборобу і вічному віруючому, що нанесена вітром полова не може осідати в наших душах. У душах має сіятися зерно Істини і тільки із зерна, а не з проросте Добро. З полови нічого не проростає. Тільки Порожнеча. Але ми ж будуємо „русскій мір”. Це який уже раз у нашій історії? І коли ця історія, написана Москвою, але нашою кров’ю, чомусь на нас навчить?! Чи ми її просто не читаємо, все сприймаємо на віру і чужі нам проповіді  священиків, які зі світських і меркантильних міркувань стали служити не своєму народові, а московській політтехнології. Служать чужим по завоюванню своєї України і її людності.      

Закінчення статті тут

  

Коментарі